Автори / Юрій Андрухович / «Реципієнт не хоче прямих вказівок»
Все почалося з того, що я переглядала календар подій у Києві на травень. Побачивши знайомий портрет, не змогла не відреагувати. 31 травня, «Мистецький арсенал», медіа-вистава «Альберт, або Найвища форма страти». І тут мені згадалася інша подія. Згадалася автоцитатою: «Отже Львів. Останній день весни. Пан Юрій за пару годин до презентації “Абсенту” у місті Лева. Філіжанка кави, пошуки музики, істини, музичної істини та істинної музики» (http://www.moemisto.com.ua/29334).
На мою ідею створити гарну традицію – зустрічатися кожного останнього дня весни пан Юрій відповів згодою. Отже, «Останній день весни, частина друга».
— Проект «Альберт, або Найвища форма страти» виник випадково. Він кардинально відрізняється від того, що Ви робили з гуртом «Карбідо». Минулого разу ми з Вами спілкувалися з приводу Вашої любові до оперних жанрів. Чи можна сказати, що «Альберт» – це результат Вашої прихильності до синтетичних жанрів?
— Жанр «Альберту» склався не зовсім випадково, але те, що мені цікавіше працювати в складних, т.зв. синтетичних, жанрах – це правда. Текст «Альберта» я написав понад шість років тому, і тоді не мав уявлення, що з нього виникне щось подібне. Була ідея зробити анімацію на цей сюжет. Агенція «АртПоле» та Оля Михайлюк мали зокрема опікуватися цим мультфільмом. Ішлося про те, що ми видаємо книжку, в якій також є цей текст, і на її презентаціях показуємо мультик. Але ця ідея не зрушила з місця, бо сам ініціатор, як то кажуть, обламався. Проте, цей же текст я вислав Олі, вона побачила це саме в такому ключі. Тобто у вигляді перформансу, саме в цьому складі: з Марком Токарем (з нього намальований Альберт) та з Уляною Горбачевською.
З Марком я ніколи раніше не виступав, але знав, що він належить до провідних контрабасистів нашої джазової сцени. Насправді, не зовсім нашої, тому що він більше грає за кордоном, з іменитими представниками імпро- або фрі-джазу. А про Уляну, мушу сказати, почув тільки від Олі. Вдвох вони виступають із різними закордонними музикантами, роблять імпровізаційні вечори. Я ж завжди радію черговій можливості працювати з якимись новими людьми.
— У Вас мав бути великий тур з цим проектом?
— Ну як, великий – дев’ять міст мало бути. Але потім довелося відмовитися від деяких виступів. В нас був лютневий тур із п’яти міст. Сьогодні ми виконуємо виставу вдесяте. Запланований тур мав відбутися саме тоді, коли закінчувалася революція. Більшість наших партнерів говорили: «Вибачте, зараз не до цього». Але в п’яти містах виступи відбулися чудово. Більше того, вони обросли якимись символами. Якось виявилось раптом, що все це було дуже в тему. Це XVII ст., цей вогонь в «Альберті» і обгорілий Майдан, весь у шинах.
21 лютого, наступного дня після розстрілу «Небесної сотні» ми грали в Києві, в «Молодому театрі». Через траур усі театри Києва скасували виступи. Але ми вирішили, що в нас абсолютно не розважальний захід. І потім ми переконалися в правильності наших дій, коли весь зал наповнився запахом диму, тому що люди приходили прямо з Майдану. Серед глядачів був один активіст, киянин, він останніми тижнями підвозив своїм бусом шини на Майдан. Після вистави він підійшов до мене. Якби мене як автора запитували, в чому полягає ідея цього твору, я би щось там говорив про те, що віра, чи надія, принаймні, рятує і т.д. А він сказав: «Я, здається, зрозумів, про що у Вас йдеться: за скільки б ти не продав душу – ти, все одно, продешевиш». Відтоді я користуюся саме таким тлумаченням.
— В одному з Ваших інтерв’ю йдеться про те, що, порівняно з середньовічними мораліте, ця вистава не несе повчальної функції: донести до людей, що таке добро, а що таке зло. Адже не завжди можна сказати остаточно, що є що.
— Насправді, хочеться це зробити, але на якомусь провокативному рівні, умовно кажучи, на рівні сучасного мистецтва. На мій погляд, постмодерна свідомість змінила багато в чому не тільки мову мистецтва, мову самих митців, а й сприйняття публіки. Реципієнт не хоче прямих вказівок. Він готовий сприймати, якщо йому подають щось через провокацію, якесь блюзнірство, висміювання, непевність і сумнів. У мораліте, наскільки я собі його уявляю (бо жодного разу в житті мораліте не довелося побачити), мали бути дуже чітко окреслені риси добра і зла. А у виставі провокація, зокрема, полягає в тому, що втілене зло з найперших рядків, зі слів та образів, у фіналі, порівняно з іншим злом, просто виглядає святим. Ми засуджуємо людину за якісь її дрібні слабкості до найвищої форми страти через спалення. І на це видовище знаходиться масовий попит! Тобто люди, які себе вважають порядними громадянами і християнами, приходять масово насолодитися видовищем спалення ближнього свого. При цьому отримують задоволення від того, що вони прийшли виконати свій християнський обов’язок. Хто ж вони такі, порівняно з цим дрібним злодюжкою?
В нас була досить напружена ситуація у Львові із віруючою громадськістю. 29 травня ми виступали з «Альбертом» на площі біля колишнього Домініканського собору (нині це діючий храм греко-католицької церкви). Місцеві парафіяни одного ранку приходять, а там побудована сцена, яка заважає їм піднятися і зайти до храму. До того ж, під час проповіді священик починав говорити: «Ось дивіться, на що є гроші у мерії міста!». Насправді ж, було узгодження з настоятелем храму, з повною повагою до них, але, як виявилося, з недостатньою. Можливо, вони хотіли, щоб до них ще тричі прийшли, запрошення принесли. Почали лунати усілякі ідеї, що, якщо ми не заберемо сцену, вони нам її спалять.
Усе це дуже гармоніювало з твором. Святе обурення злих людей. Але було пізно і неправильно йти з ними в конфлікт, намагаючись відстоювати своє. Уляна дуже по-львівськи розповіла старшим жіночкам, що це дуже релігійний твір. На що була відповідь: «Що-що? Андрухович написав релігійний твір?». Але потім вони заспокоїлися. Насправді, все це така дитяча штука. Вони ображаються, коли з ними не комунікують. Вони не мислять у категоріях, що це – історико-культурна спадщина, яка належить всьому світові. Для них це «наша парафіяльна церква, куди ми ходимо на службу божу», для них це вищий рівень правоти. Вони чекають, що перед ними вибачаться за тимчасові незручності і поспілкуються з усією повагою.
— Така ситуація, напевно, створила яскравий контекст для виступу?
— Так, ми думали, що в нас є лише один виклик – можлива злива. Тому що і публіка не зможе всидіти на місці, і це великий ризик для техніки. Натомість ми не врахували другого фактору ризику.
— Ви працюєте над книжкою, що складатиметься з розповідей про таких нечестивців, як Альберт. Ваші герої, той же Перфецький, вони є антиморальними персонажами?
— Ні. В Перфецького є дуже струнка моральна система, в якій він не вбиває. Він говорить отцю Антоніо, що він порушив усі заповіді, окрім однієї. Перфецький це підтверджує тим, що, коли він має можливість вистрілити зі снайперської рушниці, він цього не робить. Хоча цим пострілом він міг би вирішити деякі свої проблеми. Щоправда, загнав би себе в інші, але розв’язав би цей вузол, в якому опинився. Тобто в нього є певна моральна планка. Переважно герої, про яких навколишні думають як про останніх грішників, об’єктивно кажучи, такими не є. Вони, навпаки, несуть у собі багато морального позитиву. Це зіткнення навколишніх уявлень і реального індивідууму.
— Часто автор асоціює себе зі своїм головним героєм. Наскільки Ви є тим Перфецьким?
— Ні, Перфецький для мене – це хтось такий, ким би я, напевно, хотів бути.
— Але ж якісь риси, які Ви в нього вкладали, притаманні Вам?
— Мені дуже шкода, що я не вмію читати ноти і не граю на жодному музичному інструменті. А Перфецький, швидше за все, вміє читати ноти. В кожному разі, він грає майже на всіх музичних інструментах. Але Перфецький підкреслено саме літературний герой, а не жива людина. Це добре, якщо хтось сприймає його як живу людину. Це означає, що в сенсі літературного героя він настільки вдався, що в сприйнятті людей подібного складу він стає живою людиною. Деякі починають самі вигадувати про нього історії і розказувати мені.
— Які історії?
— Мої знайомі якось потрапили до Венеції. Був спекотний день, вони зайшли в джелаттерію. Перед подібними закладами є такі дошки, на яких пишуть меню з кількох страв і ціни. І раптом вони побачили, українською мовою написано «З холодною байдужістю спостерігав Стас Перфецький». Чому напис з’явився саме там і на їх появу, хто це зробив – невідомо. Не багато таких історій, але вони є. До мене колись у Торонто підійшов чоловік з моєю книжкою «Рекреації». Просить підписати і каже: «Вгадайте моє прізвище». Це виявився чоловік на прізвище Перфецький.
— Ну хоч не Станіслав?
— Ні, не Станіслав.
— Де Ви зараз перебуваєте найчастіше? В багатьох статтях, пов’язаних із Вами, згадується про Німеччину.
— Формально кажучи, цей період я перебуваю в Берліні. З перервами, як бачите. До кінця вересня я запрошений на літній семестр в університет імені Гумбольдта. В мене там є дві групи студентів. Це така програма, коли більш-менш відомого письменника запрошують на один семестр. Я не дуже люблю викладати, але я вирішив пожити в Берліні. До того ж, це не викладання якоїсь рутинної дисципліни, а два мої авторські курси.
— В мене є така риса (вона лише посилилась після прочитання Вашої книжки «Лексикон інтимних міст»): під час подорожей, головний критерій характеристики міста, який в мене виникає – це моє місто, чи не моє, зможу я в ньому жити, чи ні. Наскільки я розумію, Івано-Франківськ, Львів – Ваші міста. Москва, напевно, не дуже Ваше місто.
— Це не може абстрагуватися від політичного контексту. Чому ж, я в Москві пережив досить непогані часи. Складніше сказати, як би це було тепер. Востаннє я був у Москві 2005 року. Думаю, дедалі було би складніше. Але, повторюю, не можна існувати поза контекстом. Це ось така столиця країни, де засідає уряд, де існує Кремль. Я намагаюся в «Лексиконі» розставити все по місцях (це було ще до всіх агресій). Я дуже шкодую, що ми аж так близько до Росії, що ми так залежні від цього. Москву хочеться любити. Але для цього добре бути японцем або австралійцем. Чи британцем, хоча би. Українцеві набагато складніше. Він не може вийти з шаблонів наших стосунків із Росією. Якщо він почне її любити по-справжньому, виявиться, що він – зрадник, перебіжчик. Якщо буде ненавидіти – русофоб.
— А Берлін – Ваше місто?
— Мені здавалося, що так. Але цього разу (можливо, через викладання), воно мені отруїло життя. Я в Берліні жив двічі, в досить вільній ситуації. Я нічого іншого не робив, а тільки писав. У мене були хороші стипендії, я мав ідеальні умови для творчості. Міг узагалі не писати. А зараз Берлін для мене – це місто, де я виконую певні обов’язки. Я ще маю надію, що активна фаза цього семестру закінчиться, і я згадаю той Берлін. А поки що в мене не особливо є на нього час.
— Для Вас важливо бути в якомусь графіку, чи більше надихає можливість володіти своїм часом як заманеться?
— Поки що з цією викладацькою ситуацією я виявив для себе, що в мене напрочуд мало часу. Хоча я завжди намагався так жити, щоб не мені залежати від часу, а щоб я собі свій час конструював.
Розмовляла Анастасія Мазуренко
Фото – Сергій Курбас
Джерело: ЛітАкцент
Джерело: <a href="http://litakcent.com/2014/06/11/jurij-andruhovych-recypijent-ne-hoche-prjamyh-vkazivok/">ЛітАкцент</a>
Додав nady 17 червня 2014
Про автора
Поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент АУП.
