Автори / Володимир Селіванов / Гра у мовчанку (Володимир Селіванов, «Голосарій», 2004)
Чи старіє галузка, на якій народжується син слова?
В. Селіванов
Марґінальне і є центральне.
Жак Дерріда
Книга – це кубічний шмат гарячого,
паруючого сумління – і все.
Б. Пастернак
Люди не старіють, як пишуть тексти. Вибудовуючи художній простір, мистець вискакує, хай навіть на коротку мить, з небуття мішанини, що там відпочатково, од народження, перебуваємо ми всі. Довжина стрибка залежить від наповнення книжки.
Здається, у Бєляєва є оповідання про велетенських блох, яких розводив одіозний професор Ваґнер(1). Можна собі уявити, на яку відстань здатна стрибнути така блоха. Своєю новою книжкою панові Селіванову (Буряку) вдалося здійснити ґіґантський вистріб у, як би він сказав сам, континуум множинної інтенсифікації творчої свідомості. Що воно таке? А Юнґ його знає...
Книгу названо «Ґолосарій»; ця назва перебуває, як можна здогадатися, у двох реґістрах: по-перше, це голос, голосіння – народний, фольклорний формат; по-друге – ґлосарій, збірка ґлос, коротких, аксіоматичних висловлювань. Отже, поет воліє занурити нас у подвійний окроп – і глибинно-народне, сутнісно-етнічне, і артистично-європейське, ба, навіть пан’європейське, західне. Недарма ця бінарність підкреслюється навіть у назві. Та що там назва! Самі тексти є своєрідним поєднанням фольклору з елітарно-європейською культурою:
«Зійшлися чайки два крила. Це Генрі Міллер – «Сексус» і «Сад божественних...» – Сковорода. Життєвий справді ребус?
Отак ця чаєчка летить, ріку життя щоб перетнути, одна біда – ріка мовчить, лиш круки обіч, круки.
Лети вже, чаєчко, лети. Етнічний біг в стосиді. В людинознавчій цій меті Григорій й Генрі в милі...» (2)
Запитаймо себе: а чи потрібно це нам, нашій культурі? Багато хто, звісно, з нерозумінням поставиться як до інтенцій Селіванова-Буряка, так і до надміру ускладнених, нетрадиційних текстів. Про таких читаємо у Домонтовича: «Пулька преферансу, висока смушкова шапка, піджак, одягнений поверх вишиваної сорочки, вишневий садок біля хати, самотня вулиця на околицях міста, джмелина тиша...» (3) Відтак, відповіддю автору буде тиша, мовчанка.
Яскраве сонце інтриг.Сніг на левадах розбіжностей.
Сонце в серпанку перестороги
Повісило німий острах дозрілості.
Хмарно, але світло,
Коли друзі бавлять таланту поріг.
Хмарно і темно, коли відмовляють у визнанні.
Затінок на відкритому місці – триста крапель сумлінь.
Світлий інтер’єр не перешкодить
умовностям значень.
Якщо схочемо – можна всього досягти!
Темний інтер’єр – розірвався вічності круг.
Дуже темний коридор звинувачень.
Не біймося рекомендованих експозиційних систем.
Залежність від світла – лиш риси
позначень майбутнього.
Гасаймо по смислу художнім (політичним) конем.
До станції «Геніальність» нас ніхто не побачить... (4)
Така гра в мовчанку з Автором – головна прикмета нашого часу. На жаль... Нам доконче потрібні такі книги, як «Ґолосарій»! Вибачте, зірвалося. Це мало бути в кінці, та ідея просякла в саме серце, а значить – в середину тексту. Ми не відсталі, як зловтішно стверджує дехто, ні, ми просто як оте дурненьке немовля, що ще не навчилося самостійно ходити – а значить, пізнавати, подорожуючи, світ – тож тулить долоньку кому б лише. Втулимо долоню Буряку – і, хтозна, мо’ виведе він нас до Європи. Принаймні до модульності, що втілює космічну монтажність тексту на рівні окремої суперінтелектуальної особистості...
«КОСМІЧНИЙ МОНТАЖ. Балдьож, кайф, кльовість найщирішого бачення себе і світу, що є системою письменника-модуля (суперособистості).» (5)
Традиція писати «тексти» – саме тексти, без жадної жанрової дефініції – це європейська реальність. Сучасні романи схожі одночасно на повісті, драми та поеми; від поезії відгонить публіцистикою та фройдизмом, а від філософських творів – верлібром. Фах – не «письменник», «журналіст», «поет», «маляр» або «декоратор»; фах – мистець. Автор. Автор, що самостворюється з кожним новим твором-текстом; автор, якого щоразу потрібно ідентифікувати, вишукуючи паралелей з його попередніми втіленнями; автор, що вибудовує свою власну доктрину, не обмежуючись конкретним жанротворенням; автор, що обов’язково є сином свого часу і не може не відгукнутися на найменшу з нагальних проблем.
Ось одна з назв: «Текст 300041». Під назвою – пояснення: «Антиконтинуумні (до певної міри нестандартні, завуальовані) особистісні рефлексії-прогнози після одного суґестивно-життєвого ювілею на півдні Неймовірного і Навчального у тиху осінь 2001 року». Отак. Поезія – поза реальністю, поза свідомістю, що є континуумом дійсності. Стандарти – то не для поетів. (А наші рідні поети вже протягом майже століття звикли створювати шкідливі для суспільства стандарти.) Поет – тоді поет, коли каже правду, та має й що завуалювати. Вуалюємо, панове, особистісне, най викопують з нього типове. Суґестуймо ювілеї, що наближують нас до остаточного розриву з континуумом і до входження в вічність...
Володимир Селіванов (Буряк) – це людина, що втілювала кожну віху свого життя в певному жанрі, в низці конкретно-концептуальних творів. Це була і проза, і теле- та радіоесеїстика, і поезія, і наука, і ґрафіка. Іноді – крики болю, страждання, часом – щасливі посміхання, безхмарні усміхи, та завжди – стрибки, стрибки, велетенський постриб у вічність. «... Ніякий метод не зцілює рани таланту.» (6)
Нова книга – це, як сказано в передньому слові, підсумок трьох років, що були позначені невтіленням потенціяльних намірів автора. Слід було займатися наукою (минулого року Володимир Буряк захистив докторську та став професором), а тексти ниділи в шухлядах, точніше – в купах, паперових кучугурах. Ці кучугури Буряка – немов скіфські баби степові, що він їх так полюбляє, могутні й безладні, мовчазно-химерні, самотні вибухи в вічність. І от момент настав. Перед нами те, що лежало в тих художніх заметах – лежало довго, вилежувалося, доходило смаку, немов вино чи мед. У книгу вміщено все, що тільки можна собі уявити (жанрово) – це і більш-менш традиційні вірші («Прорив смислу»), і нажахані власною сенсоповністю верлібри («Земне»), і поезії в прозі («Текст 7»), і зімпровізовані щоденникові нотатки («Today»), і проза («Повість без назви»), і есе («Скіфські профілі»), і наукові роздуми («Архетип») тощо. Те, що ми отримали – то різноелементний новітній Буряк. Не такий, яким він був раніше. Інший Автор. Не дотепний, іронічний бешкетник з «Трикнижжя». Не вразливий філософ з «Молодої трави». А – тендітно-глибинний, мудрий, спокійний, досвідчений, де в чому еротичний, часом аж надто сумний:
«... Пригорща щастя на березі втомлено сіла. Між мною й тобою штормова вуаль упала біла. Профіль терпкий твого поводир-корабля. Долі сідниці й твоє говірке немовля. Чайка ризику конає у леті вдавано-уклінно. Вітрило таланту завжди позажанрово-цілющовагінне. Кави ковток і долоні орлина печаль. Хвиля покори дорожча зрадливих мовчань.» (7)
Саме Автор є коренем книги. «Ґолосарій» – це конструкція, оббудована навколо Нього. Він стрибає – і тексти, наче величезний чорний плащ Бетмена, майорять за його плечима. Передостанній, надривний стрибок...
«Краплина за краплиною, боги вмирають, володарю...»
«Ви подорожували світом, володарю. Світ залюбки відкриває свої таїни цікавому мандрівникові. Існують всесвітні таїни. Одна з них врятує нас.» (8)
Так «Квіти зла» мало не стали останньою книгою Бодлера, так «Осяяння» стали останньою збіркою Рембо. «А література, – як зазначає пан Жолдак, – це зовсім інша річ, панове, це саме та галузь всезагальної любові, яка власне концепціями, абстрактними образами, формами й сильна...» (9) А Автор, панове, це той, хто ті концепції, образи, абстракції, форми творить. А Буряк, шановні, це найабстрактінший і, далебі, найвідвертіший із авторів. А ми, любі, ті самі реципієнти, що відкривши рота, спостерігають за його стрибком. Дивіться, щоб муха не залетіла...
Підсумовуючи все вищезазначене: «Ґолосарій» – це європейський прорив українського художнього етносу. Прорив, з яким, певно що, гратимуть у мовчанку. «Ґолосарій» – це сум, це мудрість Будди, який спостерігає за вульґарністю світу. «Ґолосарй» – це сама література, зашифрована, закодована, стилізована донезмоги. Помовчте, гратимемо у мовчанку, дописуватимемо «Квіти зла» й «Осяяння», зазиратимемо до «Сварги», але щоразу, щомиті повертатимемося до «Ґолосарію»...
«Ґолосарій – чуттєве намисто звуків природи і серця на великій річці буття однієї людини, етносу, світу.» (10)
Джон Хорсич- Александр Беляев, Собрание сочинений в 8 т. – Т.8. – М.: «Молодая Гвардия», 1964. – С. 171-179.
- Володимир Селіванов, Голосарій. – К.: Українські пропілеї, 2004. – С. 18.
- В. Домонтович, Доктор Серафікус; Без ґрунту. – К.: «Критика», 1999. – С. 326-327.
- В. Селіванов... – С. 29.
- Там само. – С. 46.
- Там само. – С. 172.
- Там само. – С.174.
- Erick Audouard, Fragments de Trebizonde // La Nouvelle Revue Francaise. Septembre 2002. – P. 3, 5.
- Богдан Жолдак, Антиклімакс. – К.: Факт, 2001. – С. 18.
- В. Селіванов... – С. 210.
Про автора
Іван Рябчий (Джон Хорсич) – письменник (повість «Комашіння» – ж. «Київ», 1-2, 2004), перекладач (французька, англійська), літературознавець, журналіст, викладач факультету Систем та засобів масової комунікації ДНУ.
Додав Art-Vertep 15 липня 2004
Про автора
Фраґменти самоінтерв’ю Душа митця — це з народження вакуум, у якому відбувається самостворення. Там центробіжні сили. Там — основи духовного унівесуму. Це таїна самостворення світу самого себе.
