Учасники

Автори / Брати Гадюкіни / Брати Гадюкіни: Всьо Чотко!

Двоє з Братів Гадюкіних розповідають про перевидання на CD свого альбому «Всьо Чотко», розмірковують про сучасну українську музику, діляться планами про видання нового альбому, але під іншою маркою, і прикидають, на скільки б хвилин міг вийти DVD диск із раритетами «гадів».

Насамперед про нагальні справи. Чому так довго не видався на дискові альбом «Всьо Чотко»?

Ігор Мельничук: Раніше ми співпрацювали з фірмою «Караван CD», яка трошки затягнула час. Трошки — це років так на сім. До нас постійно надходили запити видати цей альбом від різних компаній, але ми витримали тих сім років, так би мовити зріли. Вірніше, ми витримували радше не комерційну, а товариську позицію, мовляв, якщо людина хоче випустити, але в цю мить не може, то ми їй дамо шанс. Через сім років цей ліміт часу скінчився і за місяць після закриття «кредиту» нашого терпцю сталося те, що мало статися: диск вийшов.

Однак на касетах свого часу «Всьо Чотко!» виходив. Дискове видання чимось відрізняється від касетного?

Ігор Мельничук: Касетного якого року?

А скільки ж їх було?

Ігор Мельничук: Касетних випуски було два. Мастер-диск першого варіанту був втрачений. Щоб його не шукати і не відновлювати, ми вирішили записати альбом по-новому. Як то інколи буває: письменник спалює в «припадку» рукопис, а потім знов пише майже те саме. Щось подібне сталося і в нас. Ясно, що пізніший запис відрізняється від першого, бо неможливо увійти в одну й ту ж саму річку двічі. Ми навіть не намагалися досягти того самого звучання, яке було першого разу. В першому варіанті багато було «комп’ютерів», тож ми переписали те все наживо.

І в якому році стався той перезапис?

Павло Крахмальов: В п’ятому. В одна тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятому. В нас був виділений студійний час на новий альбом «Щасливої дороги». Коли ми записали всі нові пісні, то залишилося кілька годин, щоб всім зібратися й заграти. Власне, так і був записаний, точніше перезаписаний «Всьо Чотко!». Чим він нам більше подобається, це тим, що ми всі в студії сиділи, дивилися одне на одного. Кузя (Сергій Кузьмінський) переспівав вокал. Відбувалося то все на студії «Комора», а режисером виступив наш давній друг і добрий спеціаліст Володя Лещенко. Ми роботою були задоволені: швидко і доброякісно.

Після того «швидко і доброякісно», вносилися ще якісь доповнення і зміни до запису?

Павло Крахмальов: Все ж таки минуло сім років, змінилися загальна естетика звучання, тож ми мали втрутитися в палітру звуку, бо альбом виходить зараз і вухо слухача звикло вже до новітнього звучання. Тому ми вирішили втрутитися в ту «палітру», щоб її зрівняти із сучасним саундом, який лунає з радіо, бринить в сьогоднішніх альбомах.

Ігор Мельничук: Я пригадую, коли з’явилися перші компакти, а до того я слухав тільки вініли й бобіни, то я не міг ті диски слухати, настільки в них гострий звук. І до нині це залишилось. Але час диктує свою естетику звуку, пересічний слухач вже звик до цієї гостроти, тож і ми так само йдемо на повідку в моди.

На Заході, зазвичай, коли альбом перевидається, до нього обов’язково включається якийсь бонус, щоб заохотити людину купувати перевидання. Ви не мали бажання вставити чогось такого, чого нема в класичному «Всьо Чотко!»?

Ігор Мельничук: В нас була мастер-плівка з піснею, яка ніколи світ вже не побачить. Це був трек, за яким я дуже жалкую, називався «Заповіт», в стилі а-ля Джіммі Гендрікс. Він би міг стати цим бонусом, але мастер-плівка у свій час не була викуплена, і коли ми намагалися взнати про її долю, нам сказали, що вона втрачена. Можливо, через те, що існувала ця пісня, ми і не робимо жодних бонусів, бо «Заповіт» був би досить актуальний нині за багатьма показниками.

А чи є ще мастер-копії у Братів Гадюкіних, які ніде не видавалися, але які можна буде колись випустити?

Павло Крахмальов: Творчу історію, якщо можна так сказати, Братів Гадюкіних, постійно переслідувала така доля, що все, що б не робилося, не знімалося б і не записувалося б — воно зажди десь зникало. На сьогоднішній час не існує ні концертних записів, за винятком того, що було видано на плиті «На! Живо», ні кліпів, ні картин, ні фотоплівок… Напевно, так траплялося тому, що ми не ставилися до свого набутку досить серйозно, а аж сьогодні слухач підказав, що це може здатися цікавим, а тоді ми того не знали. Ось так і вийшло, що матеріали хтось поцупив, хтось подер, хтось розмагнітив, хтось затер, хтось ще шось зробив, і воно пропало.

Тобто у випадку, якщо ви захочете видати DVD, то у вас навіть і матеріалу на нього не набереться?

Ігор Мельничук: Можливо й набереться. Знову ж таки треба шукати. Свого часу нас знімав фестиваль «Червона Рута», ті записи досить доброякісні і на сьогоднішній день. А все решта — то мабуть, на рівні домашнього відео.

Павло Крахмальов: Зрештою, якщо можна видати DVD десь на 25 хвилин, то ми видамо.

Ігор Мельничук: Та й п’ять на видамо! (лукаво посміхяються)

У вас тепер є доволі відома студія звукозапису…

Павло Крахмальов: Так, «Гадюкіни Рекордз». Ми власне не хотіли, щоб використовувалася повна назва.

Ігор Мельничук: Чесно кажучи я взагалі пропонував різні назви, а ля «Вілледж піпл», щось таке без пафосу, але нас постійно називають «Гадюкіними», то так і прижилося. Зараз ми створюємо ще одну структуру, яка покликана допомагати молодим виконавцям в різних стилях, аж до народної та академічної музики, але «правильним» людям. Не те, що ми постаріли духом, навпаки: нині у нас є відповідні зв’язки, досвід і на час треба дивитися по-новому. Ця наша структура називатиметься можливо «До-ре-мі До-ре-до», що на сленгові музикантів означає, пардон, «fuck off». Мається на увазі fuck off всій тій нинішній сірості. І річ не в тому, що зараз модно бути «альтернативним», просто хтось мусить просувати й нормальну музику.

Павло Крахмальов: Якщо говорити про сьогоднішній час — це я вже серйозно кажу — ми пройшли до висновку, що всі здобуття, які ми маємо від освіти, життєвого досвіду, ми якось сором’язливо не використовували. А спостерігаючи за деякими українським ефірами, «ґреммі», не можна просто так, не по-громадянському ставитися до українського шоу-бізнесу, щоби не втручатися в окремі моменти. Бо ця сірість, кіч, дуже серйозний кіч, він забиває українську культуру. Як громадяни, вибачте за гучні слова, але ми вже не можемо на кухні говорити про те, як погано живеться в шоу-бізнесі і чого не вистачає. Треба своїми діями щось робити, щоб не соромно було… вмерти одного гожого дня (сміється).

Ігор Мельничук: Та мені і так не соромно (сміється)

У вас є студія. Є розуміння суті справи. Є досвід. Ви не хочете знову зібратися разом? І видати на гора щось таке, щоб всі аж облизнулися?

Ігор Мельничук: Те, що Гадюкіни не будуть працювати разом — ми вирішили давно. Час змінює людей і виходити подібно до різних перестарілих західних «рок-звйозд» ми би не хотіли. П’ятнадцять років тому ми були, даруйте за порівняння, як Beatles: за нашої появи на сцені дівчата починали верещати, ми були молоді і симпатичні, в нас була неповторна аура, харизма, цей секс. Зрештою, група і повинна бути такою. Виходити нині на сцену? Для чого? Нагадувати нашому поколінню, як вони постаріли, чи що?

Тобто мова про возз’єднання Братів Гадюкіних чи запис нового альбому категорично не йде?

Ігор Мельничук: Я гадаю — так. Наприклад, я особисто дуже люблю Led Zeppelin. Але на їхньому місці останнього альбому я б не випускав. Гурт через певні причини втратив свій посил, ті риси, про які я згадував раніше. Справа навіть не в сексуальній привабливості, ні. Я до «цепелінів» ставився з великою пошаною. Послухавши останню плиту я зрозумів, чому я їх недолюблював. Я впевнений, що ми ще раз не зможемо зайти в ту саму воду. Це по-перше. По-друге, наш колишній вокаліст Сергій Кузьмінський, якого ми всі шануємо, займається сьогодні транс-музикою. Я теж люблю транс, але робити «трансових» Гадюкіних — це ж смішно. Можна просто, без групи, робити трансові треки, які ми собі інколи і робимо: Сергій у Москві, ми в Києві. Ми змінили своє ставлення до музики. Рівнятися на людей, які зупинилися, скажімо, на Deep Purple взірця якогось там 1974 року, а все решта — лайно? Ми рухаємося з часом, а він диктує іншу музику.

Павло Крахмальов: В нас є молодий товариш, який час від часу підкидає нам музичні видання з нинішніми фотографіями наших корифеїв, коли нам було років по 18. Чесно кажучи, я б не хотів, щоб хтось друкував подібним чином наші фото, бо дивлячись на ті сучасні фото розумієш, як руйнується твоя легенда юності. Власне, зберегти той молодечий стан душі, щоб люди зберегли свою молодечу фантазію, мрію — ось що важливо. Навіть з цього боку не хотілося б вертатися до відродження групи.

Ігор Мельничук: Або інший приклад, Пітер Ґебріел. Спочатку він був в Genesis, які робили правильний арт-рок. Потім він вийшов з гурту і почав робити, можливо, простішу, більш доступну, але зовсім іншу музику і показав, що може її творити нічим не гірше, ніж коли то робилося у складі Genesis. Може, то закруте порівняння, але ми б хотіли теж робити іншу музику: ось тоді ми робили одне, а тепер інше. Зараз я вже не можу однозначно сказати, який Ґебріел — ранній чи пізній — є кращий, а який гірший.

Що значить «ми хотіли би»: значить ви все ж збираєтесь щось нове робити?

Ігор Мельничук: А ми і робимо….

Чого ж тоді цієї музики ніхто не чує?

Ігор Мельничук: Щоб бути незалежним — потрібен час. На створення своєї студії в нас пішло 4 роки. Я не кажу, що вона досконала, але тепер в нас є незалежна студія, на якій ми робимо треки. За якийсь час вони будуть представлені.

Павло Крахмальов: Це по-перше. А по-друге, має бути час, щоб нам самим не було соромно сказати, що ось цю композицію ми можемо випустити на люди.

Ігор Мельничук: Ми не хотіли б поспішно, як то зараз модно, створити «Гадюкіни-2», «Гадюкіни-3» і поїхати з тим заробляти гроші.

В якій стилістиці робляться ваші нові речі?

Ігор Мельничук: На сьогоднішній день те, що в нас є, стоїть ближче до техно, до сучасної музики. Знову ж таки ми не хочемо використовувати рок-н-рол. Річ не в тому, мовляв, рок-н-рол помер, а ми все ще ні. Але ми справді зараз слухаємо електронну музику. Вона на нас має певний вплив і тому наші треки ось такі.

Павло Крахмальов: Зараз, на мій погляд, не існує стилістики в сучасній музиці, як такої. Якщо ми почуємо, що до техно проситься академічний квартет, ми його туди «вставимо», чому ні? Тенпер переважає еклектичність. І саме від долі смаку творців музики й залежить, чи то творчість, чи не більше, ніж заробляння грошей.

Коли теоретично ваші нові роботи можна буде почути простим смертним і під якою маркою? То буде сталий проект від «Гадюкіни Рекордз», чи разовий?

Ігор Мельничук: На сьогоднішній день є вже філософія всього альбому, почала робитися мультиплікація на один з треків. Ми домовилися з нашими товаришами дизайнерами, що то буде не комерційний проект, і через те він творитиметься довший час: мультиплікатори працюють над ним коли є натхнення і бажання. Як називатиметься в цілому проект — ми ще не визначилися, а робоча назва першого треку «Чавунний Буратіно». Філософія альбому наступна: вплив техносередовища на людину і вплив людини на техносередовище. Не можна ж просто так, без думки, робити музику: «ти ушла — я нє прішол». Ясно, що то не будуть якісь нудьгуваті наспіви, альбом має бути веселим.

Павло Крахмальов: Хочу додати, що то не будуть якісь окремі треки самі по собі. Спочатку шукалася філософія платівки в цілому, та вішалка, на яку ми будемо вішати все необхідне. В чому, на мою думку, невдалість українського шоу-бізнесу, так це в тому, що більшість виконавців, навіть зірки, не мислять цільно альбомом. Вони мислять окремими треками. Ось пісня «Я прийшов», а ось пісня «Вона пішла». Те саме з темпом: швидкий, середній, «мєдляк» для дівчат. Не кажу, що в усіх, але в більшості саме така суть побудови альбомів. Ми хотіли б відразу від цього усунутися. Якщо немає загального стержня альбому — нема чого навіть підходити до інструменту.

І коли ж, бодай приблизно, можна чекати на ваш альбом?

Ігор Мельничук: Ми би хотіли, щоб мультик з’явився 1-го вересня, коли дітки йдуть в школу. Але то попередні плани. Як буде з усім альбомом — точно ми собі не малюємо. Он Крафтверк: взагалі нічого не видавав 17 років, здається. І саме вони в електронній музиці досягли такого саунду, який, на мою думку, найкращий.

А що ваш «брат» Кузя? Тримаєте зв’язок?

Ігор Мельничук: Ми не часто бачимося, не часто списуємося. На скільки я знаю, йому минулого року дали звання найкращого ді-джея Росії в якійсь номінації. Він є дуже успішний і талановитий трансовий ді-джей. Будує у Москві свою студію. Я впевнений, що за якийсь час ми почуємо його як ді-джея, як автора своїх трансових треків.

Від ФДР Радіоцентру: Вадим Карп’як
Від Братів Гадюкіних: Ігор Мельничук та Павло Крахмальов

Додав Art-Vertep 19 вересня 2004

Про автора

Історія команди, яку згодом наречуть „українськими Rolling Stones”, йде корінням у далекий вже 1988 рік, коли в надрах тільки-но організованого львівського рок-клубу після низки поділів, брунькувань, об’єднань та поглинань утворилася