Автори / Михайло Коцюбинський / Записано назавжди

Проза Михайла Коцюбинського вистояла перед корозією часу.

Михайлові Михайловичу Коцюбинському, 140-річчя від дня народження якого відзначається цими днями, пощастило трохи більше, ніж багатьом українським письменникам: завдяки фільмові «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, який надзвичайно тонко відчув «кінематографічність» цієї прози — пластику авторського письма, рельєфність образів, просторову перспективу, він сприймається сучасним суспільством кимось більшим, ніж просто літературний класик.

Пощастило Коцюбинському й тому, що, попри проникливі, трагічні сторінки, присвячені ним сільському життю у «Fata morganа», «Ялинці», «Маленькому грішнику», «Хариті», «Що записано в книгу життя», на нього не навісили ярлик «співця знедоленого селянства» — це дивовижне тавро на всьому нашому письменстві, що відштовхувало багато поколінь від творів, якими може пишалися будь-яка світова література.

Пощастило йому й з дослідниками, які зуміли не лише проаналізувати його книги, але й спробували висвітлити інтимні виміри його людської й творчої долі, не перетворили письменника на бундючний монумент, але зробили його ближчим до читачів, розповівши про його гурманство, пристрасть до жінок, хворобливе вболівання за своє здоров’я.

Власне, йому щастило ще за життя, бо Коцюбинський чи не єдиний серед сучасних йому українських літераторів зупинився буквально за крок до гучної європейської слави: на жаль, кількох книжечок, виданих шведською мовою у Стокгольмі стараннями Альфреда Єнсена, виявилося замало, аби постати врівні з вшанованими Нобелівською премією письменниками.

Він не зажив гідної своєму хистові світової слави, але його твори, безперечно, сягають кращих зразків інтелектуальної європейскої прози. Літературознавці небезпідставно говорять про міжконтинентальні контексти й підтексти його творчості: йому вдалося невимушено й глибоко відтворити побут кримських татар, гуцульский колорит, змалювати яскраві картини Італії в знаменитому циклі.

В Італії, на Капрі, він багато спілкувався з Максимом Горьким. Ця дружба, зокрема, слугує його біографам зайвим аргументом щодо нібито соціал-демократичних поглядів письменника. Насправді ж Коцюбинського як мислителя насамперед бентежила виразна зужитість просвітницьких настроїв у середовищі української інтелігенції, дратував її показний патріотизм. Його полеміка з літературними патріархами, зокрема Іваном Нечуєм-Левицьким та Панасом Мирним, як раз і була зумовлена усвідомленням необхідності модернізації української нації. Треба сказати, що вловити пульсуючу проблематику українського буття Коцюбинському вдалося набагато ліпше, ніж багатьом його сучасникам: щоденно побиваючись між потребою заробляти для сім’ї і аж хворобливою спрагою творення, він зумів у невеликих за обсягом речах відтворити майже весь соціальний спектр суспільства, доповнивши традиційно аграрну літературу образами інтелігентів, робітників, військових.

Трагічне усвідомлення неможливості «присвятити себе цілком літературі», з одного боку, і «розмірене» життя імперського чиновника, з іншого, мимоволі диктували майстрові особливий спосіб мислення, особливі стилістику й форму, що дало підстави дослідникам згодом зарахувати його до напрямку імпресіонізму, а українським школярам на довгі роки гарантувало не завжди радісний обов’язок вивчати напам’ять ліричні фрагменти його прози. І все ж ми й до сьогодні вагаємося із класифікуванням його творів. Хто ж Михайло Коцюбинський насправді в літературі — побутописець, психолог, майстер соціальних полотен, а може, справдешній екзистенціаліст, для якого життєвий матеріал слугував лише тлом для виявлення винятково індивідуалістичного світу творця? Так чи інакше, а чи не найкраще вдалося Коцюбинському зобразити в своїх творах величаву й трагічну самотність людської душі серед безмежного й загадкового космосу природи і вловити потворні модуляції «царя світу» — людини. Він передбачив сум’яття, страх, скорботу прийдешніх часів, і не стільки у царині соціуму, як у вимірі вічних істин. Взагалі ж могутнішого психоаналітика в українській літературі годі шукати. Хіба що Василь Стефаник за концептуальністю й трагізмом дорівнює йому своїм прагненням піднести «душу мужика» до «ноти Бетховена».

Є у Михайла Михайловича незакінчене оповідання, що друкується в додатках до його зібрань творів, з цікавою назвою «Право слабшого». Сім’я прокидається у промерзлій хаті, комусь треба розпалити у грубці, комусь піти до пекарні і взяти у борг буханець «розового кислого, невипеченого хліба». Рідко у світовій літературі знайдеш опис такого моторошного безвихіддя, що породжує відчуженість та зненависть між найріднішими людьми. Здається, це оповідання могло бути написане й дописане сьогодні, або завтра.

В`ячеслав Медвідь, газета «Столичные новости»

Додав Art-Vertep 21 вересня 2004