Учасники

Автори / Віка Врадій / Сестричка Віка повернулась в Україну

Колишня панк-рок-королева має намір відновити український рок-н-рол.

Віка Врадій, зірка української музики кінця 80-х — початку 90-х років, не була в Україні одинадцять років. І ось вона сидить навпроти мене у своєму улюбленому львівському барі, п’є каву, яку в Америці не вміють готувати, і дає перше інтерв’ю після свого повернення додому.

… Її виступ на першому фестивалі «Червона рута» у 1989 році став землетрусом, сонячним ударом і повінню одночасно. Від її хриплуватого голосу, пісень, зовнішнього вигляду, епатажної поведінки, шолому льотчиці на голові слухачі очманіли. Вона взяла Гран-прі на «Червоній руті», у 90-му постриглася наголо, підтримуючи вимоги студентів у Києві, у 92-му стала «Міс Рок-Європа». Сама писала тексти до своїх пісень і була Сестричкою Вікою для «Братів Гадюкіних» (ще одна легенда українського року, яка розчинилася десь на рідних теренах), поки не пішла у музичні світи самостійно. Тогочасні студенти підхоплювали її «Україна рок-н-рол», «Мамо, я дурна», «Ганьба», «Тинди-ринди», «Хочу пива», «Шахтарські буги», «Сороміцькі коломийки», «Зима в кедах»…

Влітку 93-го року Віка поїхала з концертами до США і залишилася в Нью-Йорку з сином та котом. Протягом одинадцяти років про неї нічого не було чути, лише те, що музичної кар’єри там вона не зробила, співала у клубах і працювала, де роботу знаходила.

І ось Віка повернулася! Ті самі сяючі очі, той самий тембр голосу. Востаннє ми розмовляли років тринадцять тому. Вона тоді розривалася між інтерв’ю та приготуванням обіду для трьох чоловіків — сина, свекра та чоловіка, Володі Бебешка, відомого композитора та звукорежисера, з яким згодом життя розвело.

— Не повірю, що ти приїхала просто як туристка. Точно щось задумала!

— Задумала! Я не з тих людей, кому може бути добре в хаті, на дивані, у капцях та халаті. Маю бажання відновити український рок-н-рол — такий, який робили колись ми. Тим паче що місце, яке призначене для тебе, ніхто ніколи не займе. Кожен робить своє. Володя Бебешко сказав мені кілька днів тому: «Бачиш, чого досягла Руслана. Ти могла це зробити вже давно, якби не деякі твої помилки». Руслана молодець! Я дуже за неї радію. Але вона робить своє, а я хочу зробити своє. Адже рок-н-рол — це не сценічний образ, навіть не музика. Це стиль життя. Тому у мене є план і хочу, щоб він мені вдався. Я маю голос і маю нові пісні. Хочу їх записати, хочу мати свою команду, з якою можна буде записати ці пісні і виступати з ними. Я вже мала кілька зустрічей, в тому числі з барабанщиком з «Гадюкіних» — Михайлом Лундіним. Ми потрошку збираємо команду.

— Ну скажи нарешті, чому ти тоді залишилася там? Якби можна було відмотати «плівку» назад і пустити її заново, скористалася б цією нагодою?

— Для мене життя за межами України — це дуже великий експеримент. Такий собі екстрим. Але свідомий. Не переживши усього, я, мабуть, і не знала б, як можна любити свою країну, кожний камінчик, кожний листочок. Дивитися в очі людини і відчувати, що ви — з одного тіста, що ви народилися на одній землі, в ту саму епоху, що ви маєте спільні спогади. Яке це щастя! Можна їхати куди завгодно, пізнавати світ і людей, але жити треба там, де народився — в Україні. Я в цьому переконувалася щодня, усі ці одинадцять років.

— Ти не маєш наміру повертатися до Сполучених Штатів?

— Я нікуди не хочу повертатися. Я вже повернулася. Їздитиму в гості, а житиму тут. Була вже у лісі, в Карпатах, гриби збирала. Мене колись мама вчила гриби збирати (мама Віки померла за рік до її тріумфального виступу на «Червоній руті» — Г. В.). Ходжу по траві і листю, і так мене це все за душу бере, усі ці запахи… Реву… Але якби можна було «відмотати плівку» назад, все одно тоді залишилася б у Нью-Йорку. В той момент так склалося, що я захотіла пізнати ту країну. І завдяки цьому багато відкриттів зробила. Без екстремальних ситуацій і нових місць можна прожити життя, але так і не дізнатися, що ти можеш витримати і на що ти здатний. Це був сенс випробування. Я багато чому навчилася за цей час, стількох людей пізнала — це неосяжний скарб. У всьому почала з нуля, і у мові теж — я ж закінчила восьму львівську німецьку спецшколу…

— Ким ти працювала в Нью-Йорку?

— Я співала в клубах. Але жити за рахунок цього не можна. Тому мені довелося навіть навчитися водити машину. Сьогодні я просто ас цієї справи. Працювала в музичній компанії водієм лімузина. Працювала на церемоніях «Греммі», «Оскар» із зірками Ice-Сube, Snoop Doggy Dog. Не просто возила їх — була компаньйоном, супроводжувала на церемонії і після них.

Мала кілька своїх концертів у Нью-Йорку на Мангеттені у відомому клубі Canis Kasway, де свого часу виступали Мік Джаггер та інші відомі музиканти. Зібрала чудову команду — групу EXIT: бас-гітарист — кореєць, саксофоніст — афроамериканець, два метри зростом, убраний в широкі шаровари та вишивану сорочку…

— Що забракло для того, аби там стати такою зіркою, як в Україні?

— Для того Америка мусила б стати Україною.

— А як тебе наша діаспора сприймала?

— Дуже добре. Але лише до тої пори, поки я не залишилася. А потім я захотіла йти своїм шляхом і пізнавати цю країну зсередини, спілкуючись з американцями. Хоча є зв’язки з діаспорою, які я підтримувала і ніколи не обривала. Скажу відверто: усі ці роки я дуже самотньо почувалася. Американці — інші, не такі, як ми. У них найцікавіша тема для розмов — гроші. Там не прийнято обговорювати свої почуття, якісь проблеми, немає розмов «за життя». Це поганий тон. В усіх усе «о’кей». Вас запитують: «Як справи?», але запитання не передбачає відповіді. Це нікого не цікавить. Я на відстані зрозуміла, що для мене означає Україна. Там все не таке — стосунки, розмови, навіть каштани інші, вони не цвітуть. Там я зрозуміла, що моя самореалізація може відбутися тільки тут, де добре моїй душі.

— Син був підлітком, коли ви залишилися у США. Як він сприйняв твоє рішення їхати в Україну?

— На моє щастя, він за усі ці роки так і не став справжнім американцем. Він повернувся сюди ще раніше, ніж я. Вже встиг закохатися і повідомити мені, що нікуди звідси не поїде. Ми з ним радше друзі, аніж мама і син. Якщо мене щось не влаштовує, ніколи не сварюся, кажу: я б зробила так і так. Якщо він до моїх слів прислухається — добре…

— А що про наших чоловіків зрозуміла далеко від дому?

— Наші чоловіки — козаки! В Америці козаків немає (сміється). Якщо серйозно, то мені в житті щастило на чоловіків. Мої чоловіки були найкращими, найрозумнішими. Жінки, які думають, що ми не можемо впливати на них, помиляються. Можемо. Але не треба намагатися їх переробити, перевиховати. Перш за все тому, хто з тобою поруч, треба дати стільки свободи, скільки хочеш отримати взамін.

— Твоє серце вільне?

— Ні. Воно — у Лос-Анджелесі. Тому я буду інколи туди їздити. Моє серце цілий час не вільне (сміється). Закохуюся часто, хоча останнім часом — не так легко, як колись. Цей стан керує моїм життям. Сама собі у цьому стані подобаюся. Люблю бачити іншу людину щасливою і відчувати, що я до цього доклалася. І йдеться не тільки про почуття до чоловіка, а взагалі до людей, до життя. Я кохаю цілий світ.

— Хто допомагав тобі колись створювати сценічний імідж?

— Я все життя сама собі режисер. Ніхто ніколи не ставив мені рухи, ніхто мене спеціально не зачісував до виходу на сцену. Свобода самовираження — найважливіше у творчості кожної людини. Ніхто нічого не зробить для тебе так органічно, як ти сама. Але зараз наш шоу-бізнес побудований інакше. Зараз ніхто так не робить. І нехай я буду у цьому такою собі білою вороною.

— Твої стосунки з грошима: це паритетні стосунки, взаємна байдужість, взаємне тяжіння?.. Ти поїхала з України на піку кар’єри, до того ж на злеті фінансових можливостей і перспектив — попереду чекали гастролі, концерти, записи… А ти вибрала невідомість і фінансову нестабільність.

— Гроші мені потрібні лише для того, аби забезпечити мінімальні можливості для проживання і для того, аби займатися улюбленою справою. Ніколи не складала гроші у панчоху, ніколи нічого не тримала на «чорний день». Взагалі не знаю, що це таке. Саме цю мою рису часом сприймають як найбільш дивну. Збираю лише маленькі іграшкові ведмедики. На цьому мої речові забаганки вичерпуються.

— Від того часу, як ти готувала обіди на трьох осіб, що змінилося в організації твого побуту?

— Грандіозні зміни відбулися. Я більше не присвячую цій справі стільки часу. Нашій українській жінці треба пам’ятник поставити, а її, розумну, роботящу і красиву, носити на руках. Більше ніде таких жінок немає. Я свій побут спростила до мінімуму. Готую їсти рідко, цілком змінивши ставлення до їжі. На неї не варто витрачати багато часу. Один з моїх планів, до речі, відкрити тут свою школу, в якій бажаючих навчатиму того, чого навчилася сама: дихальні вправи тибетських монахів, які я адаптувала для себе, система здорового способу життя, вміння бути щасливою. Хочу пов’язати це зі своїми особистими експериментами, результати яких можуть багатьом змінити життя на краще. Ранок, наприклад, краще починати зі 101 кроку у проточній воді, найкраще — у воді карпатських гірських річок чи джерел. (Карпати — геніальне місце на землі, що дає людині потужну енергію). А у Львові чи Нью-Йорку роблю це у ванні, пустивши холодну воду. А закінчувати день варто спогляданням заходу сонця.

Я працюю, як ми усі, але намагаюся проживати кожен день, смакуючи його, а не дивуватися, як швидко і непомітно він минув. Це злочин — залишати для себе самого надто мало часу, приходити додому з роботи і падати в ліжко. Життя дає море нових відчуттів і вражень, а ми себе збіднюємо. Час для себе, для роздумів має бути протягом дня. Коли виникає можливість відчути щось нове, побачити, пізнати — я обов’язково йду цьому назустріч. Я ж екстремалка за своєю суттю. Хоча, якби мене як «рідкісний екземпляр» (мене так часом друзі називають) заносили б до Червоної книги живої природи, то я воліла б, аби записали: «Мавка лісова, звичайна».

— Правда, що ти колись у Карпати сама ходила?

— Правда. На три дні йду спокійно — і жодної людини поруч. Де ніч застане, там і зупиняюся, бульбу печу, сплю під зорями. Крейзі! І зараз планувала піти, але наразі не встигла — дуже зимно стало. Такі походи дуже загартовують — дізнаєшся про себе щось нове.

— Вперше бачу жінку, здатну на це. 

— Ну ось — і тут я перша…

Галина Вдовиченко
Фото Мирона Маслюка

За матеріалами газети «Високий Замок»

Довідка: На професійну сцену львів’янка Вікторія Врадій вийшла ще школяркою — з 1976 року вона співала в популярному ВІА «Арніка». Репертуар Вікторії того часу — типова українська естрада «а ля Софія Ротару», дві пісні у її виконанні тоді вийшли на одному із збірних міньйонів фірми «Мелодія». Пізніше, паралельно з навчанням у Львівському університеті, вона співала в джаз-роковій групі Юрія Варума «Лабіринт» — в 1985 році Віку з групою вижили з України (в Горький). В 1986 році вона записала з Михайлом Боярським дві пісні Юрія Чернавського до музичного фільму «Вище райдуги». Та перший справжній успіх до Вікторії приходить лише в 1989 році — вона знайомиться з стьоб-роковими «Братами Гадюкіними» і записує з ними п’ять пісень. На першій «Червоній руті» її об’являють як «Сестра Віка … без братів Гадюкіних» — і вона, випередивши своїх «Братів …», завойовує перше місце в категорії рок-виконавців. Остаточно вони розлучилися в грудні 1989 року — Алла Пугачова не відважилася запросити її разом з «Братами …» на шоу «Різдвяні зустрічі». Та вже в січні 1990 року на «Міс-Рок-Європа» в Києві вона отримала відразу п’ять різних призів і лауреатське звання. Спочатку Віка співає в супроводі комп’ютерного запису, та по мірі збільшення складу її гурту «Віка» музика стає все більш живішою. До запису першого альбому «Мамо, я дурна», випущеного на касетці фірмою «Кобза», причетні : Володимир Бебешко — клавішні, музика, звукорежисура; Ярослав Василенко — барабани; Орест Левицький — сакс; Володимир Ярун (екс-"Рок-сервіс") — гітара; Ігор Завгородній (екс-«Слід», «Зимовий сад») — гітара. Віка закінчує Московський інститут театру і сцени ім. Гнєсіних по спеціальності режисер естради і пробує себе в кіно — знімається в головній ролі в фільмі В.Денисенка «Мана». З другої спроби, в січні 1992 року Віка отримує титул «Міс Рок-Європа». По цьому вона записує альбоми «По цимбалах» та «Львівський стьоб» і в липні 1993 року виїжджає до Нью-Йорка на заробітки, надовго залишивши нашу рок-сцену (з часом там у неї з’явилася власний гурт «Exіt»). В 1995 році фірма «НАК» нагадала про Віку, випустивши касетковий збірник її кращих записів. Восени 2000-го в серіі «Музична Колекція Львова» (спільний випуск «АТЯБА» і «Росток Рекордс») побачив світ перший CD Віки — заново перезведений Володимиром Бебешком збірник «Тинди-ринди Forever». Успіх компакту спричинив до того, що решту її пісень випустили в квітні 2001-го на другому збірникові «Америка i голi баби».

Додав Art-Vertep 04 жовтня 2004