Автори / Олег Романенко / «Двотисячників обов’язково вивчатимуть в школі»
Олег Романенко – український поет, один із чільних представників так званого «покоління двотисячників». Та тут він постане не в творчій, а в новій для себе іпостасі – видавця: видавництво «Маузер», засновником якого є Олег Романенко, випустило в світ першу велику антологію двотисячників під назвою «Дві тонни».
Її «фішка» – в оригінальній концепції. Зазначено вагу кожного поета, і всі вкупі вони становлять рівно дві тонни, тобто 2000 кілограмів. Окрім того, на Львівському форумі її продавали за 20 гривень (=2000 копійок), а наклад видання – 2000 примірників. Саме книжці та репрезентованому нею поколінню й присвячена ця розмова.
- Ти видав першу антологію найкращої поезії молодих поетів-двотисячників. Раз уже стався факт такого видання, то виходить, є підстави констатувати: покоління-2000 відбулося?
Відомо було вже досить давно, що покоління двотисячників є, а якщо воно і не є, то воно буде. Тобто про двотисячників говорили перед цією антологією вже досить тривалий час. Але самої такої фундаментальної, об’ємної антології не було, і вона, в принципі, визрівала, і хтось мав би її зробити обов’язково. І ми вирішили: а чому б не ми?
- Я думаю, це було б цікаво дізнатися всім, та і мені особисто, якусь історію цього покоління: коли вперше двотисячники з’явилися як двотисячники? Яким чином про них заговорили? І таке подібне.
Розмова, фактично, велася ще від того часу, як оформилося покоління дев’ятидесятників. Сам для себе я, наскільки пам’ятаю, завжди артикулював це слово: «двотисячники». Можливо, ще з того першого разу, коли я з’явився на люди під час семінару творчої молоді в Ірпені. Там були старші, вже сформовані поети, а були й молодші – не такі відомі, та й не такі ще майстерні. Але вже було очевидно: іде нове покоління. Тепер це здається само собою зрозумілим. В тому ж таки Ірпені на минулорічному семінарі виносилася навіть окрема тема для обговорення: двотисячники. Та й перед цим тривалий час про нас говорили. А ось тепер, нарешті, у дві тисячі сьомому році, треба вже видавати книжку. Це проміжний підсумок – саме проміжний. Я думаю, антологія такого плану буде ще, і не одна, можливо, більш підсумкова.
- Певно, знову з’являться десь у 2010-их роках якісь молоді люди, які наплюють на вас і створять власне покоління. Як ти вважаєш?
Ну так завжди буває. Але вони не наплюють на нас, вони візьмуть від нас усе найкраще і скажуть «дякую», ми їм теж скажемо «дякую», так само як ми з попереднім поколінням. Ми цілком нормально спілкуємося з дев’ятдесятниками, і з їхніми попередниками також.
- Ну ясно, іде нормальна комунікація, так. Але в поезії існують чималі відмінності. Як видається, двотисячники вільніші: в поетичному, тематичному плані. Вони більш розмаїті. Я кажу не про власне якість цієї поезії, а саме про свободу і плюралізм течій, напрямків і так далі.
Ну я не думаю, що все саме так. Є певні групи, які «сповідують» той чи той напрям, скажімо, урбаністичний верлібр.
- Але груп таких багато?
Згоден, ось взяти до прикладу цю антологію – вона дуже різна, абсолютно навіть різна: від того самого урбаністичного верлібру до тонкої, ніжної лірики.
До речі, повертаючись до наступного покоління, про яке ти говорив. Можливо, воно вже почало оформлюватись, але назву їм буде важко вигадати. Якщо у нас було все ясно: 2000-ний рік – значить двотисячники, то тут, як здається, треба переривати цю традицію називання поколінь роками. «Двітисячідесятники», чи навіть просто «десятники» – це якось не звучить…
- Та чого? Звикнемо.
Так, але якщо це наступне покоління не зможе вигадати, точніше, сотворити, народити із самого себе назву, адекватну їм, перервавши традицію обзивання поколінь цифрами, то воно буде не кращим від нас точно. А якщо ти не рухаєшся вперед, ти рухаєшся назад. В такому разі не такі вони й зубасті будуть, як ти кажеш.
- До речі, а чи не було ще (я не відстежував) якихось серйозних літературознавчих досліджень поезії двотисячників?
Мені принаймні не відомо про такі справжні систематичні дослідження. Скажімо, дипломних робіт таких, мабуть, не було. Певно, що не було. А спорадичні спроби мали місце: то там, то сям цитують чи ще якось використовують студенти у своїх курсових і дипломних, та і серйозніші науковці також. Але – не фундаментально і не конкретно про покоління. Можливо, книжка «Дві тонни» стане сигналом для літературознавців, що пора розпочинати вивчення. Ми, до речі, коли робили її, думали, що вона стане таким собі підручником…
- Хрестоматією.
…Так, хрестоматією, за якою можна вивчати ціле покоління. Принаймні, на зараз. Тому серед нашої цільової аудиторії – і викладачі вузів, і студенти. Треба зв’язуватись із університетами, філфаками і давати знати про себе.
- Як ти гадаєш, двотисячників вивчатимуть і в школах?
Обов’язково, в цьому немає жодних сумнівів. Інша справа, які імена з цієї антології стануть основними там. Зараз ми маємо певні імена, які на слуху, але вони постійно змінюються. Може статися, менш відомі зараз потім здобудуть визнання, а відомі сьогодні – наплюють на все і поїдуть жити в село:) Про це, до речі, писав Ростислав Семків у післямові до книжки. Я цілком згоден з ним.
- Щодо власне книжки. Як у тебе народилася оця оригінальна концепція? Таких у нашому книговиданні ще не було.
Я колись працював креативним менеджером, ну тобто копірайтером в івент-агентстві, ми займалися влаштуванням корпоративних свят, треба було вигадувати і прописувати концепти корпоративних вечірок, Нових років і так далі. Мені це не дуже подобалося, і пропрацював я недовго, але навчився дуже серйозно. Це була просто армія якась… Мене там по-справжньому вимуштрували, і я зрозумів, що таке творча концепція і як стисло оформити цікаву думку. Нє, мене там не навчили, звісно, вигадувати, але навчили… як це сказати…
- «Облєкать в форму».
…Так, ти оце правильно сказав, тільки якось по-кацапськи:) І ось зараз ми маємо що? Концепцію, яка, в принципі, проста і всім зрозуміла і подобається.
- Ви авторам від самого початку розповідали про цю концепцію?
Спочатку ми їм не казали. Ми збирали вагу, і були версії: що ми подаватимемо авторів за вагою, іще щось там вигадували люди, але дехто здогадався, це точно. Ми намагалися дотримуватися таємниці, і це було складно. Через певний час багато хто дізнався про суть концепції. Але нічого.
- А чому ти вирішив видавати антологію своїми силами, а не запропонував це одному з видавництв?
Нам пропонував «Смолоскип». Коли ми як молоде видавництво прийшли туди за порадою, вони побачили це і самі запропонували видати книжку. Здається, були якісь можливості видати у «Факті», принаймні Горобчук щось про таке казав, але ми вирішили робити це самотужки, тому що так є впевненість у проекті, контроль над ним. З’являється можливість самому зробити саме так, як хочеться.
- І назва у вас цікава – «Маузер».
Бойова назва:). Вона добре поєднується зі слоганом «Ваше слово!» Це, по-перше, ремінісценція на вірш Маяковського. По-друге, «ваше слово» – це ніби звернення до читача, «ось воно, ваше слово!» Ще це може сприйматися як «а тепер ваше слово!» чи щось таке. Дуже багато нашарувань сенсів, і взагалі цікава назва. Революційна!
- Можна натрапити на таку думку, що двотисячники – це велика тусівка, в якій усі одне з одним спілкуються. А не виключаєш ти таку версію, що десь у провінційному містечку живе геніальний поет, який пише геніальні вірші, але його просто ніхто не помічає.
Чому ж? Не виключаю, таке цілком можливо. Але дивись: якщо людина пише і цінує те, що вона робить, вона обов’язково хоче донести це до людей. Якщо ми когось не знаємо, то, значить, людина не надто добре ставиться до власної творчості, чи не впевнена в собі, і в неї й немає такої потреби донести творчість до людей. Можливе й таке. Але ми брали усіх, хто впевнений у своїх словах.
Та і не тусівка ми. Двотисячники – утворення не монолітне. Є одна тусівка, є інша, я, скажімо, не зараховую себе до жодної, хоч з усіма і спілкуюся. З цієї причини я запропонував Горобчуку спільно впорядковувати антологію, аби вона виглядала об’єктивніше. Тому що якби я став сам це робити і ставити улюблених поетів, то книжка була би дещо іншою. А з Горобчуком мені довелось рахуватися, і тому ми маємо більш-менш об’єктивну картину.
- Насамкінець – банальне запитання: над чим далі працює ваше видавництво?
У нас є в роботі другий проект і розроблено креативну концепцію ще двох. Всього у нас в задумі зараз десь понад п’ять книжок. Якщо «Дві тонни» підуть нормально, то будуть і нові проекти. Поки не казатиму, які саме, але вони точно будуть цікавими і потрібними.
P.S. Я не полінувався і порахував цифри, зазначені як вага кожного поета, і все зійшлося – 2000. Виникає питання, так мною тоді і не поставлене: схитрували, чи так вдало підібрали худих і товстих поетів?:) Питання, зрештою, риторичне.
Ігор Самохін, «Сумно»
Додав Art-Vertep 11 жовтня 2007
