Автори / Дмитро Яворницький / «Шляхами запорозьких козаків». До дня українського козацтва

Влітку біля Нового мосту в Дніпропетровську було дано старт спортивно-патріотичному фестивалю «Козацька регата», який проходив вже в 15 раз. В цей раз стартувало 15 яхт з Дніпропетровська, Запоріжжя і Комсомольська-на-Дніпрі. Регата пройшла декілька етапів: Дніпропетровськ-Запоріжжя, Запоріжжя-Нікополь, Нікополь-Каховка, Нова Каховка-Херсон, Херсон-Очаків, Очаків-Севастополь.

«Козацька регата» тривала з 18 липня по друге серпня цього року. В складі регати була й експедиція Національного гірничого університету. Разом з учасниками регати експедиція пройшла шлях, свого часу добре відомий запорозьким козакам, від дніпрових порогів до Кримського півострова.

Дніпровський водний шлях був добре відомий ще давнім грекам, скіфам, сарматам та іншим народам, які свого часу жили на берегах Дніпра. Перші свідчення про Дніпро ми знаходимо в «Історії» Геродота. Ось як він його описував: "Бористен (Дніпро — І.К.) … найбільша серед них (скіфських річок — І.К.) після Істру і, на мою думку, вона найбільш корисна для людей … бо навколо нього найкращі і найбільш поживні пасовища для худоби і дуже багато в ньому риби, приємної на смак, і вода в ньому дуже чиста, … і ниви навколо нього чудові, а там, де не засіяно, виростає висока трава. Для харчування ця ріка дає ще й багато чого іншого, гідного всілякої уваги [1].

У II-IV ст. н.е. Дніпро почав активно освоюватись нашими предками слов’янами, які називали його Славутичем. Протягом всієї історії по обох берегах Дніпра існували поселення, мешканці яких тим чи іншим чином були пов’язані з мореплавством.

Місцевість навколо Дніпропетровська, де почалась наша тривала подорож по Дніпру, теж з давніх-давен приваблювала людей. Вже 11 тис. років тому на низьких ділянках Дніпра виникають стаціонарні оселі мисливців, збирачів та рибалок [2]. Значення місцевості навколо Дніпра зростає у IV-ІІ тис. до н.е. Племена трипільської культури, скіфи, сармати, а зрештою і слов’яни оселялись на берегах, де зараз стоїть Дніпропетровськ.

Одне з місць, з яким пов’язують одну з версій заснування Дніпропетровська, залишило помітний слід в історії нашого міста — це острів Монастирський. На думку деяких дослідників, Монастирський острів отримав свою назву від грецького монастиря, який виник тут у ІХ ст. і був зруйнований татарами у ХІІІ ст. Ця легенда цілком може бути і правдою, адже острів є достатньо великим і зручним для того, щоб на ньому жити і тим паче придатний для зупинок під час тривалого плавання по Дніпру. За історичними і легендарними свідоцтвами тут зупинялись київська княгиня Ольга, князі Святослав Ігоревич, Володимир Великий. У 1152 р. острів відвідав київський князь Мстислав Ізяславович з метою укріплення його для боротьби проти половців. З XVI ст. острів стає опорним пунктом запорозьких козаків у боротьбі проти турків, татар та поляків. В часи заснування Катеринослава князем Г.Потьомкіним тут планувалось спорудити університет. Зараз це одне з найулюбленіших місць відпочинку дніпропетровців.

Залишивши позаду острів Монастирський, Мандриківку, яку колись заснував запорозький козак Мандрика і, пройшовши Південний міст (почав діяти у грудні 2000 р.), ми підходимо до південних околиць Дніпропетровська. Нещодавно до його меж увійшла Лоцманська Кам’янка — давнє запорозьке займище. Це селище відоме тим, що до 1930-х років тут була основна база лоцманів дніпрових порогів. За повідомленням Ф.Макаревського: «У 1750 році, за розпорядженням Коша, тут була розміщена частина лоцманів з Ненаситецької берегової охорони і тамтешньої запорозької гребної флотилії» [3]. Лоцманська служба давно не діє, однак про лоцманів тут не забувають. Цього року виповнилось 10 років від дня заснування в Лоцманській Кам’янці єдиного в Україні музею лоцманів, влаштованого одним з останніх лоцманів дніпрових порогів Григорієм Омельченко.

Від Лоцманської Кам’янки вниз по Дніпру проліг шлях, який свого часу пересікався гранітною смугою відрогів Карпатських гір, більше відомих під назвою порогів. Пороги на Дніпрі споконвіку були великою перепоною всім людям для плавання по Дніпру. Вони були добре відомі нашим предкам русам, а пізніше запорожцям. Для нас — учасників «Козацької регати» проходження шляху від Дніпропетровська до Запоріжжя не було таким складним і напруженим як для наших попередників козаків-лоцманів. Зараз пороги вже не страшні бо вони глибоко під водами Дніпровського водосховища, яке виникло після спорудження Дніпрогесу в 1932 р.

Перший поріг, який колись лежав на шляху козаків і лоцманів мав назву Кодацького. Він хоч і не був найгрізнішим на Дніпрі, однак при його доланні зазвичай доводилось виходити на берег й обережно тягти човни на линвах, йдучи берегом. [4].

Кодацький поріг знаходився біля сучасного острова Кодачок, який тулиться до правого берега. На високому берегу, там де зараз с. Старі Кодаки, напроти порога колись стояла польська фортеця Кодак, яка була споруджена за наказом польського короля Володислава IV у 1635 р. під керівництвом французького інженера Г.Л. де Боплана. Вона була перепоною на шляху втікачів з Наддніпрянської України на Січ і слугувала надійним форпостом у боротьбі проти турецько-татарської загрози. Фортеці давно вже немає. Про її існування нагадують залишки земляних валів та пам’ятний знак, встановлений у 1910 р. Катеринославським губернським земством, за активної участі Д.Яворницького, на знак взяття фортеці Кодак козацьким військом Б.Хмельницького.

Після Кодацького порога лоцманам треба було пройти ще вісім порогів. Про пороги докладно і дуже цікаво написав «козацький батько» Д.І.Яворницький, тому думаю, не варто ще раз тут писати про них, краще звернутись до його книги [5].

Після Старого Кодака перше велике село, які ми побачили на своєму шляху було с. Волоське. Воно заселене у XVIII ст. вихідцями з Валахії (Молдавії), яких запорозькі козаки привели сюди в якості полонених після російсько-турецької війни 1768–1774 рр. Напроти Волоського свого лежав третій поріг — Лоханський.

Четвертий поріг — Дзвонецький знаходився біля селища Дзвонецьке. З середини XVI ст. місцевість біля Дзвонецького порога стала займищем запорозьких козаків, бо тут були вільні угіддя і безпечне місце. У Ф.Макаревського находимо такі свідоцтва про Дзвонецьке: «Козаки біля 1545 р. знайшли Дзвонецький поріг, зайняли його і, укріпивши все прилегле до нього урочище … відкрили в ньому перше займище. Б.Хмельницький часто відвідував це урочище і заповідав запорожцям охороняти його як зіницю ока» [6].

Найбільшим і найстрашнішим з дніпрових порогів був Ненаситец. Його залишки і досі можна побачити біля с. Микільське-на-Дніпрі. Лоцмани стереглися цього порогу, шанобливо називаючи його Дідом, але як тільки поріг проходили нарікали Ненаситець розбійником, через те, що багато людей знайшли тут свою смерть. Ненаситець один зі всіх порогів не замерзав взимку через дуже швидку течію. Ненаситецький поріг згадується в роботі візантійського імператора Костянтина Багрянородного. Неодноразово він згадується у документах у зв’язку з походами І.Вишневецького. Нарешті, місце біля колишнього порога Ненаситця вважається одним з ймовірних місць загибелі київського князя Святослава Ігоревича. За безпосередньої участі Д.Яворницького у с. Микільське-на-Дніпрі (що біля Ненаситця) був встановлений пам’ятний знак у вигляді чавунної плити, яка нагадує про фатальний бій Святослава з печенігами.

Відразу за Микільським розкинулось невеличке селище Військове. В часи Другої Світової війни в районі с. Військового і с. Вовниги військові частини 6-ї та 12-ї армій Південно-Західного фронту форсували Дніпро. З вересня по жовтень 1943 р. тут був південний напрямок наступу Червоної Армії на Дніпропетровськ. На пам’ять про жорстокі бої під Військовим, там — на берегу Дніпра — споруджено величний монумент, а один з епізодів форсування Дніпра біля Військового-Вовниг відображений в діорамі «Битва за Дніпро» в Дніпропетровську.

Біля с. Вовниги був шостий дніпровий поріг — Вовнизький або як його називали лоцмани Внук-поріг, через те, що був менший за Ненаситець. Часто бувало, що пройшовши два небезпечних пороги: Ненаситецький і Вовнизький мандрівники заспокоювались. Тут їх і чекала небезпека у вигляді порога Будильського, який знаходився трохи вище с. Федорівки-Язиковки (зараз Федорівка). Поріг тому і названий Будильським, бо наче будив подорожніх і змушував знову напружувати всі свої сили.

Трохи нижче колишнього порога Будильського на правому березі Дніпра стоїть с. Федорівка, яке виникло у 1780 р. За повідомленням Д.Яворницького тут за часів «існування Запорізької Січі жили козаки-зимовчани». [7]. Біля Федорівки ще з XVI ст. існував перевіз, який називався Таволжанським. Про нього згадували в своїх записках посол німецького імператора Еріх Лясота і відомий французький інженер Г.Л. де Боплан. Татари використовували Таволжанський перевіз як переправу через Дніпро, коли йшли на Україну чи назад в Крим. В «Історії запорозьких козаків» Д.І.Яворницького сказано про місця біля Федорівки: «Тут … є найзвичніша і найвідоміша з татарських переправ, що тягнеться за острів Таволжанський. Оскільки Дніпро тече тут лише одним руслом і не дуже широкий». [8]. Трохи нижче Федорівки і досі є острів, який має назву Таволжанський.

Після Будильського мандрівникам залишалось минути ще два пороги: Лишній і Вільний, після чого відкривався вільний шлях до самого моря. Про існування порога Вільного на Дніпрі нагадують ціла низка сіл, які розташувались на лівому березі Дніпра: Вольноандріївка, Вольнокуряновське, Вольногрушевське.

Трохи нижче Вольноандріївки, в районі с. Павлокичкас, в часи середньовіччя існувала переправа Кічкас, про який згадував ще Костянтин Багрянородний, називаючи його Крарійським. Переправа мала як торгове так і військове значення. За часів існування Київської Русі його використовували русичи, печеніги, греки (візантійці) та ін. В козацькі часи він використовувався як татарами так і запорізькими козаками. Запорізький історик В.Фоменко вважає, що Кічкаська переправа і о. Мала Хортиця були одним і тим самим географічним об’єктом [9].

Відразу за с. Павлокічкас відкривається вид на Запоріжжя місто козацької слави. Саме тут, на о. Мала Хортиця вникла перша відома нам Запорозька Січ, заснована Д.Вишневецьким у середині XVI ст. Нижче острова Мала Хортиця (зараз цей острова не існує) розкинулась Велика Хортиця — це найбільший, найкрасивіший і найбагатший острів Дніпра. Його унікальність полягає в рідкісному сполученні на одній території різноманітних комплексів, це: найрідші на сьогодні цілинні степи, види рослин та плавневі ліси. На думку запорозького краєзнавця Костянтина Сушко уявити собі Україну без Хортиці просто не можливо і через його природну структуру і через його багату історію. «Острів, — пише К.Сушко, — пам’ятає київських князів Аскольда та Діра, Олега, Ігоря, княгиню Ольгу. Існує версія про те, що саме біля Хортиці в її північній частині біля Чорної скелі, повертаючись навесні 972 р. із болгарського походу у сутичці з печенігами загинув київський князь Святослав. … версію живить той факт, що під час спорудження Дніпрогесу неподалік від хортицьких скель знайдено давньоруські мечі Х ст.» [10]. З ХІ ст. на острові, в південній його частині існувало поселення бродників Протолче, яке занепало після приходу на руські землі монголо-татарських орд. В подальші часи острів пов’язаний з історією козаччини. Після знищення Січі у 1775 р. острів належав князю Г.Потьомкіну.

Хортиця завжди привертала до себе увагу дослідників. Про неї писав Геродот, Костянтин Багрянородний, руські літописці, українські і польські хроністи XVI-XVIII ст. З Хортицею пов’язані біографії відомого громадського діяча О. М. Поля та істориків Я. П. Новицького, Д.І.Яворницького та ін.

18 вересня 1965 р. на о. Хортиця був створений Державний (зараз національний) історико-культурний заповідник «Хортиця». Структурним підрозділом заповідника є Музей історії запорозького козацтва, який має багату експозицію предметів старовини, пов’язаних з історією острова Хортиця і запорозьких козаків, зокрема.

Пройшовши Запоріжжя ми входимо в Каховське водосховище. У 1950-х роках воно було утворено після спорудження греблі Каховської гідроелектростанції. Довжина водосховища від Нової Каховки до Запоріжжя — близько 240 км. Свого часу утворення Каховського водосховища повною мірою забезпечило регулювання річкового стоку Дніпра, поліпшило умови судноплавства на більшій частині нижнього Дніпра, дало воду для зрошення та промисловим центрам Придніпров’я. [11]. На жаль, на сьогодні Дніпро в периметрі Дніпровського та Каховського водосховищ майже не використовується в якості транспортної артерії. Як це не парадоксально, але запорозький і каховський шлюзи, які раніше вважалися благом, зараз є значною перепоною, бо проходження через них коштує дорого. При перевезенні вантажів уздовж Дніпра бізнесмени віддають перевагу суходолу, бо такий шлях дешевший ніж шлях по воді. У «Козацької регати» ж іншого шляху не було, тому доводилось платити за проходження шлюзів, щоб продовжити наш шлях.

Перше значне поселення після Запоріжжя, яке нам довелось проходити — село Біленьке. Це одне з найдавніших козацьких поселень на території Запорозької області. Після зруйнування Нової Січі земля навколо села і саме Біленьке було подаровано Катериною ІІ поміщикам Миклашевським, нащадкам козацького шляхетського роду. З родини Миклашевських вийшло декілька відомих державних громадських діячів, такі як Михайло Павлович — губернський предводитель дворянства Катеринославської губернії, Павло Михайлович — громадський і земський діяч, перший голова повітової земської управи Катеринославського повіту. Останній — один з небагатьох поміщиків Катеринославської губернії, який у 1861 р. надав своїм кріпосним волю без викупу [12].

Нижче за течією Дніпра лежить с. Висшетарасівка. Свою назву село бере від якогось запорожця Тараса, який оселився тут у 1740 р. [13]. Після зруйнування Січі Висшетарасівка і землі навколо неї стали належати родині Струкових. Ця родина залишила помітний слід в історії Катеринославщини. Свого часу два її представники виконували обов’язки губернських предводителів дворянства і голів губернського земства: Петро Ананійович (1865–1874) і його син Ананій Петрович (1886–1902). Про це село свого часу писав відомий письменний О. С. Афанасьєв-Чужбинський, мандруючи Катеринославською губернією: «Тут Дніпро підходить до самого селища, а за Дніпром тягнуться великі плавні. В Тарасовці заслуговує на увагу суконна фабрика, устаткована паровою машиною. В церкві зберігаються декілька старожитностей, які дістались від запорожців». [14].

За Висшетарасівкою по правому берегу Дніпра починаються місця, на яких в часи козаччини було споруджено п’ять запорозьких січей. На даний момент їх залишки (окрім Микитинської) перебувають під водами Каховського водосховища. Перша з них — Томаківська знаходилась між сучасними м. Марганцем і с. Червоногригорівкою. Січ знаходилась на о. Томаківка. Цей острів козаки обрали свідомо, бо він був чудовим природним укріпленням. За словами Г.Л. де Боплана при сходженні на його найвищу вершину можна було бачити весь Дніпро — від Хортиці до Таванського острова. [15]. Саме звідси починали свої походи українські гетьмани Богдан Ружинський, Іван Підкова, Криштоф Косинський та ін.

Майже напроти Марганця, на лівому березі Дніпра стоїть сучасне місто Енергодар (раніше Дніпрорудне, почало будуватись у 1961 р.) — місто енергетиків, яке забезпечує дешевою електроенергією Запоріжжя, Нікополь і багато інших великих і малих населених пунктів.

Далі на нашому шляху лежав Нікополь — єдине місце на Україні, яке свій початок бере від укріплення запорозьких козаків, а саме Микитинської Січі (1638–1652). М. В. Гоголь писав про Микитинську Січ: «Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну», звідки і почалась Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького. [16]. Микитинська Січ розташовувалась на мисі Микитин Ріг на правому березі Дніпра (нині у межах м. Нікополя), в найвужчій частині Великого Лугу, де ще в період існування Скіфії діяла переправа через Дніпро до столиці скіфської держави, яка стояла на місці Кам’янського городища (зараз це Кам’янка-Дніпровська — центр Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області). Саме через Микитин перевіз, — як зазначає П.Богуш, — пролягав Соляний шлях у Київську Русь. У ХІV-ХV ст. тут височіли укріплення Великого князівства Литовського, що його в кінці ХV ст. зруйнували татари [17].

На наступний день після приходу до Нікополя ми відвідали його історичні місця, а також оглянули експозицію Нікопольського державного краєзнавчого музею (НДКМ). Музей невеличкий, але містить багато цікавих експонатів, які мають свою історію: як-от аналой Іоанна Златоуста, який був подарований козакам константинопольським патріархом; справжній віз, аналогів якому в Україні немає; ікона XVIII ст., що належала Свято-Покровській церкві, яка стояла на території Нової Січі. Музей продовжує поповнюватись новими експонатами, які поступають до нього з археологічних розкопок місць, де колись стояла Микитинська Січ.

Свого часу на площі Б.Хмельницього в Нікополі був встановлений пам’ятний знак, який нагадував про існування на тому місці Микитинської Січі. Однак, на думку головного зберігача фондів НДКМ Ігоря Анцишкіна, то хибне місце, і сліди Микитинської Січі слід шукати на території сучасного парку Перемога. Там, до речі, зараз і проводяться розкопи.

В цілому, Нікопольщина, як і вся Дніпропетровщина має багату і славну історію, що підтверджується визначними пам’ятками.

За 22 км на північний захід від Нікополя розташований найбільший зі скіфських курганів — Чортомлик. Чортомлик — скіфський курган IV ст. до н.е. досліджувався І.Забєліним (1862–63), Б.Мозолевським (1979) та ін. Тут знайдено багато коштовних речей: посуд зброя, прикраси тощо. На думку деяких дослідників багате поховання може свідчить про те, що тут міг бути похований скіфський цар Атей, який загинув у 339 р. до н.е. у битві з царем Філіпом ІІ Македонським (батько Олександра Македонського). [18].

На захід від Нікополя лежить відоме з козацьких часів поселення — Капулівка. Саме на території Капулівки у 1652–1709 р. знаходилась Стара (Чортомлицька) Січ. Капулівка, до того ж, є рідним селом кошового отамана Чортомлицької Січі Івана Дмитровича Сірка (?-1680). Учасники регати відвідали його могилу, яка знаходиться в кілометрі на північ від Капулівки. Довгий час останкам І.Д.Сірка не давали спокою, над його могилою неодноразово творили наругу, декілька разів відбувались перепоховання. В останнє перепоховання його праху відбулось 21 серпня 2000 р. Як пише один зі співробітників Нікопольського державного краєзнавчого музею М. П. Жуковський: «Це була визначна подія в духовному житті Південної України, символом національно-культурного відродження українського народу на рубежі тисячоліть». [19].

Відразу за Капулівкою лежать місця де колись існували дві запорозькі січі: Базавлука і Підпільненська (Покровська, Нова). На думку історика професора Ю. А. Мицика період існування Базавлуцької Січі (1593–1638) «був кульмінаційним в історії Запорожжя. В цей час запорозьке козацтво має найбільший вплив на Україні, є авангардною силою у національно-визвольній боротьбі за незалежну Українську державу» [20]. Саме звідси починали свої походи на поляків і татар кошові отамани і українські гетьмани: Северин Наливайко, Самійло Кішка, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко, Марко Жмайло, Тарас Федорович, Іван Сулима та ін.

Підпільненська або Нова Січ, остання з січей запорозьких існувала в період з 1734 р. по 1775 р. Запорозькі козаки повернулись сюди, на правий берег Дніпра — район річок Базавлук, Чортомлик, Підпільна, після довгих поневірянь, яких вони змушені були зазнати після зруйнування у 1709 р. Чортомлицької Січі, проживши у володіннях Кримського ханства в Кам’янці і Олешках 25 років. Як пише дослідник історії нової Січі А. О. Скальковський: «Місцина, обрана для Січі, являла собою півострів, оточений зусібіч глибокою річкою Підпільною, яка впадала в Дніпро і захищала півострів ніби навмисне зробленим каналом; лише з одного боку він з’єднувався із сухим шляхом, тобто зі степом» [21]. Козаки, як і раніше, приймали участь у бойових діях, однак основним напрямком діяльності Нової Січі став розвиток господарства запорозьких земель. Територія Запорозької Січі охоплювала межі сучасних Дніпропетровської, Запорізької, Донецької, Херсонської та Кіровоградської областей. Вона була поділена на паланки, яких нараховувалось дев’ять. Шлях, який пройшли учасники «Козацької регати» по Дніпру від Дніпропетровська до с. Покровки, як раз був східним і південним кордонами Кодацької паланки. На захід від центру Нової Січі починались землі Інгульської паланки, територія якої більшою часткою лежала в межах сучасної Херсонської області.

Залишивши позаду Капулівку і Покровське ми повертаємо на південь і входимо в межі Херсонської області. Залишивши зліва мис Бабино, проходимо повз с. Золота балка, яке розкинулось на правому березі Дніпра. У 1950-х роках археологами тут виявлено городище скіфо-сарматського періоду, яке існувало з ІІ ст. до н.е. до ІІ ст. н.е. Мешканцями городища в основному були скіфи і, очевидно, сармати, які займались землеробством, скотарством, вели торгівлю з містами Північного Причорномор’я, зокрема, з Ольвією. [22].

Як і в колишній порожистій частині Дніпра, правий берег в цьому районі крутий, а лівий відлогий. Селища на правому березі немов би нависають над водою, на лівому — розташовані біля самої води. В одному з лівобережних сіл -Князє-Григорівці вже в наші часи споруджена церква, яка стоїть на самому березі Дніпра, утворюючи чудовий краєвид.

Навпроти Князє-Григоріки, на правому березі лежить с. Качкаровка, де за даними «Путівника по Дніпру», виданого у 1928 р. стояв надгробний пам’ятник кошовому отаману Чортомлицької, а після 1709 р. Олешківської Січі Костю Гордієнку [23]. К.Гордієнко з 8-ми тисячним запорожців приєднався до гетьмана І.Мазепа, якого він підтримав у боротьбі проти російського царя Петра І. Після поразки під Полтавою змушений був емігрувати, взявши безпосередню участь в облаштуванні Олешківської та Кам’янської Січей. В еміграції активно підтримував Пилипа Орлика.

Трохи південніше Качкаровки розташоване с. Милове біля якого у 1709 р. запорозькі козаки заснували Січ, яка в історії отримала назву — Кам’янська, бо стояла на р. Кам’янка. Річка так була названа недаремно, береги тут дійсно кам’янисті і в далекі та недавні часи часто використовувались людьми, про що свідчать залишки печер поблизу селищ Червоний Маяк і Зміївка. Печери ці були зроблені монахами Бізюкового монастиря, який розташовувався неподалік с. Червоний Маяк. На території монастиря і досі стоїть напівзруйнована фортеця.

Далі на нашому шляху лежали два міста, які розташовані один проти одного: Каховка — на лівому березі і Берислав — на правому березі Дніпра.

На місці сучасного міста Каховка за часів козацтва стояла турецька фортеця Іслам-Кермень, на місці Берислава — Кізи-Кермень (Дівоча фортеця). Ці дві фортеці виконували функцію прикордонних укріплень. З кінця XV — початку XVI Іслам-Кермень та Кізи-Кермень стали заважати вільному плаванню по Дніпру українським козакам. Кримський хан для того, щоб перешкодити вихід запорозьких козаків в Чорне море між фортецями Іслам-Кермень і Кизи-Кермень, а також островом Тавань наказав впоперек Дніпра закріпити залізні ланцюги. Однак козаки продовжували турбувати татар, неодноразово нападаючи на ці фортеці і часто брали їх штурмом. У 1556 р. Іслам-Кермень був захоплений запорозькими козаками Дмитра Вишневецького. Через 20 років те саме спробував зробити козацький гетьман Богдан Ружинський. Нажаль він загинув при штурмі фортеці. На честь цього славного воїна на березі Дніпра в Каховці встановлений камінь з написом, який нагадує про цю подію. Напад Б.Ружинського переповнив чашу терпіння кримського хана і він наказав покинути Аслан-городок (Іслам-Кермень) [24].

Кізи-Кермень також піддавався нападам з боку запорозьких козаків, а у 1625 р. козаки розбили тут турецьку флотилію під командою капітан-баші турецького флоту. [25]. На честь п’ятисотріччя козацтва в Бериславі на березі Дніпра встановлено пам’ятний знак — дзвін і хрест.

Зараз Каховка є районним центром Херсонської області. Вже в незалежної Україні вона стала місцем проведення пісенного фестивалю «Таврійські ігри», який щорічно збирає найпопулярніші і найвідоміші авторські колективи та виконавців, сприяючи розвитку української пісенної творчості.

Згадуючи Каховку не можна не сказати, що від Каховки лежить найближчий шлях до відомого заповідника «Асканія Нова». Він лежить на відстані 50 км на південний схід від столиці Таврійських ігор. Цей чарівний куточок природи з екзотичними тваринами та рідкісними рослинами був створений на кошти і за активної участі Фрідріха Едуардовича Фальц-Фейна.

Відразу за Бериславом відкривається вид на Каховську ГЕС. Вона була споруджена у 1950–55 рр., утворивши при цьому Каховське водосховище, яке свого часу використовувалось для зрошення ланів та угідь Херсонської, Запорізької та Дніпропетровської областей і було надійним шляхом для великовантажних судів.

За Каховською греблею починається Дніпро, русло якого від Нової Каховки до Дніпро-Бузького лиману є майже таким самим, яким воно було і за часів існування запорозького козацтва.

Зо всіх поселень, які лежать по обох берегах Дніпра на відстані від Нової Каховки до Херсона найбільш відомим, напевно, є Тягинка. Саме з цим місцем пов’язують першу згадку про козаків. Тут, неподалік татарської фортеці Тягинки, яка була споруджена у 1491 р. за наказом кримського хана Менглі-Гірея, у 1492 р. козацька чайка взяла на абордаж турецьку галеру, звільнивши невільників. З цього приводу кримський хан Менглі-Гірей у листі до великого князя литовського Олександра Казимировича скаржився на зухвальців і просив зупинити литовського князя своїх підданих. Це перша відома нам згадка про українських козаків, яка вважається умовною датою виникнення козацтва. На честь святкувала 500-річчя козацтва у 1992 р. біля Тягинки був встановлений величний пам’ятник у вигляді архангела, який добре видно з далекої відстані.

«Козацька регата» підходе до гирла Інгульця, який є однією з найбільших приток Дніпра. Тут пролягав кордон Інгульської (Перевізької) паланки Нової Січі. Центр паланки — Перевізьк — знаходився біля сучасного села Микільське, що у гирлі Інгульця. Хоча, за припущенням А. О. Скальковського, паланкове місто могло розташовуватись біля Олександр-шанця (нині Херсон). А. О. Скальковський повідомляє: «У цій паланці пильнували за рибальством у Дніпрі та по Інгульцю, а також за зимівниками, що були вгору по цій річці від гирла до її верхів’їв» [26].

Проминувши гирло Інгульця підходимо до найбільшого міста на Нижньому Дніпрі — Херсона. Це останнє з великих міст на нашому шляху до моря, в якому ми зупинились. Херсон — місто-порт, «український Ротердам» як його називали на початку ХХ ст. Свого часу Д.І.Яворницький пишучи про Катеринослав, назвав його творінням Г. О. Потьмкіна. Так от з більшою ймовірністю ці слова можна віднести саме до Херсона. Місце розташування Херсона було обрано під безпосереднім наглядом Г. О. Потьомкіна, він же дав і назву. Нове місто, засноване у 1778 р., було назване на честь давньогрецького міста Херсонеса і мало пряме відношення до так і не здійсненого «грецького проекту» Катерини ІІ. Місто покликано було виконувати роль форпосту Російської імперії, на шляху її просування на Південь. В подальшому Херсон — портове місто. До недавнього часу з морського порту Херсона виходили торгові судна, які возили товари в різні країни світу. Річковий порт Херсона був останньою зупинкою пасажирських судів, які йшли транзитом з Києва, Дніпропетровська та Кременчука.

У місті діє Краєзнавчий музей, заснований ще у 1890 р. В.Гошкевичем. Тут зібрана багата колекція з історії та природи краю. Нажаль, в експозиція музею запорозьким козакам приділена незначна увага, хоча на Херсонщині розташовувались дві запорозькі січі. Найбільш визначною пам’яткою Херсона є залишки фортеці і Катерининський собор, в якому знаходиться гробниця Г. О. Потьмкіна. Тут же, біля собору могила першого правителя Катеринославського намісництва І.М.Синельникова. На думку співробітника Херсонського краєзнавчого музею Дяченко С.А.: «Катерининський собор входив до складу чудового архітектурного ансамблю Херсонської фортеці, будучи першим ансамблем класицизму в Україні» [27].

На 8 км нижче Херсона на лівому березі р.Чайка (притока Дніпра) лежить місто Цюрюпінськ, яке до 1928 р. носило назву Олешки. Це місто пов’язують з літописним Олешшям, слов’янським поселенням часів Київської Русі. Тут зупинялись руські купці їдучи в Крим і Візантію, а також, вертаючись назад до Києва. За документальними свідченнями з 1711 р. по 1733 р. біля Олешків знаходилась Січ, заснована запорозькими козаками після зруйнування Петром І Чортомлицької Січі. Щоправда є припущення, що Олешківська Січ розташовувалась на о. Великий Потьомкін, який лежить більш ніж на 10 км на південний захід від Цюрупинська. Острів захищений з усіх боків водою. Враховуючи постійне прагнення козаків до убезпечення Січі, ймовірність цього припущення досить висока. Слід додати, що на о. Вел. Потьомкін археологи віднайшли невеличке поселення часів Київської Русі, отже острів був цілком придатний до життя.

У Дніпро-Бузький лиман вийшли через Рвач (штучний канал, який зв’язує Дніпро з Дніпро-Бузьким лиманом). В лиман впадають Дніпро і Південний Буг, від того так й назва. Від Чорного моря лиман відділяється Кінбурською косою, на якій в період існування Нової Січі діяла остання, за часом виникнення, паланка — Прогноївська. Центром паланки був Прогноївськ (нині с. Геройське). «Тут, — за повідомленням Д.І.Яворницького, — стояв передовий запорозький пост, який спостерігав за рухом татар в Криму і турок в Очакові і охороняв всіх посланців, солепромисловців і торговців, які їхали через південну окраїну запорозьких вільностей в Очаків, Прогной і Крим» [28].

Від Прогноївська був недалекий шлях до Очакова. На місці Очакова колись стояла татарська фортеця Кара-Кермень (Чорна фортеця), заснована ханом Менглі-Гіреєм у 1492 р. Пізніше вона належана туркам, які називали її Ачи-Кале. Фортеця була плацдармом татар і турків у Північному Причорномор’ї, з якої вони здійснювали напади на Південну Україну, Польщу та Московію. Козаки, поляки і росіяни в боргу не залишались. Очаків неодноразово піддавався нападам польських та російських ратей. Найбільше ж дошкуляли Очакову запорозькі козаки. Вже через різ після спорудження Очаків зазнав нападу збоку козаків під командою черкаського старости Богдана Глинського. У 1523 р. укріплення Очакова спалив козацький ватажок Є.Дашкевич [29]. У 1616 р. флотилія козаків під орудою Петра Сагайдачного знищила очаківський гарнізон та потопила турецький флот. Неодноразово штурмував Очаків кошовий отаман Іван Сірко. У 1788 р. під час штурму Очакова російськими військами, Чорноморське козаче військо під проводом Антона Головатого, взявши укріпрайон турків на о. Березань, відкрило гарматний вогонь по Очакову, чим змусило очаківський гарнізон скласти зброю [30].

Нажаль, матеріальних об’єктів, які б нагадували про історію Очакова до XVIII ст. і про перебування тут запорожців не має. Про славні ж походи запорожців вам можуть розповісти хіба що офіцери очаківського гарнізону, які за допомогою працівників військово-історичного музею намагаються зібрати і зберегти писемні та матеріальні свідчення славного минулого наших предків.

Неподалік Очакова лежить, відомий з давніх часів, о. Березань, на який нам потрапити не довелося. Острів колись був з’єднаний з материковою частиною. У VI ст. до н.е. він був облюбований вихідцями з давньогрецького міста Мілету, які заснували тут місто Ольвію. «Ольвія — це Помпеї нашого Причорноморря. Зберігши багато чисельні пам’ятники віддалених часів, вона збуджує загальний інтерес, бо ніде так наочно не відобразились долі народів півдня України, як в Ольвії», — так сказано в путівнику по Дніпру [31]. Ольвія мала широкі торгівельні зв’язки і здійснювала значний культурний вплив на центральну Україну. Це підтверджується археологічними знахідками в багатьох місцях на Подніпров’ї. В часи Київської Русі (ІХ-ХІІ ст.) о. Березань був найпівденнішим форпостом Київської Русі. Тут було місце перепочинку руських купців на шляху до Константинополя.

За Очаковим і о. Березань перед нами розкинулось відкрите море, яке колись називалось Руським, через те, що в часи Київської Русі тут домінували русичи. По Чорному морю здійснювали свої сміливі походи на Боспор, Кафу, Азов та інші міста запорозькі козаки. Яхти «Козацької регати», йдучи тими ж шляхами, що й запорожці, немов би вподібнювались до козацьких чайок, які йшли на штурм Стамбулу чи Кафи (нині Феодосії).

Першим нашим орієнтиром на шляху до Севастополя був маяк на Тендровській косі. Тендер-острів свого часу використовувався запорозькими козаками в якості місця перепочинку на шляху до Боспору і Криму.

Обігнувши мис Тарханкут ми попрямували до мису Євпаторійського, за яким заховалось невеличке курортне містечко — Євпаторія. Євпаторія — це колишня татарська фортеця Гезлев, яка була зведена тут у XV ст. на місці давньогрецького поселення Кіркінітіди. В часи існування Кримського ханства Гезлев поряд з Кафою, Карасубазаром, Бахчисараєм був одним з багатьох невільничих ринків. Це було однією з основних причин того, що запорозькі козаки часто навідувались сюди і, при взяті фортецю, обов’язково звільняли бранців. У 1575 р. Гезлев штурмували козаки на чолі з Богданом Ружинським, у 1589 — козаки отамана Кулаги, неодноразово бував тут і Іван Сірко. З кінця XVIII ст. Гезлев, перейменований в Євпаторію більше не являє загрози для населення України. Однак ще й зараз можна відчути себе бранцем, потрапивши на вузькі та криві вулиці старого Гезлева, де ще збереглися залишки фортечних стін і велика мечеть, споруджена у 1552 р. за зразком Софійської мечеті в Стамбулі.

Пройшовши повз Євпаторію ми взяли курс на кінцевий пункт нашої подорожі — Севастополь. Севастополь одне з небагатьох міст в Україні, яке може пишатись своєю більше ніж двохтисячорічною історією. Ще у VI ст. до н.е. в одній з бухт Севастополя — Карантинній, оселились давні греки. Вони тут заснували місто, назвавши його Херсоном. Нам воно більше відоме як Херсонес Таврійський. Русичі називали його Корсунем. Херсонес був «важливим традиційним вікном Русі, котре єднало її з середземноморською цивілізацією». [32]. За однією із версій саме звідси на Русь прийшло християнство. У 988 р. місто було захоплено київським князем Володимиром Великим, після чого візантійський імператор Василь ІІ змушений був визнати Володимира рівним собі, віддавши за нього візантійську принцесу Ганну. Володимир же прийняв тут християнство, після чого воно остаточно утверджується і на Русі.

Переживши панування багатьох володарів: понтійців, римлян, візантійців, Херсонес був зруйнований монгольським ханом Едигеєм у 1399 р., після чого місто занепало [33]. Однак люди звідси не пішли назавжди. В період існування Кримського ханства тут було декілька татарських містечок, які неодноразово піддавались нападам запорозьких козаків [34]. З кінця XVIII ст. порт і база військово-морського флоту Росії. В часи національно-визвольних змагань 1917–20 рр. Севастополь намагались зробити головною базою українського флоту. Вже з червня 1917 р. тут діяла Рада української чорноморської громади на чолі з В.Лащенко. Однак спроби утримати Севастополь як базу флоту не вдалося. Лише зі здобуттям незалежності у 1991 р. тут у бухті Стрілецькій стала базуватись частина військово-морських сил України

В Севастополі наша подорож завершувалась, а яхти «Козацької регати» прямували далі: частина взяла курс на Феодосію, частина — на Боспор. Пройшовши козацькими шляхами від Кодака (Дніпропетровська) до Херсонеса (Севастополя) ми на собі відчули, який то не простий був шлях, хоча і час інший і Дніпро вже не такий. На нас не дивились жерла гармат, не чатували ворожі вершники на переправах. Своїм походом ми намагались привернути увагу до історії наших предків, щоб пам’ять про козаків — звитяжців і борців за волю України, не зникла, а передавалась із покоління в покоління.

Ігор Кочергін, кандидат історичних наук, асистент кафедри історії та політичної теорії

Бібліографічні посилання:

1. Геродот. Історії в дев’яти книгах. — К.: Наукова думка, 1993. — Кн.4. — С.192.
2. Дніпропетровськ. Віхи історії. — Дніпропетровськ: Грані, 2001. — С.7.
3. Макаревский Ф. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии: Церкви и приходы XVIII столетия. — Днепропетровск: Дніпрокнига, 2000. — С.272.
4. Мицик Ю. А. Як виникло наше місто // Мицик Ю. А. Козацький край: Нариси з історії Дніпропетровщини XV-XVIII ст. — Дніпропетровськ: ДДУ, 1997. — С.130.
5. Яворницький Д.І. Дніпрові пороги. — Дніпропетровськ: Промінь. -1989. — 142 с.
6. Макаревский Ф. Материалы для историко-статистического описания … вказ. пр. — С.256.
7. Яворницький Д.І. Дніпрові пороги. — Дніпропетровськ: Промінь. — 1989. — С.67.
8. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. — Львів: Світ, 1991. — Т.2. — С.69.
9. Фоменко В. Кічкаська переправа і городок на малій Хортиці // Запорозька старовина: Щорічний збірник науково-краєзнавчих матеріалів. — Запоріжжя: ВПК «Запоріжжя», 1995. — Вип.1. — С.13.
10. Сушко К.І. Острів Хортиця: Історико-публіцистична розвідка. — Запоріжжя: Дике поле, 2001. — С.18–19.
11. Степанів В.С., Смирнов І.В. Мандруйте по Дніпру та його притоках. — К.: Здоров’я, 1982. — С.97–98.
12. Голуб І.С., Лохматова А.І. «Виконувати обов’язок по чистій совісті…» // Бористен. — 1996. — №.2. — С.17.
13. Макаревский Ф. Материалы для историко-статистического описания … вказ. пр. — С.207–208.
14. Афанасьев-Чужбинский
А. С. Поездка в Южную Россию — СПб., 1861. — С.157–158.
15. Мицик Ю. А. Вісім січей запорозьких // Мицик Ю. А. Козацький край: Нариси з історії Дніпропетровщини XV-XVIII ст. — Дніпропетровськ: ДДУ, 1997. — С.64.
16. Богуш П. Микитинська Січ і початок Визвольної війни українського народу // Запорозька старовина: Щорічний збірник науково-краєзнавчих матеріалів. — Запоріжжя: ВПК «Запоріжжя», 1995. — Вип.1. — С.109.
17. Там само — С.109.
18. Чортомлик // Довідник з історії України (А-Я): Посібник для середніх загальноосвітніх навчальних закладів. — К.: Генеза, 2002. — С.1062–1063.
19. Жуковський М. П. До питання про перепоховання І.Д.Сірка в 2000 р. // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції «Чортомлицька (Стара) Запорозька Січ в історико-культурній спадщині Нікопольського району». — Нікополь: РА «Тандем», 2002. — С.25.
20. Мицик Ю. А. Вісім січей запорозьких // Мицик Ю. А. Козацький край: Нариси з історії Дніпропетровщини XV-XVIII ст. — Дніпропетровськ: ДДУ, 1997. — С.73.
21. Скальковский А. О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького / передмова та коментарі Г. К. Швидько. — Дніпропетровськ: Січ, 1994. — С.253.
22. Степанів В.С., Смирнов І.В. Мандруйте по Дніпру … вказ. пр. — С.102.
23. Путеводитель по Днепру и его притокам. — К.: Издание Днепровского госпароходства, 1928. — С.188.
24. Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т. 12 кн. — К.: Наукова думка, 1995. — Т.7. — С.147.
25. Там само. — С.535–536.
26. Скальковский А. О. Історія Нової Січі … вказ. пр. — С.52.
27. Дяченко С. А. Екатерининський собор в Херсоне. Гробница Потемкина. — Херсон: «Наддніпрянська правда» , 2002. — С.15.
28. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — К.: Наукова думка, 1990. — Т.1. — С.162.
29. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. — Львів: Світ, 1991. — Т.2. — С.9.
30. Сокульський А. Л. Морські походи запорожців. — Дніпропетровськ: Січ, 1995. — С.93.
31. Путеводитель по Днепру … вказ. пр. — С.197.
32. Сокульський А. Л. Морські походи запорожців … вказ. пр. — С.11.
33. Алексеев Н. А., Дячков С. В. Херсонесские археологические прогулки: Кратний туристический справочник-путеводитель. — Харьков: НМЦ «МД», 2003. — С.18.
34. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. — Львів: Світ, 1991. — Т.2. — С.125.

Додав Art-Vertep 14 жовтня 2004