Автори / Березіль / Побачило світ 9/10 число журналу «Березіль»

Обкладинка осіннього «Березоля» дуже гарно передає настрій цьогорічної осені, втягненої у виборчі перегони: велосипедисти на харківському майдані Свободи й блакитно-помаранчеві промінчики логотипу. Продовжують цю тему «вересневі аґітки» рівненчанина Юрія Берези, якому «дали прикурити», «вибили дух», «начухрали боки й пику», «віддубасили» за те, що вийшов з дому спочатку в малиновій сорочці, потім – у червоній, чорно-червоній, біло-синій і наприкінець — помаранчевій.

У рубриці «Мандри» — дванадцята подорож в Україну австралійки Лесі Богуславець: Київ, Тернопіль, Чортків, Почаїв, Кременець, Харків, Гадяч, Полтава, Умань...

Про жінку й владу, поета як посадовця і посадовця як поета 9/10 «Березіль» говорив із начальником Харківського обласного управління культури і туризму Ніною Супруненко. У відділі публіцистики також — інтерв’ю із співочою харків’янкою Марією Бурмакою.

Есеїстику читачам журналу пропонує майстер портретних нарисів Михайло Слабошпицький. Цього разу — це лірично-біографічно-філософська розповідь про «дисидента в науці» — лікаря, засновника знаного київського Інституту проблем болю Володимира Берсенєва. Продовження есею, який, безперечно, зацікавить не лише тих, хто пов’язаний із медициною, але й кожного, хто вірить у справжініх Лікарів, з’явиться у наступному числі.

Прозовий відділ продовжує друкувати роман-фантасмагорію Олега Чорногуза «Одіссея з Аолом-77, або Ремезове болото». Галина Тарасюк пропонує справжню новелістику (новела «Як перед смертю...»), настроєм і майстерністю близьку до творів Григора Тютюнника. 18-річна Аліна Савченко просить бути милостивою до помилок молодих років, які не побоялася розкрити у своїй «сповіді нещасливої закоханої» — «Дівчачий зошит». У відділі прози — традиційні для «Березоля» «Імпресії та медитації» Володимира Базилевського.

Поетично щирі вірші Людмили Таран («життя отруйне, і житття цілюще / Із висоти пташиного польоту / Стає виднішим — як рукав ріки») і Галини Марківської із Конотопа («Любити — / бути рівним Богу: / творити / цілий світ з нічого...») відшукаєте у відділі поезії.

Листи з дороги «Березолю» із Сіднея надіслала Марічка Галабурда-Чигрин. Присвячені вони передчасній смерті московського журналіста Анатолія Доценка....

Критика 9/10 числа спрямована на «Денники» Петра Сороки (схвальний відгук Олександра Хоменка) і на «SLAM! Теория и практика поэтической революции» Анатолія Ульяненка (рецензія ІБТ, написана «іронічним пером», називається «Слимаки слему»).

Осмислення і коментування українські і харківські події двох осінніх місяців знайшли в «Хроніці» Ірини Мироненко.

Сторінками «Березоля» № 9/10

Інтерв’ю з Марією Бурмакою

Марія Бурмака:  «МОЯ МУЗИКА БУЛА САУНДТРЕКОМ ДО ДУЖЕ ВАЖЛИВИХ ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ»

Хоча вона уже й не сімнадцятилітня дівчинка, яка принесла Харкову срібло на фестивалі «Червона рута» 1989 року, а титулована співачка (за ці роки стала заслуженим артистом України, кандидатом філологічних і телевізійних наук, записала понад десяток альбомів, удостоїлася ордена княгині Ольги ІІІ ступеня), її хочеться, як і раніше, називати не Марією, а Марійкою, Марічкою — їй личать саме такі, я би сказала, дуже родинні звертання.

Зустрітися з Марією Бурмакою я домовилася в одному з київських парків. «Ви точно мене знайдете. Я буду з котом», — попереджала колишня харків’янка. І таки направду того дня співачку і її улюбленця-кота записували для однієї з телепрограм. Це визначило декорації нашої розмови: ранок, грузинський ресторанчик із традиційними «наподвірними» столиками, стандартна музика із радіоприймача і сірий кіт у спеціальному кошику...

…жити в готелі рідного міста, виростати на асфальті, відбивати удари, бути під мікроскопом…

— Зросійщений Харків і Марія Бурмака, як на мене, — своєрідний оксюморон. Чим для Вас є Ваше рідне місто сьогодні, про що хочеться згадувати, до кого прагнете повертатися?

— Я справді народилася в Харкові, часто там буваю, приїжджаю до батьків. Моя дитина зараз із дідусем і бабусею. Мене пов’язує з цим містом школа, університет. Я закінчила філологічний факультет. Жила на вулиці Чайковського. Тому люблю центр міста. Не так давно їздила на зустріч випускників — як виявилося, я закінчила школу двадцять років тому. Зустріч відбувалася в парку імені Горького. Я дуже давно там не була, свого часу займалася великим тенісом і через цей парк ходила на корти стадіону «Динамо». Пройшлася алеями і ще раз зрозуміла: Харків — місто унікальне. У ньому є багато таких речей, яких немає, скажімо, в Києві. Навіть цей парк. Схожого немає ніде. Для мене у всьому цьому — особливий сенс. Я знаю там кожний каштан (колись спеціально їх рахувала).

— Але ж із концертами у Харкові Ви рідко з’являєтеся.

— Справа в тому, що в будь-яке місто з концертом приїхати не так просто. Це робота організаторів. Я буваю в Харкові тоді, коли мене запрошують. Приїжджала минулої осені і цьогоріч навесні. Уперше цього року я жила в готелі «Харків»: треба було вставати удосвіта й не хотілося будити батьків. Оце для мене оксюморон — жити в готелі «Харків». Адміністратором готелю, до речі, є дівчина, з якою я дружила в дитинстві, — з мого двору.

— Марія Бурмака подеколи називає Харків урбаністичним і неукраїнським.

— Є міста, в яких превалює саме культура меґаполіса, а є такі, в яких ще збереглася сільська культура — культура природи. Харків — місто із міською культурою. Оці з характерним індустріальним духом вулиці, соціалістична архітектура, архітектура українського модерну, Держпром… Я насправді це дуже люблю, це для мене дуже рідне. Мені подобається бувати на природі, але не так часто, як моїм друзям. Я виросла на асфальті, і мені імпонує міська поезія — поезія людей, навколо яких — бетонні споруди. Це важко порівнювати з відчуттям, коли ходиш босоніж по траві.

Щодо українськості… У Харкова дуже непроста історія. Інакше і бути не могло. У великих містах, серед заводів і фабрик, почувається незатишно народна культура. Але ж Харків якийсь час був столицею більшовицької України, і в той період дуже бурхливо розвивалася саме українська поезія, мистецтво, театр. З другого боку, Харків — місто інтеліґенції, але коли ти говориш українською, тобі закидають — приїхала з села, із базару. Це мене ображало. Але ж я не одна така харків’янка. Співають українською хлопці із «Танка на майдані Конґо», пише українською Сергій Жадан. Тобто несприйняття дає паростки справжньої культури. Травина пробиває бетон. Не хочу бути нескромною, але коли ти у своєму класі одна розмовляєш українською, то з раннього віку вбираєш у себе оцей спротив. І зламати таку людину уже дуже складно. Мені кажуть, що у мене сильний характер. Я з тим не погоджуюсь, але сили мені додає те, що я з дитинства повинна була відстоювати свій вибір. Ще дитиною я знала: коли на мою українську звертатимуть увагу, якось неприємно це коментуватимуть, я мушу тримати удар. Це вміння зі мною на все життя.

— Коли студенти вступають на філологію до Харківського Каразінського університету, їм на дні відкритих дверей говорять, що на цьому факультеті свого часу навчалися Олесь Гончар, брати Тютюнники… Марія Бурмака…

— Серйозно?

— Якими були ті роки для Вас? Як вступали, що читали, які предмети Вас захоплювали?..

— У школі мені подобалося багато речей — від медицини до філології. Українською мовою говорила, вдома звучала українська, вчилася непогано — отже, філологія. До речі, в школі я зі своєю українською була такою дивиною! На зустрічі випускників багато однокласників згадували, що прихід у гості до мене додому був для них неабиякою подією. Для них українство і, відповідно, Україна були пов’язані насамперед із моєю сім’єю… Вступний твір я написала на «трійку». Вступ був під загрозою. Мама сказала, що на іспит з української мови я маю вдягтися, як майбутня вчителька. Дуже багато студентів прийшли у вишитих сорочках — мабуть, хотіли підкупити серця наших викладачів. До екзамену з історії мене добре підготував батько. Згадую Любов Венєвцеву, Олега Миронова (досі перечитую конспекти його лекцій), Юрія Ісіченка (він же — владика Ігор)... П’ятикурсницею я приходила на лекції першого курсу, щоби послухати владику — він викладав фольклор і давню українську літературу. Саме для нашого курсу Ісіченко увів спецпредмет — Біблію. Минав 87-й рік, це тоді аж ніяк не віталося! Останнім часом чомусь більше згадую тих викладачів, які були строгішими до нас. Пригадую, на письмові іспити збиралися о п’ятій біля університету, щоби зайняти найвигідніші місця. Ігор Михайлин був моїм викладачем, потім — рецензентом дисертації, яку я захищала в Київському інституті журналістики.

Мої перші музичні кроки збіглися з роками навчання. Коли я була на другому курсі, відбувся фестиваль української авторської пісні «Оберіг». Викладачі дозволили скласти екзамен екстерном. І я поїхала на фестиваль, отримала Ґран-прі, там мене заґітували виступити на «Червоній руті». Я зазнайомилася із київськими студентами, запалилася патріотичними ідеями. Привозила в Харків самвидав, вірші Стуса, журнал «Кафедра» й часопис, що його видавав В’ячеслав Чорновіл. Це було не так уже й безпечно. Ми тоді були сповнені революційного запалу, нам здавалося, що ми можемо щось вирішувати. Моїх друзів, яким я всю оту літературу показувала, теж допитували у відповідних відділах: що там Бурмака привозить? Виявляється, моє начебто веселе студентське життя розглядалося кимось під мікроскопом. Особливо прикро, коли зараз ти уже знаєш, хто саме це робив… Я закінчила університет із червоним дипломом. Ви сказали, що мене згадують… Я й сама згадую свій вуз, буваю в університеті. Вдягаю чорні окуляри, джинси й кепку — і блукаю його коридорами. На щастя, мене ніхто не впізнає.

…дотримуватися традицій, рівнятися на славетних ровесників...

— Власне, не хочу загубити ниточку Вами промовленого — «босоніж по траві». Вашу музику мені особисто хочеться слухати саме серед трав і квітів.

— Мені приємно, що мою музику хочеться слухати. Це я розбиваю Ваше речення на два. Приємно також, що саме такі асоціації. За фахом я фольклорист. Свого часу від університету їздила у фольклорні й етнографічні експедиції, була в селах під Харковом — Огульцях і Шарівці. Спілкувалася із тими бабусями, яких уже, напевно, й на світі нема, і відчула свою причетність до Слобожанщини, до своєї культури. То був час, коли я прагла дотримуватися всіх наших традицій — прикрашала оселю на Зелені свята травами і клечанням, вивчала обрядові колядки, збирала народні пісні. Коли дотримуєшся традицій, з’являється відчуття дому. Мені хотілося займатися етнічною музикою, а не тією, що була офіційно дозволеною. Хотілося відчути її у контексті світового фолку.

А взагалі у Вас виникли такі асоціації, мабуть, через пісню «Розлюби», де «трави росяні». Плюс — яскравий кліп. Я колись прочитала про себе, що я — «королева фолкових балад». Але час міняється, мінялася і моя музика.

— На «Червоній руті» 1989 року Ви виконували пісню «Ой, не квітни, весно, — мій народ в кайданах…» на слова Олександра Олеся. З чим був пов’язаний вибір саме цієї пісні?

— Знаєте, після «Червоної рути» мене викликали у відповідний відділ університету й запитали, чиї тексти я виконую. Я їм показала вірш Олеся 1906 року. Власне, тоді у повітрі такі настрої витали. У 1988 році, коли я приїхала на зібрання Товариства української мови і поділилася своїми міркуваннями, я відчула, наскільки мене, харків’янку, всі підтримують. Мені боляче було від думки, що вмирає наш фольклор, що виставляються не найкращі зразки культури мого народу… До моєї душі дійшло, що Василь Чумак, Євген Плужник, Григорій Косинка, Богдан-Ігор Антонич — не набагато старші від мене тодішньої — померли дуже молодими. І от я живу, а вони — ні. Тому я повинна принаймні говорити і співати українською мовою. В університеті дуже багато читала сучасних українських поетів. Тоді тільки з’явилися «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота». Захоплювалася поезіями Ліни Костенко. Що цікаво, ранні її вірші у роздруківках знайшла в Канаді. У магазинчику «Поезія» купувала практично все, в тому числі і збірки поетів «Розстріляного відродження». Вірші Олександра Олеся відповідали моїм тодішнім настроям.

Отож на «Червону руту» я поїхала з піснями на слова Олеся і ще однією весільною піснею, яку записала під час етнографічної експедиції. Пам’ятаю, як уже після виступу пішла дізнаватися результати і почула, як хтось говорить за моєю спиною: «Ну, а друге місце отримала якась дівчина із Харкова»… Оцей момент закарбувався… У фойє університету висіли плакати, всі вітали, перші інтерв’ю… Далі — фестиваль за фестивалем. Я думала: ну ось — слава прийшла. Тільки через якийсь час я усвідомила, що шлях цей дуже довгий: іду ним і досі. У дитинстві я мріяла стати співачкою, яку всі впізнаватимуть на вулиці. І ось тепер мене кожен перший впізнає у Києві, кожен другий — у Харкові. Повинно було збігти дуже багато часу, щоби мене знали в моєму рідному місті.

— Як так склалося, що Ваш перший альбом «Марія» вийшов у Канаді?

— Не перший. Перед цим з’явилася аудіокасета, яка записувалася у Києві на студії «Кобза» (це було приміщення Покровської церкви). Альбом хронометражем сорок чотири хвилини умістив тридцять дві пісні — дуже коротких. На касеті написали: «Марійка Бурмака. Ой, не квітни, весно». Мені було сімнадцять років, тому і фотографію вибрала не я, і Марійкою мене назвали… Я ніколи не любила зменшувальні імена. З того часу це ім’я прилипло до мене… І хоч перший свій CD я назвала «Марія» — не допомогло. У Канаду мене запросили на концерти для діаспори. Але це було відразу після путчу в 1991 році. З Богданом Бенюком ми поїхали в Москву, і там виявилося, що наші документи загубилися. Тому в Канаду я поїхала уже тільки на запис альбому. Компанія «Євшан» записувала мене у дуже відомій студії. Більшість пісень під гітару, деякі — з дуже делікатним аранжуванням: легенькі клавіші, перкусія... Це був перший компакт-диск українського виконавця. У нас ще навіть не було програвачів для них.

…тримати себе у формі, відрізняти справжню поезію від банальної, писати у космос…

— Власне, я вже збагнула, яка література захоплювала Марію Бурмаку у студентські роки. Що Ви читаєте сьогодні?

— Саме зараз — недавно презентовану книжку Оксани Забужко про Лесю Українку — «Notre Dame d’Ukraine…». Досить складний філософський твір — не так уже просто він мені дається. Дорогою читаю «Таємницю» Андруховича. Часу катастрофічно бракує. Чим далі життєвою дорогою ти йдеш, тим більше обов’язків. Дитина, коханий, музиканти… Моя професія складається не тільки з романтичних моментів. Деколи немає часу навіть на те, щоби зрозуміти, чи є в мене натхнення, чи ні. Не чекаю я його — просто сідаю і граю на гітарі, постійно підбираю слова. Намагаюся тримати себе у музичній і гуманітарно-словесній формі. Тато весь час запитує, що я читаю. Але ж для читання потрібно хоча би години дві вільних. Тому й виходить, що я читаю під час довгих переїздів: гастролі дозволяють мені витрачати час на саму себе. Найцінніша категорія для нас усіх — час.

— Маріє, у нас він ще є?

— Ще є.

— Добре. Ви згадали про обов’язкове для музиканта підтримування гуманітарно-словесної форми. Муґзика, яка зараз є тлом нашої бесіди, отого гуманітарного начала ой як потребує! У літературі ситуація краща — її переважно творять філологи, в журналістиці трошки гірша — пишуть не лише мовники, у текстах для пісень — становище досить критичне: русизми, граматичні покручі, суржик. Чи потрібне чуття слова музиканту?

— Гуманітарне начало потрібне кожній людині. Не стверджую, що всі мають закінчувати філологічні факультети. Але певна кількість прочитаних книжок, орієнтування у культурному процесі дуже важливі просто для того, щоби відчувати себе освіченою людиною. Лише освічена людина може відрізняти поезію справжню від банальної.

Навколо нас величезна кількість музики, яка нічого в собі не несе — ні в музичному, ні в текстовому планах. Вона не пробуджує позитивні емоції, не хвилює — просто тло. Це масова культура, яка працює на попит. Я навіть не зважаю зараз на цю музику. Не хотіла би опинитися на місці цих музикантів. У мене інший шлях — менш, можливо, популярний (хоча мені не бракує популярності), менш масовий (хоча я збираю стадіони). Моя музика була тлом, саундтреком1 хіба що до дуже важливих історичних подій. Втім, я сама собі зараз дещо суперечу: в різних, надто різних ситуаціях чула свої пісні! У кафе в Криму, на весіллі, як привітання на радіо, на дискотеках… Є фаст-фуд і є делікатеси, є базарні сувеніри і є високе мистецтво. Я пишу в космос, а слухачі беруть з цього космосу те, що їм потрібно.

— Марія Бурмака виконує народні пісні, пісні на власні слова і на слова інших поетів. Взяти хоча би «Із янголом на плечі» — вірш належить Івану Малковичу.

— Іван Малкович — справді унікальний поет. Я знаю його особисто і дуже давно. Деякі з його поезій повністю резонують з моєю душею. А сила мистецтва якраз у тому, як воно впливає на душі людей. Маю пісні також на вірші Оксани Пахльовської.

Коли я вчилася на філологічному, то думала: навіщо писати вірші самій, коли так багато прекрасного уже написано? Але нині ввійшла в азарт — і співаю своє. Не можу зупинитись.

…відшукувати гітарну гармонію, працювати з групою, писати пісні для душі…

— Ваш інструмент — гітара. Як гадаєте, гітарне мислення чимось відрізняється від, скажімо, фортеп’янного, акордеонного, контрабасового, скрипкового?

— Висловлюючись музичною мовою, гітара — порівняно з усіма клавішними, струнними і смичковими — більш акомпануючий інструмент. На гітарі можна робити і симфонії, і сонати, і поліфонії. У мене був такий досвід: мою пісню «Дощ» на вірші Анатолія Кичинського хотіли заграти як інструментальну п’єсу з варіаціями у джазовому стилі.

— Про пісні із джазовим звучанням, оркестрові проекти Ви свого часу мріяли. Чи вдалося втілити мрії у життя?

— Я працюю не одна. Був період, коли грала з музикантами київської групи «Юніті» — дуже класний джаз-роковий колектив. Це позначилося на музиці. Зокрема, пісня «Чорні черешні» записана в такому стилі ейсід-джазу. Нині мій гітарист слухає Джиммі Гендрікса. У нас не завчені партії, а кожен додає щось своє. Рада, що моя музика надихає на співтворчість моїх музикантів!

— І над чим Ви зараз працюєте?

— Ось-ось має вийти новий альбом. Я ще не придумала, як він буде називатися.

Хочу я того чи ні, але є шоу-бізнес, є рекординґова компанія, яка зацікавлена, щоб альбоми купувалися, щоби на пісні можна було записувати кліпи. І я на це мушу зважати. Але бодай одну пісню в кожному альбомі роблю некомерційною, не для радіостанцій. Її не наспівуватимуть, її зрозуміє не так багато людей, але коли зрозуміють… Так було з піснею «Ангел-охоронець». У цьому альбомі таких пісень дві. Перша — «Поранене серце» (тільки гітара і перкусія). І друга колись була в моєму альбомі 1993 року — «Під облачком». Це лемківська пісня, яку ми зовсім по-інакшому з музикантами вирішили. Є в ній балканські мотиви, якась… приречена пристрасність. Слова про фатальне кохання: «Хоть би не хтів, то мусиш любити, хоть би не хтів, проте ма’ш терпіти». Нова версія ще жорсткіша — наче цвяхи забивають.

— Часто говорять, що в українській естраді є лише одна виконавиця з гітарою — Марія Бурмака. Подумалося, що в подібному «гітарному» форматі співає поезії Віктор Морозов…

— Ну, Віктор Морозов — не дівчина. Хлопці, які грають на гітарі, є: Віктор Морозов — представник львівського театру «Не журись», Тарас Чубай на гітарі грає. Не всіх виконавців ми знаємо, тому що з гітарною музикою складно пробитися. Щодо дівчат... Я бачила кількох на сцені з гітарою, але вони тільки тримають інструмент — грати на ньому не вміють. Це різні речі: взяти гітару для іміджу і грати гітарну партію. Щоби вийти з гітарою на сцену, треба вчитися на ній грати років із дев’яти. Я, в принципі, цій ситуації навіть рада (сміється. — Авт.). Мою музику можна відрізнити, ніхто не дихає мені в спину.

…сприймати політиків як акторів, бути самій собі господинею...

— Марія Бурмака — експерт не лише в питаннях музики, а й журналістики. Ви працювали на «5 каналі», «СТБ», «УТ-1», захистили дисертацію на тему «Технології телевізійного виробництва». На Вашу думку, за останні роки українське телебачення стало якіснішим? Які проекти цікаві і вдалі?

— Складно про це говорити, тому що телебачення весь час іде вперед. Сьогодні це величезна комерційна структура, яка розвивається за рахунок рейтинґів. Вони в свою чергу визначають вибір рекламодавців. Кажуть, що рейтинґи розраховані на масового глядача, а тому нам показують низькопробний продукт. Інколи це справді так. Я, наприклад, терпіти не можу різні гумористичні шоу. Але «Танці з зірками» дивилася із задоволенням. Дуже люблю прямоефірні програми. Цікавлюся політикою, але, як і всі, останнім часом від неї просто стомлена — всі оці домовленості, які порушуються і на зміну яким приходять нові… У прямому ефірі дивишся на політиків, як на акторів: хто як грає, які у кого реакції...

— Ви би хотіли знову повернутися на телебачення?

— Особливого бажання займатися журналістикою у мене сьогодні немає. Знову отой чинник часу. Мені подобається бути самій собі господинею. Ніхто мені не вказує, ніхто не звільняє, ніхто не оцінює. А на телебаченні ти — найманий працівник. У мене тепер голова працює не на придумування телепроектів, а в музичному руслі.

— Дещо фантастичне і дещо філософське запитання. Як на моє враження, з кожним роком формат музики, яку ми слухаємо, зменшується і звужується — від громіздких магнітофонних бобін до флеш-карток. На думку Марії Бурмаки, якою музика стане в майбутньому?

— Є питання музики і є питання носіїв музики. Формат зменшуватиметься: флешки будуть у годинниках і замість кульчиків у вухах. У мозок, сумніваюсь, що вживлюватимуть. Як колись, так і тепер людину виповнюють одні й ті самі почуття. Тому спонуки до написання музики не стануть інакшими. Інструменти теж навряд чи зміняться: шестиструнна гітара залишиться шестиструнною… Щодо якості звуку, то наука, звичайно, йтиме вперед. Стикаюся уже з різноманітними маленькими мікрофончиками, виходжу на сцену з моніторами у вухах — почуваю себе, як у студії. Це поліпшує якість музики, а отже, допомагає доносити мої емоції до слухача.

Розмовляла Тетяна Терещенкова, Харків-Київ-Харків

Додав Art-Vertep 26 жовтня 2007

Про автора

Сучасний УкраїнськийГромадсько-політичний Літературно-художній Незалежний Часопис Слобожанщини«БЕРЕЗІЛЬ» виважена й осмислена інформація про останні події Слобожанщини й України; найцінніші здобутки суч

Автори пов'язані с новиною

Марія Бурмака