Автори / Український культурологічний альманах / Головний редактор «Хроніки2000» Юрій Буряк: «Завдання альманаху - відновити історичну справедливість»
Пане Юрію, як Ви прийшли до ідеї створення «Хроніки2000»? Чи був якийсь поштовх?
У Гаррі Каспарова є така думка: «Шахи як модель життя». Перефразовуючи: поезія як модель життя. «Хроніка» - найважливіша складова цієї поетичної моделі, принаймні такою була первісна ідея. Поезія багатовимірна, універсальна – «Хроніка» так само. Поезія і «Хроніка» прив’язані і до землі, і до неба.
На мою думку, реалії літературного побуту в постсовдепівському виконанні дуже шкідливі для творчої людини. Включення у якесь літературне «соцзмагання» дуже принизливе для справді вільної творчої людини, яка повинна йти туди, згадуючи вислів одного класика, куди її ведуть «вільні ноги». Віч-на-віч зустрічаєшся з талановитими літераторами – і раптом вони виявляються цілковитими бездарами в побуті, етиці, моралі! Постійна закомплексованість, невпинна боротьба за місце в темплані, за якусь позірну першість у чомусь… Зараз на олімпі опиняються посередності, які уявлення не мають про поезію!
Але є й інший аспект. Є одна дивна, якщо хочете – «диявольська» риса у нашого українського народу. Це витоптування, забування, вичовгування своїх попередників. Завданням «Хроніки» було відновити історичну справедливість щодо особистостей. Щоб не жити за рахунок паразитування на набутках попередників, викреслених з духовної історії народу, а іти далі, віддати належне цим людям – і йти далі. Це було одним з головних мотивів створення нашого видання.
Звідки така назва? Згодьтеся, зараз, на тлі великої кількості «цифрових» назв – наприклад, «2000», «24», «1+1» - вона певною мірою програє.
Питаєте, чому саме «Хроніка 2000»? Передісторія була така. На зорі Перебудови виникла ідея створити український проект на кшталт російських «Літературних пам’яток», адже перебудові процеси сприяли появу інтересу до української культури. З’явилося безліч нових джерел, які до того блокувала система, які треба було заново відкривати. І спроба реалізації цього проекту була суто моєю приватною громадською ініціативою. Здійснював я її через одну наукову структуру, що знаходиться в Лаврі; нині там розташована Академія працівників культури та мистецтв. Були видані Барвінський, Антонович-Бец, Горленко – діячі абсолютно невідомі, яких на той час ніхто не видавав. Програма була дуже велика. Потім знайшовся потенційний спонсор, Сергій Кичігін. У відповідь на зроблену мною послугу його бізнес-структура погодилася взяти на утримання групу людей, які згодом увійшли до редколегії «Хроніки» і активно працювали впродовж 2-3 років. Взірцем для нас тоді був журнал «Наше наследие», який редагував Дмитро Лихачов за сприяння Раїси Максимівни Горбачової. «Наследие» друкувалося у Фінляндії, поліграфія – як на ті часи – була пречудова, матеріали виходили рідкісні. На утримання я просив взяти редколегію вже згаданої серії «Пам’яток». Але бізнесмени запропонували інший варіант: зробимо періодичне видання, а серія буде як додаток. Ми запропонували цілу низку книжок: український переклад «Скіфії» Геродота, «Слов’янську міфологію» Івана Вагилевича, інші видання. Однак потім поступово цю програму було згорнуто.
А «Хроніка» залишилася?
Так. Взагалі, мушу сказати, що ідея створення альманаху зародилася ще в 1991 р., коли я працював у Спілці письменників. Зібрали колектив, куди увійшли мої найближчі друзі – це чудовий письменник Юрій Олійник, надзвичайно талановитий поет і здібний перекладач Олександр Луценко, відомий письменник і культуролог Анатолій Макаров, прекрасний критик Сергій Гричанюк та інші. Видання мало бути двомовним і носити універсальний характер – були тут праці і історіографічні, і літературознавчі, і культурознавчі, і мовознавчі, і народознавчі тощо. У той час почався приплив інформації з української діаспори, прийшло багато цікавих імен, і ми першими почали друкувати, скажімо, Омеляна Пріцака, Семена Петлюру, раніше заборонені праці Михайла Брайчевського, мистецькі трактати Богомазова, перші переклади мистецтвознавчих праць Олександра Архипенка, його «Архипентуру», «київського вандербільдта» Олександра Дубовика.
Пам’ятаю, як ми зібралися в Спілці… Кожен з членів майбутньої редакції запропонував рубрики, структуру видання та варіанти його назви. Рік був 1991-й, і рубіж третього тисячоліття сприймався тоді зовсім інакше, ніж зараз. Тепер це буденщина, «2000» увійшло в банальний ряд прив’язок будь-якого заходу до певного року. На жаль, іноді так сприймають і «Хроніку». Але на той час 2000 – це була якась неймовірна дата, новий перевал. Країна розкривала перед собою нові перспективи, всі перебували в ейфорії! Здавалося, що попереду – колосальні можливості, що в Україну закладений такий величезний інтелектуальний потенціал, невідомий загалові. З часом, звичайно, виявилося, що те, що потребувало запиту, було потрібне насправді не багатьом – принаймні не в тих масштабах, як думалося. Тож і ліберали, які спочатку взялися нам допомагати, з часом втратили інтерес. Перш за все вони, звісно, думали, що це відкриє якісь канали для їхнього особистого збагачення. Виявилося, що проект великих грошей не дає, і за кілька років вони скинули український культурологічний альманах як зайвий баласт і почали видавати абсолютно похабну жовту пресу. Скажімо, та ж газета «2000».
Отже, через два роки після створення «Хроніка» опинилася в тупиковій ситуації. Практично вдарили «мордою об асфальт» - редакція розпалася, коштів не було. Раніше також виникали конфлікти: окремі члени редакції вимагали підвищення зарплатні. Таким чином, висота, серйозність задуму не поєднувалися з поведінкою конкретних людей! Вони пішли до Сергія Кичігіна просити більшої зарплати, я ж про це нічого не знав. Тільки уявіть собі! Звичайно, я був змушений цих людей звільнити – і залишився без дуже корисних помічників, фахівців.
А чи не намагалися інші приміряти лаври створення «Хроніки»?
Справді, Юрій Олійник у одному зі своїх останніх опусів згадує, що він причетний до створення «Хроніки». Ніхто, звичайно, його роль не заперечує, але він просто був запрошеним фахівцем і робив те, за що йому платили. Уся ініціатива йшла від мене. Думаю, людям, які працювали в «Хроніці», перетягувати на себе ковдру просто недоречно. .
Після того, як від нас відмовилися спонсори, мені не лишалося нічого іншого, як зібрати рештки редакції і перереєструвати видання…
Навіщо?
Справа в тому, що наші колишні видавці до назви «Хроніка 2000» ще причепили такий «довісок» - «Наш край». І ця під назва одразу применшувала масштаб проекту. До того ж, був такий підтекст: нібито Україна – не країна, а край, провінція Радянського Союзу. І ми той «край» викинули. У мене є підозра, що Кичігін помстився нам, використавши «2000» як назву для своєї газети. Адже вони не думали, що ми виживемо! Тоді всі видання, які вони підтримували, зазнали фіаско: кінематографічний журнал «Вавілон» (головним редактором був Михайло Слабошпицький), журнал «П’ята пора» (редагувала Любов Голота) і ще кілька назв. Але не треба думати, що ми були утриманцями! Людям, які видавали «Хроніку», робилися адекватні послуги у фінансових вимірах.
Як же ж вам вдалося вижити?
Спочатку ми вирішили звернутися до Фонду Сороса, що якраз набирав обертів в Україні. Успішно отримали грант, і кілька випусків вийшло завдяки грошам Сороса. Потім був московський фонд «Громадська ініціатива», де працювали мої друзі. Надавав допомогу і Плав’юк, зокрема його Фундація ім. Ольжича. На ці кошти вдалося втримати колектив і дочекатися того благословенного часу, коли на обрії з’явився Анатолій Володимирович Толстоухов з його Фондом сприяння та розвитку мистецтв. Це був 1995 рік. Звичайно, згодом траплялися й інші фонди: і фонд Коваленка від Печерського району, і Фонд Інтелектуальної співпраці «ХХІ століття» Богдана Губського, і фонд банку «Слов’янського» «Культура Придніпров’я», який очолював Семен Заславський. Банком керував Борис Фельдман, і ми разом видали єврейський номер, що мав просто шалений резонанс і тут, і в Єрусалимі, і в Петербурзі, і в Америці. Хоча матеріалу в тому випуску було небагато, але зустріли його дуже прихильно. Була суттєва допомога Посольства Франції – на їхні кошти ми видали число «Україна – Франція». Була й «Україна – Грузія», за яку Шеварднадзе нагородив мене золотою Зіркою Честі. Потім на кошти Фельдмана й за сприяння чеського посольства видали чеський двотомник. Але допомога Толстоухова була найсуттєвішою.
У «Хроніки» з’явилося нове дихання, ситуація стабілізувалася. Хоча, звісно, проблем вистачало й тоді: з кадрами, з умовами, в яких створювалося видання. Спочатку ми працювали під крилом газети Верховної Ради «Голос України». Прийшли нові люди: виконавчим директором, скажімо, був Олександр Чумак, старший слідчий Старокиївського району. Юрист за фахом, він зумів покласти кошти до знайомого банку, і ми стали жити на відсотки. Це людина з дуже прагматичним економічним мисленням, яка свого часу відіграла дуже важливу роль у порятунку «Хроніки».
Але нічого не буває вічного, все колись закінчується…
Ви праві. Країну трясло, грошей не було, все це відбивалось і на «Хроніці». Люди потерпали від злиднів, не мали змоги поєднувати цю роботу з якоюсь іншою – а робота в «Хроніці» поглинала буквально весь час: пошук матеріалів, зв’язки з автурою, перекладачами та бібліотеками. Хтось ішов, хтось приходив. Нові кадри не завжди були адекватною заміною старим. Дехто навіть вносив певний деструктив у роботу. У редакції на той час працювали відомий белетрист Тарас Унгурян, Володимир Гаптар, Анатолій Макаров. Дуже плідно працював у редакції Олександр Мельник.
Розумієте, головний принцип «Хроніки» - це універсальність. Передбачалося, що вона буде такою собі відкритою матрицею культурного життя України впродовж її тритисячолітнього існування. Усе, що існувало на цих землях – Трипілля, антична цивілізація, скіфи, половці, народження України як такої і т.д. – всі ці величезні часові масиви всотувались і відображались у «Хроніці». І все це пронизувала наскрізна християнська, духовна парадигма. Ми намагалися охопити всю Україну, тому робили регіональні випуски – Крим, Придніпров’я, Донбас, Київщина. Зовсім недавно вийшов надзвичайно цікавий випуск про Дніпропетровськ. Є проекти практично по всіх областях, навіть по окремих містах і містечках. Були й тематично-оглядові числа – скажімо, «Культура України в світовому контексті», «Філософський спадок століть». Проектів дуже багато, так багато, що не вистачить одного життя. Інколи навіть не знаєш, коли той чи інший проект вистрелить. Тому поруч потрібні люди, які б крутили цей барабан, які б продовжили справу потім…
Крім «Хроінки», чим займаєтеся?
Тільки «Хронікою». Знаєте, є багато різних відгалужень. Знову ж таки, можна було б повернутися до тих же «Літературних пам’яток». Якби була краща матеріальна база, можна було б створити цілі бібліотеки з пам’яток української культури. Тоді б менше було б невігласів на кшталт Бузини.
Але давайте все-таки повернемося до «Хроніки». Один з головних її напрямків – потужні, непроминальні особистості, які справили великий вплив на розвиток української культури. Це й Петро Могила (присвячено окремий випуск), Антоній і Феодосій, Володимир Вернадський та ще багато інших постатей. Зараз працюємо над черговими сторінками життя і творчості Олександра Архипенка, готуємо матеріали з доробку вченого зі світовим ім’ям, киянина Юрія Кістяківського, вивчаємо життєвий шлях Ігоря Сікорського, Давида Бурлюка, видатного історика Георгія Вернадського. Будуть видані його невідомі праці, які стосуються історії України. А чому ми повинні віддавати цих учених іншим державам? Так, вони, звичайно, належать усьому світові, та перш за все – своїй батьківщині, тобто Україні.
Принцип розподілу альманаху на тематичні блоки викристалізувався лише з часом. Так легше було виживати, знаходити людей, які відгукувалися на ту чи іншу тему. Завдяки Фонду сприяння розвитку мистецтв, Анатолію Толстоухову та, на жаль, вже покійному, Ігорю Вербі «Хроніка 2000» стала відомою – було проведено безліч презентацій, радіопередач, надруковано багато статей. Чесно кажучи, я несерйозно до цього ставлюся. Деякі люди, де б не з’явилося їхнє прізвище, все занотовують, цілі бібліографії складають. Мені це смішно. От Микола Чабанський видав бібліографію по своїх публікаціях. «Хроніка» ж має просто велетенську бібліографію, та, мабуть, цим вже хтось у майбутньому займатиметься. Є речі більш пріоритетні, за які тре’ братися сьогодні, зараз.
Звідки берете матеріали? Адже, судячи з усього, все це – виключно ексклюзивні речі, достати які дуже непросто.
«Хроніка» може пишатися тим, що з нами співпрацювало безліч провідних науковців у різних галузях – історики Михайло Брайчевський, Олена Опанович, Петро Толочко, Сергій Білокінь, Юрій Мисик, Ігор Гірич, літератори Григорій Костюк, Юрій Шевельов, Омелян Пріцак, Григорій Кочур, Валерій Шевчук, перекладач Михайло Москаленко, видатні літературознавці Дмитро Наливайко, Микола Жулинський, а ще – Володимир Панченко, В’ячеслав Брюховецький, Іван Білик та багато інших. Багато зробив для «Хроніки» й був навіть відзначений за це державними преміями Дмитро Горбачов. Це один з найбільших українських мистецтвознавців. Тобто ми завжди працювали з першими величинами. Ці люди коментували більшість матеріалів, писали передмови. Вони постійно самі пропонували матеріали. Скажімо, більшість матеріалів для нещодавно виданого числа про видатного українського футуриста Михайля Семенка була надана Михайлом Москаленком. Він рано пішов з життя, але встиг дуже багато зробити для популяризації в Україні найвищих надбань світової літератури.
Розмовляв Іван Рябчій
Додав Art-Vertep 27 листопада 2007
