Учасники

Автори / Віка Врадій / Віка Врадій: «У школі я завжди стояла в кутку»

Розмова з Вікторією Врадій, співачкою. Чутки, які ширились у музичних колах Львова ще наприкінці літа, восени таки набули реальних обрисів, а в останні дні листопада стали відкриттям для всієї України: Віка повернулася! І знайомі кожному ще з 1989 року пісні, котрі співачка знову виконала на майдані Незалежності, виявились актуальними як ніколи. Культова виконавиця початку 90-х — безперечно, найоригінальніше явище нашої музики постперебудовних років, епатажна та бунтівна, цитована та наслідувана сестричка братів Гадюкіних Віка виїхала до США 1993-го.

Але впродовж останніх десяти років її неприсутність удома не означала забуття: пісні співали, ремікси записували, співачку пам’ятали. Тепер, ідучи на зустріч із Вікою, від якої в роки її найбільшої популярності я, звісно, «фанатіла» не менш за своїх друзів, не пропускаючи жодного концерту, відроджую в пам’яті найяскравіше враження: виступ у Будинку офіцерів разом із «ВВ». Як з’ясувалося незабаром, це також один із найулюбленіших концертних спогадів моєї співрозмовниці.

— Доля популярного співака часто коротка та жорстока. Зійшовши одного разу зі сцени, дуже важко буває повернутися знову. Вам, як здається, це вдалося б дуже швидко: відродити репертуар, стати модною, повернути собі аудиторію різних за віком шанувальників. У чому таємниця?

— Думаю, в нестримному бажанні бути щирим. У мене ніколи не було візажистів, дизайнерів тощо. Завжди була такою, якою є, я «робила» себе сама. Й ці роки, впродовж яких не була в Україні, не означають, що справді не була тут. У думках була кожної миті та щодня. Не важливо, скільки часу ти був відсутній, найважливіше те, що ти несеш у собі. І моя енергетика, моя сила залишилися тут. Можливо, таємниця — в цьому, не знаю. Нехай на це запитання краще знайдуть відповідь мої шанувальники.

— Тільки-но в Україні з’являється Віка — відразу відбувається революція. Ви не пов’язуєте цієї закономірності із силою власної енерегетики?

— Я вже думала над цим (сміється). А й справді — важливо опинитись у правильний час у правильному місці. Вважаю, що 1989 рік — це був той час, коли я мусила бути тут і була тут, почуваючись такою собі Жанною Д’Арк. Ті роки, коли я не була в Україні, виглядали мені тут просто нецікавими. І от я використала першу ж нагоду повернутися сюди і приїхала саме тієї миті, коли знову треба. Мене знову «рве», я знову відчуваю себе в 1989 році.

— І ті пісні, які ви співали тоді, знову виявились актуальними. Невже нічого не змінилося?

— Я просто відчувала, що ті пісні мені ще колись знадобляться. Єдиний раз за 11 років, що мене не було в Україні, виконала їх 15 вересня 2002 року на концерті-реквіємі пам’яті Георгія Гонґадзе у Вашингтоні.

— А що відбувалося з Вікою за тих понад десять років, коли українські шанувальники могли про неї лише згадувати?

— Я людина, яка цікавиться всім: мені цікаво пізнавати інше життя, інших людей. Саме тому я й поїхала до США. Тривалий час жила в Нью-Йорку на Мангеттені, а це все одно, що побувати в усьому світі, де багато творчих цікавих людей. І я зробила своєрідний творчий експеримент над собою, над своїми емоціями, зібравши інтернаціональну команду Exit. Ми виступали з моїм репертуаром, українською мовою в американських клубах, у тому числі й у одному з найпрестижніших — «Сібі Джібіс», де зокрема, полюбляє бувати Стінг, коли приїжджає в Нью-Йорк.

— Стінгу доводилося слухати ваш виступ?

— Саме наш — ні, але я познайомилася з ним під час одного з інших концертів у клубі. Адже Нью-Йорк — це місто, котре живе 24 години на добу, і за ніч можна обійти чимало клубів із зовсім різною музикою. Це дає надзвичайний заряд енергії та багато внутрішніх творчих змін.

— Тобто якщо ми знову почуємо вас, то це буде «змінена Віка»? Лише музика протесту, така актуальна нині, тільки «символи» початку 90-х чи оновлений репертуар?

— Мені вже дуже хотілося б скінчити з музикою протесту й заспівати «про любоув» (сміється). Сподіваюся, що 26 грудня ця музика прозвучить востаннє, як, наприклад, пісня «Ганьба».

— Але ж навіть коли ви підготуєте нову програму «про любоув», бонусом у ній, безперечно, залишиться «Ганьба». Так вимагатиме аудиторія…

— Так, але ці речі можна виконувати вже трансформовано, в іншій подачі. Музика протесту може бути й музикою внутрішнього протесту. Зрештою, протест присутній у всьому. Навіть у коханні.

— Ваші пісні виконують зараз і інші українські співаки. Як реагуєте на такі «ремікси»? Наприклад, на «Україна — рок-н-рол» у інтерпретації El Кравчука, яка прозвучала першого дня марафону на Майдані?

— Я випадково саме ввімкнула телевізор і була вражена — не можу сказати, приємно чи ні… В кожному разі, моєї згоди співати ці пісні ніхто не запитував, я не знаю того, хто їх виконує. Досить того, що Кузьма співає «То моє море».

— Для вас, мабуть, чимало імен, облич в українському шоу-бізнесі видалися новими. Як оцінюєте ситуацію, так би мовити, з боку?

— Я ще не дуже в це все, чесно кажучи, «в’їжджаю», але не можу зрозуміти того запопсованого «піплу», який робить, наприклад, програму «Шанс» чи тиражує співаючих Барбі. Це мені нагадує виробництво протезів.

З іншого боку, я щаслива, що працюють такі люди, як Марічка Бурмака чи «Океан Ельзи», як «ТНМК» чи «Борщ» (Піпа) — мій великий друг, із яким маю намір робити щось спільне. Це люди, які не здатні продати свою совість, своє серце, свою творчість.

— Та Віка, яку пам’ятаємо, вперше з’явилася перед слухачами як «сестричка» «Братів Гадюкіних». Плануєте поновити «родинні зв’язки» на сцені?

— Я тривалий час не знала, як склалася їхня доля. А щойно приїхала — почула про ідею знову зібрати «Братів Гадюкіних». Мені навіть запропонували взяти участь у спільному концерті, котрий мав відбутися 31 жовтня, однак з певних причин останньої миті його скасували. «Лавіна-м’юзік» планувала таким чином відзначити «ювілей» Гадюкіних. Однак цей проект існує й досі. І я завжди готова взяти в ньому участь.

— Чому 1989 року з’явилася саме «сестричка Віка»?

— Насправді, моє бунтарське самовираження проявлялося значно раніше. У школі, наприклад, у тому, що я завжди стояла в кутку. Я постійно вигадувала себе сама.

Віктор Морозов якось подарував ексклюзивні мої з ним live-записи 1975 року, коли я виступала із «Арнікою» та виконувала першу власну пісню. У нас і тоді був свій стиль, співали ми, до речі, лише англійською й українською. І це, повірте, також досі актуально.

А з «Братами Гадюкіними» «перетнулася» під час запису їхнього першого альбому. Властиво, навіть на фестиваль «Червона рута-1989» я не мала наміру їхати, і пісні «Ганьба» та «Шахтарські бунти» з’явилися за два дні до поїздки в Чернівці. Там фактично й відбувся дебют «сестрички Віки», безпосередньо перед яким я побилася з міліціонерами, котрі не хотіли мене пропускати (я загубила перепустку учасника фестивалю). «Бийте-бийте», — говорила я їм, «зі синцями я буду виглядати ще впевненіше. І всі свої пісні посвящаю вам!» Ось такого бунтівного настрою я набралася перед виступом, після якого здобула першу нагороду.

— Після повернення ви вже виступали у Львові, однак для доволі нечисленної аудиторії. А коли більше шанувальників знову зможуть побачити Віку?

— Сподіваюся, незабаром. Уже є конкретні плани, однак не хотілося б говорити про них докладно. Все станеться так, як має статися. Тільки наш вибір реалізує те, як складаються обставини життя, і тільки нашими бажаннями і прийнятими нами або не нами рішеннями формуються ті ситуації, в яких ми опиняємося. Наше життя — це творіння наших рук.

— А ваша аудиторія тепер — це закритий клуб чи стадіон?

— Мені, відверто кажучи, байдуже, де співати. Я з однаковим задоволенням робитиму це і для трьох людей, і для трьох мільйонів.

— Що робить Віка у час, вільний від створення бунтівної музики?

— Вивчає німецьку філософію.

Додав Art-Vertep 16 грудня 2004