Автори / Іван Андрусяк / «Класицизм» і «постмодернізм» Шевченківської премії
Лютий – традиційно час «загострення» культурницьких дебатів. Саме в ці дні небайдужа громадськість активно обговорює претендентів на найвищу державну мистецьку відзнаку – Національну премію України імені Тараса Шевченка. Триває це обговорення – як і завжди в нашому-не-нашому дезінформаційному просторі – по-різному. Себто, серйозні ЗМІ, яких у нас одиниці, намагаються порівняти художні якості номінованих творів, тоді як чужинецькі або «причужені» «змії», мов під диктовку, пишуть про те, що «нєізвєсна кто еті дєятєлі», «нікто іх нє знаєт», і неодмінно згадують при цьому Юрія Андруховича, який від цієї премії кілька років тому нібито «відмовився». Ясна річ, із «нікто нє знаєт» усе дуже просто – це ж бо їм не Наташа Маґілєвская та інше (даруйте на нецензурному, але добре зрозумілому їм слові) «шобло». А щодо Андруховича, то направду прикро, що цей справді авторитетний і справді добрий письменник так «підставився» тоді, давши підстави антиукраїнським попсовикам варнякати дурниці, котрі як мінімум не відповідають дійсності…
Але менше з тим – адже інколи «підставляється» і сам Шевченківський комітет. Причому, як то кажуть, «на рівному місці». Скажімо, цьогоріч Всеукраїнське товариство «Просвіта» і науково-методична рада Національного музею літератури України висунули на Шевченківську премію прекрасну актрису Галину Стефанову за три моновистави – «Стіна» за п’єсою Юрія Щербака, «Палімпсест» за поезіями Василя Стуса і «Польові дослідження з українського сексу» за романом Оксани Забужко. Усі вистави мали неабиякий резонанс, усі вони є справді високомистецькими роботами, тож висунення їх цілком закономірне. Однак чинний голова комітету Роман Лубківський раптом самовільно, не спитавшись навіть, що думають про це члени комітету, викреслив із номінованих творів виставу за романом Забужко – бо ж там зустрічається дуже страшне слово «секс»!
Звичайно, хто судить про роман Забужко і виставу Стефанової з назви, – той може по-пуританському «кривитися»; але хто читав роман і бачив виставу, – той чудово знає, що в цьому тексті немає й бути не може навіть натяку на якусь модну тепер «чорнуху» абощо. Там філософія справжня, дуже серйозна й глибока філософія людських взаємин! Нобелівський комітет, бачте, не «кривився» ні від аванґардних текстів австрійки Ельфреди Єлінек, у яких, як на мене, взагалі присутні елементи порнографії, ні від жорстких, часом навіть «матюкливих» п’єс британця Гарольда Пінтера, – а ось пан Лубківський, який працював послом і теоретично мусив би знати англійську мову, не дає собі звіту в тому, що «sex» – це, власне кажучи, «стать», і відображення проблем статі той же Тарас Григорович Шевченко у своїх творах аж ніяк не цурався, між іншим!
Одне слово, пані Стефанова закономірно відмовилася номінуватись – а Шевченківський комітет, на противагу своєму голові, виявився мудрішим і у відповідь на це справедливо поновив виставу за романом Забужко у номінаційному списку! Останнє свідчить про те, що здорові тенденції в роботі комітету таки переважають, а отже, маємо всі підстави сподіватися, що з-поміж шістдесяти чотирьох (!) номінованих творів будуть відзначені справді гідні того.
Хотілося б також сподіватися, що комітет більшу увагу звертатиме власне на сучасні (авторитетні філософи кажуть – «постмодерні»; наші критики нерідко послуговуються терміном «актуальні»; а так це чи ні – розсудить історія) форми та види мистецтва. Це, зрештою, посилить авторитет премії у суспільстві. Торік, скажімо, номінувався на премію рок-гурт «Кому вниз» із блискучими роковими композиціями на вірші Тараса Шевченка – і завалили його, як на мене, зовсім несправедливо, а водночас – «стратегічно» неправильно. Однак цього року так само є такий «актуальний» номінант – львівська вокальна формація «Пікардійська терція». Унікальний акапельний гурт висунутий на високу відзнаку за унікальні концертні програми «Антологія. Том 1», «Антологія. Том 2» і «З неба до землі». Представляти їх не треба – гадаю, диски «пікардійців» є в кожній українській родині, залюбленій у музику.
А ще є серед номінантів знаменитий рок-музикант, лідер гурту «ВВ» Олег Скрипка – як організатор етнічного фестивалю «Країна мрій». Це дійство, між іншим, бодай на кілька літніх днів направду перетворює українську столицю на справді українське місто!
Прикметно, що «найконсервативнішої» нібито царини літератури «модернізація» Шевченківських відзначень торкнулася ще кілька років тому – так, останнім часом лавреатами стали такі поети-новатори, як Василь Герасим’юк, Ігор Римарук і Микола Воробйов – тож хотілося б, щоб ця тенденція поширилася і на музику.
А літераторів серед цьогорічних номінантів знову найбільше – це вже тенденція. При цьому багато з них справді варті відзнаки. Одначе автор цієї статті щиро вболіває насамперед за письменника Василя Портяка, який своєю книжкою новел «У снігах» зумів підняти на дуже високий рівень художньої адекватності тему боротьби Української Повстанської Армії. Торік «Народне слово» публікувало рецензію на цю книжку, що складається з восьми новел, і та рецензія звалася симптоматично: «Вісім шедеврів». Це таки справді шедевріальні тексти, витримані в рамцях високої школи новелістики Василя Стефаника, Григорія Косинки і Григора Тютюнника.
Темі УПА почасти присвячений і напрочуд цікавий номінований роман Василя Стефака «По той бік ночі», а також слід відзначити блискучий філософський роман Галини Пагутяк «Слуга з Добромиля», романи «Притула» і «Смерть по-білому» Віктора Баранова, історичний роман для дітей «Джури козака Швайки» Володимира Рутківського, популярний пригодницький роман «Ключ» Василя Шкляра, несподівано цікавий роман поетеси Любові Голоти «Епізодична пам’ять». А з поезії – знамениту українську бразилійку Віру Вовк, яка, крім того, чимало зробила для популяризації українського письменства у світі; сповнену неповторної експресії збірку «Коник на снігу» Павла Гірника; дивовижну збірку «Калігули» чудового, але, на превеликий жаль, геть-таки несправедливо мало знаного поета з Луганщини Василя Старуна; а вже про Мойсея Фішбейна, який номінується за збірку вибраного «Ранній рай», годі й говорити – як на мене, це давно вже класика!
Утім, так само давно вже класикою стали концерти «Музичні відкриття» видатного дириґента Ігоря Блажкова, картини чудового художника Володимира Гарбуза чи вистава Віталія Малахова «Про мишей і людей» із Богданом Бенюком у головній ролі!
Отож, Шевченківському комітету вибирати є з чого. Бо є в Україні справжні таланти, ба навіть і генії. Ось лише на шпальтах так званих тиражних ЗМІ «героями» вважаються чомусь «поющіє труси». No comments…
Іван Андрусяк, «Народне слово»
Додав Art-Vertep 13 лютого 2008
