Автори / Ґюнтер Ґрасс / Антифашистський кіт і миша
Доки українські письменники пишуть власні шедеври, українські перекладачі не сплять, і активно перекладають для вітчизняного читача шедеври світові (ще вони дублюють фільми, навіть не знаю, що їм краще вдається). Українська письменниця і за сумісництвом перекладач Наталка Сняданко якраз і переклала для Харківського видавництва «Фоліо» книжку… про кота. Не Матроскіна, а іншого, німецького. Я б навіть сказала, антифашистського кота :)
Йдеться про переклад роману нобелівського лауреата 1999 року, німецького письменника Ґюнтера Ґрасса «Кіт і миша». Автор відомий своїми творами, присвяченими німецьким умонастроям середини ХХ століття (в першу чергу, дебютним романом «Жерстяний барабан» (1959)), а також тим, що 2006 року оприлюднив інформацію про свою службу у військах СС (Waffen SS). Його зізнання засудили багато політиків і діячів культури (зокрема, Лех Валенса, котрий, як і Ґрасс, походить із Ґданська-Данцига, закликав не тільки позбавити письменника почесного громадянства рідного міста, а й відібрати Нобелівську премію). І це незважаючи на те, що Ґрасс, який потрапив у бойову частину СС сімнадцятирічним хлопчиною і не встиг зробити жодного пострілу, говорить про почуття вини, з яким живе майже все своє життя…
Так само в юному віці стає солдатом персонаж роману «Кіт і миша» Йоахім Мальке. Процес дорослішання Мальке та інших хлопчаків показаний на тлі розміреного (якщо не сказати нудного) життя провінційного міста («у кожному із таких садків була шпаківня на жердині і керамічні фігурки – жаби, моримухи, гноми. Перед будинком Мальке стояла керамічна жаба. Але біля сусідніх будинків теж стояли керамічні жаби» (с. 23)). Вони навчаються в гімназії, час від часу ходять на богослужіння до Маріїнської церкви чи церкви Серця Христового, вчаться їздити на велосипеді, пірнати і плавати, а також міряються прутнями на іржавій баржі, що затонула неподалік від причального буя. За успіхами в усіх цих видах діяльності Йоахім Мальке здобуває прізвисько «Великий Мальке Мальке» :) (до речі, після виходу роману друком міністр охорони здоров’я зробив запит у федеральні органи нагляду щодо перевірки його аморального змісту).
Крім того, була ще одна – велика – прикметна риса цього хлопця: він мав великий борлак на шиї. Борлак рухався, і якось приятелі (точніше, сам оповідач – Пілєнц) кинули Мальке на шию кота, котрий прийняв був рухливий борлак за мишу… Вічна миша, вічний кіт, говорить автор, – життя завжди чигає, коли ти задрімаєш, аби жбурнути тобі на вразливий борлак когось із кігтями.
А проте в цій щоденній боротьбі із життям Мальке найкраще схарактеризувало б слово «затятість». Він затято пірнає під затонулу баржу, і навіть обладнує всередині неї сховок, куди поступово переносить багато своїх речей; так само затято він… поклоняється Діві Марії – аж друзі задаються питанням: «Його культ Богоматері – чи було це клоунадою?» (с. 22). Бо всі в Данцигу відвідували храм – оповідач сам частенько допомагав у вівтарі отцеві Ґузевскі, але без фанатизму. Просто тому, що так треба. Для Мальке поклоніння Пречистій було елементом внутрішнього світу, котрий весь час лишався загадкою для приятелів та існував паралельно тій реальності, в якій вони жили.
Що робилось в голові у Мальке, «непомітного і сірого члена державної молодіжної організації» – гітлерюгенда, коли він підходив до причастя? Коли усамітнювався в колишній радіорубці затонулого трала? Коли слухав виступ у гімназії фронтового героя, а потім… украв його орден?
Внутрішні переживання Мальке так і лишаються таємницею для ближніх і для читача, однак тією таємницею, котра дратує. Іноді хочеться або розгадати її, або… кинути кота на борлак. Це таємниця, котра непокоїть протягом довгого часу, іноді – всього життя, що розводить людей різними дорогами, але іноді змушує знову перетинатись. У загоні трудового фронту, розташованому в затишному ліску, Пілєнц натикається на слід Мальке: цитату з католицького гімну «Stabat Mater dolorosa», вишкрябану… на сосновій дошці клозету. «Через те, що Мальке звернувся до мене так промовисто і в такому інтимному місці, я мало не став тоді знову побожним… і якби це трапилося, мене б тепер не мучило сумління за те, що я займаюся досить скромно оплачуваною роботою із соціального забезпечення у Копінггаузі, я б не намагався виявити у Назареті ранній комунізм, а в українських колгоспах пізнє християнство… Я нарешті міг би вірити, хоча б у щось вірити, не має значення, у що саме, нехай це буде навіть воскресіння плоті…» (с. 145), – зізнається оповідач, додаючи, що зрештою просто вирубав цитату Мальке із соснової дошки і спалив її.
Пізніше Пілєнц отримує ще один шанс зазирнути в таємницю стосунків між Мальке і Пречистою – коли той повертається в рідне місто героєм, підбивши енну кількість радянських танків. У цьому Мальке теж допомагала Богородиця, котра тримала в руках фото його батька і кочегара Лабуди, які загинули в залізничній катастрофі. Пречиста рухалась із військом в темпі маршу і тримала фото десь нижче грудей, а Мальке лишалось тільки цілитись – між батьком і кочегаром Лабудою. У такий спосіб він завжди влучав у танк.
Це геройство могло бути виявом культу служіння Прекрасній Дамі, з яким поклоніння Діві Марії завжди ототожнювалось у часи рицарських романів, чи спробою реабілітуватись перед викладачами гімназії, котрі так і не дозволили Мальке виступити перед учнями, пригадуючи його злочин – викрадення ордену, чи просто намаганням вижити в життєвих обставинах – зберегти життя на війні, захистити свій борлак від кота, котрий завжди чатує.
Однак напередодні смерті Мальке скаже Пілєнцу, що не вірить в Бога: «Це звичайна брехня, щоб обдурити простий народ. Єдина, в кого я вірю, – це Богоматір» (с. 163). Якщо розглядати символіку тексту з огляду на традиційну для християнства «трьохчленну» модель світобудови, самогубство Мальке виглядає цілком вмотивованим. У світі, вибудуваному ним для себе, не було «третього поверху» – Бога, бо ж Пречиста завжди перебувала з ним – на землі, на війні, у солдатському клозеті, а «нижній поверх» розташовувався в радіорубці затонулого трала. Там Мальке вирішив і залишитись, не випірнувши на поверхню. І я не знаю, наскільки причиною цього можна вважати заборону на виступ у гімназії…
PS. Переклад Наталки Сняданко дуже гарний, напевне, тому, що їй самій властивий подібний повільний виклад і зосередження на деталях. Єдина калька з російської мови, що мені не сподобалось. – це «припіднятий» на 109 сторінці прутень. Імхо, українською мовою прутень може бути… гм… дещо ерегованим. Або принаймні злегка піднятим :)
Тетяна Трофименко, спеціально для Арт-Вертепу
Додав Art-Vertep 17 березня 2008
