Автори / Леся Ставицька / «Слово, чому ти..?» З української мови знову зняли табу

У видавництві «Критика» вийшла досить помітна книжка «Українська мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників». Автор-упорядник — Леся Ставицька, доктор філологічних наук, професор, завідувачка відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАН. Цей словник (він включає 3200 слів і 650 словосполучень українського жаргоновживання кінця ХХ — початку ХХІ століття) може «похвалитися» підвищеним читацьким інтересом. Адже свідомість багатьох людей є невіддільною від смаженого і перченого слівця.

На презентації в книгарні «Є» пані Леся зауважила: «Якщо хтось захоче придумати людині велике покарання, то нехай посадить складати словник...»

Втім, автор-упорядник свідомо приносить себе в жертву українському слову. У неї вже вийшло чимало монографій: «Естетика слова в українській поезії 10—30 рр. ХХ ст.», «Жанри і стилі в історії української літературної мови», а також резонансний «Короткий словник жаргонної лексики української мови». Нинішнє видання, зважаючи на все, викличе і дискусії, і обговорення.

Цитувати перли з цього словника, та ще й на газетній шпальті — якось ніяково... Але у виданні подаються ще й довідки про походження того чи іншого матюка чи висловлювання, варіанти нестандартних вживань, історико-культурні коментарі. Майже найбільш цнотливий приклад: Джигун. (Те саме, що Бабій. Бабовал зрозумів лише одне: його сприймають не за того, ким він є, або найняли таким собі джигуном, і він має задовольнити якусь високопоставлену, або, як тепер кажуть, «круту» бабу. (О.Чорногуз, Міністр без портфеля).

У когось виникне запитання, мовляв, звідки взагалі матюки в українській мові? Адже є думка, що вона надзвичайно цнотлива, а нецензурщина принесена «ззовні» — або з російської, або з татарської. Є навіть український вислів «лаятися по-московському», тобто матюками... Завжди вважалося, що «погане слово» — це парафія «великої і могутньої», а в українській — співучій, солов’їній — їх немає. Насправді всі слова, які зазвичай називають «матом», — праслов’янського походження. І їхня споконвічна етимологія безневинна... Проте культура накладає певні «табу» на тілесний низ. Тому й лексеми, що позначають певну частину тіла (або її функції), вважаються непристойними...

До речі, в одному зі вступних розділів словника «До епістемології обсценного лексикону» наводиться навіть значення поняття «табу» («це заборона на певну дію, слово, предмет; у первісному суспільстві уважалося, що порушення цієї заборони викличе кару з боку надприродних сил...»).

Тому різні соціальні й комунікативні «табу» групуються навколо ідеї людського «низу» — матеріального, земного, низинного початку. Українці не вживали непристойностей при жінках і дітях. Може, тому й склалася думка, що ми такі цнотливі. А тут просто різниця в ментальності. І в різному ступені табуйованості цих слів для кожного народу.

Авторка «Мови без табу» вважає, що в українців існувало табу на «лайку». «Лайка — це гріх» («не лайся, бо піч у хаті!»). Це один із психоментальних українських стереотипів. Але все ж «ступінь публічності» матірних слів різний в різних регіонах України. Це з одного боку. А з другого — українська нецензурна лексика дуже надійно ховалася не лише в пісенному фольклорі, а й у народних приповідках. «Чужорідність українського — матюка — абсолютний міф. Плюс прагнення відгородитися від усього російського», — робить висновок Леся Ставицька.

Що стосується джерел, які дослідниця використала для упорядкування словника, то їй довелося вивчити лексикографічні зібрання непристойної лексики в слов’янському світі, в американській культурі. Використані і наробітки поляків, чехів, сербів. До словника увійшов фольклор і всі доступні джерела, які сповна могли ілюструвати обсценний і водночас еротичний простір української мови. Наприклад, це «сороміцький» фольклор Східної України, дещо інший за своїм духом закарпатський русинський фольклор.

Використовувались усні висловлювання, що їх упорядниця словника записувала по всій Україні, де їй довелося побувати.

Як зізнавалася пані Леся, «найважчим у складанні словника був добір цих самих ілюстрацій до слів... Адже самі слова, попри пікантність, знають багато людей. Значення деяких можна також дізнатися з російських словників. Але мені довелося надзвичайно багато перечитати української поезії, прози, драматургії, публіцистики, і це забирало чимало часу...»

На думку науковця, досить важко прогнозувати читацьке коло даного видання. Адже багато людей сприймають той чи інший «перл» під власним кутом зору. Комусь цікаві евфемізми. Комусь — крутий матюк.

Напевно, багато залежить все ж таки й від зовнішнього або внутрішнього посилу людини. Адже бути епатажним і матюкливим у слові — це одне, а бути внутрішньо обсценним — зовсім інший коленкор.

Катерина Константинова, «Дзеркало Тижня»

Читайте також коментар Олега Вергеліса:

Те, що доктор прописав

Кілька сюжетів на різних каналах (навіть на російському) — на одну й ту ж саму «важливу» тему.

Матеріали в інтернет-павутинні — і знову про нього...

Про «Словник нецензурної лексики». Над ним ниділа Націо¬нальна академія наук України в особі свого доблесного доктора — Лесі Ставицької.

...Я взагалі не уявляю, як ми стільки років жили без багатоярус¬ної лексичної варіативності слова «п...» — та ще й у вигинах наукової транскрипції шановного професора. Ми, може, і далі так жили б, не знаючи печалі, та, певно, в академічних відомствах справи зовсім кепські, якщо для товарного просування деяких «інновацій» знадобилися піар-технології.

То чим там частуєте, панове?

Може, чергову «нанотехнологію» відкрили?

От мені, наприклад, невідомо: чи складають нині в Україні, приміром, «Словник пестощів» або «Словник любощів»? Або «Словник компліментів»? Зате вже точно відомо: «табу» з деяких ерогенних «розділів» української мови недавно взяли та й зняли. І нас не спитали. А потім виставили «на продаж» саме ці цінності. Вартість — десять у.о. Налітай-поспішай!

Небайдужа до цієї проблеми О. Забужко ремствує, мовляв, попередній «Короткий словник жаргонної лексики» не викликав у науковому середовищі жодних дискусій. То я поясню, чому...

У науковому, а не в попсовому, середовищі такі теми, як ви розумієте, розробляли й раніше. Адже в науці теми різні і важливі, теми різні і потрібні.

Але на те вона й наука, щоб очевидні речі фільтрувати: оце відкриття — на перший план, а про «це» — тільки у вузькому науковому колі. Так заведено. Є певна етика.

Бо даний «проект», як мені вбачається, зовсім не для гіперпіа¬ру і не для модних книжкових розкладок... Коли на одній полиці — Лузіна (зі своїми «відьмами»), на другій — Бузина (із невгамовним «вурдалаком»). А на третій — доктор Ставицькая (із цим шедевром). Тільки тому, що тема (наукова), але дуже «смажена».

От і хапають, поки не охолола.

Надто вже затребувана ця «тема» у самому суспільстві, котре й «вибачте» не завжди каже у громадському транспорті. Зате без наукових зусиль видає по три поверхи добірного «звіту» — із життєдайними прикладами.

Це те саме суспільство, яке цілодобово закликають із телевізора хлебтати пиво різних марок. Суспільство, котрому щовечора «рекомендують» спати з ким прийдеться (у всіх серіалах і навіть у науково-документальних фільмах).

...Це те саме суспільство, до якого вчені рангу Ставицької поки, на жаль, не донесли звістки з полів про презентації випадково перевиданих словників В.Даля чи Б.Гринченка. Або потрібної книжки М.Жулинського «Із забуття — в безсмертя».

Зате тепер це ж суспільство, упевнений, дізнається, що, наприклад, слово «х...» — це ж тобі не просто «х...», а цілих дванадцять густих сторінок різних варіацій на ту саму ерогенну тему: як? куди? кого? яким чином? Це ж скільки емоцій!

До цього словника — на мій подив — чомусь затесалося і слово «любов». Треба ж таке! А я, наївний, гадав, що це зовсім не лайка, а виявилося...

Зате слово «стид» у цій книзі шукати геть марно. Хоча сказав же народ: «Стидно, коли видно!».

Отже, знав, про що казав. Не все, що «видно», слід випинати й піарити. Про щось краще дискутувати суто «серед своїх» — на наукових конференціях, на захистах кандидатських або докторських. На сторінках методичок, а не розкішно виданих томів.

А скільки ж творів перелопатила докторка безсонними ночами в пошуках художньої платформи, щоб виправдати цю свою систематизацію! І раптом виявилося: велика українська література ХIX століття — і моральна, і гуманна, і цнотлива. І немає на що вченому обпертися — ні у Нечуя, ні у Старицького, ні у Кобилянської, ні у Лесі Українки. Вони — ангели, істинні світочі моральності.

Зате у цій справі вченому в поміч — Лесь Подерв’янський. У нього справжній бенефіс на цих сторінках. Але з якого це доброго дива ми повинні «діагностувати» стан української мови переважно за хуліганськими витівками Подерв’янського? Може, їх ще й до шкільної програми включимо разом із цим словником? А сам словник як практичний посібник вручимо доблесній коаліції для парламентських дебатів? Адже обкладинка бойова, помаранчева. Та й «ниці» приклади зі згадуванням Януковича є. Їм — посланцям народу — якраз. Пошлють — як пити дати. З академічною підкладкою.

Ой, облиште, яке тут ханжество...

От тітка моя покійна, то ця зна¬ла навіть більше варіацій на ці ж «наукові теми». І посилала на свій лад із усіма емоційними переливами за всіма адресами. От, думаю, якби взялася колись «систематизувати» вже свій фольклорний потенціал, стала б тричі доктором отаких наук! «Теорія завжди, мій друже, сіра, а древо жизні — золоте!» — мовляв Гете.

Тому і мучуся дилемою: ця збірка українських лайок — виключно «наукове досягнення» чи суто «субкультурне явище»? От у чім питання. Може, взяти підказку у залу?

Олег Вергеліс, «Дзеркало Тижня»

Додав Art-Vertep 17 березня 2008