Автори / Стівен Кінг / Сарай, прибудований до пекла
Відколи Кінґ почав систематично тероризувати «свого постійного читача» заявами про припинення письменницької кар’єри, його романи розпухають і клонуються з подвійним завзяттям. Таке враження, ніби вони пишуться на зло самому авторові.
Десятки книжок повстали проти нього — і Стівен Кінґ почав розчинятися у власній творчості. Він і раніше не гребував повертатися до вже відпрацьованого матеріалу й заселяв нові романи старими героями, надокучливими сюжетними конструкціями та монстрами, позиченими зі складу готової продукції. Але більшість такого штибу флешбеків не розчаровували публіку — навіть на мініатюрному майданчику фантазії «король жахів» примудрявся започаткувати вавилонського масштабу будівництво, і саме це видовище завжди вражало. Зрештою, кожна цеглина лягала на своє місце.
Тепер Кінґ дедалі частіше стає хорошим роботодавцем для критиків. І це аж ніяк не гра у вгадування мелодій — постмодерна практика свого часу хоч і звабила Кінґа на тимчасовий альянс (наслідком якого можна вважати роман «Серця в Атлантиді»), проте не пожерла плоть і кров його уяви. І якщо нова книжка — це подорож списаними раніше аркушами, то «постійний читач» помітить це без сторонніх підказок.
Звісно, протягом тридцяти з гаком років Кінґ писав не лише епохальні бестселери — такого масштабу виробництво, яке регулярно завдає шкоди дистильованим душам, немислиме без відходів. Інша річ, що раніше Кінґ і сам відчував, де і коли в ньому перемагає ремісник, — у таких випадках на обкладинках здебільшого з’являлося ім’я Ричарда Бахмана.
Можливо, якби один з останніх творів Кінґа, роман «Історія Лізі» (в українському перекладі виданий минулого року харківським «Клубом сімейного дозвілля»), також був позначений незмінним псевдонімом — постійний читач бодай частково міг би вберегтися від розчарувань. Натомість він змушений повторювати добре засвоєні лекції великого майстра переляку.
По–перше, «Історія Лізі» — це знову роман про письменника (Скота Лендона), образ якого знову вичавлений із біографії самого Кінґа. Чимало авторів намагаються видобути есенцію власної письменницької діяльності, потаємно сподіваючись, що результат цих психологічних самокатувань бодай трохи нагадуватиме філософський камінь. Для Кінґа цей мотив завжди був одним із головних — і варто визнати, що цю стежку свого таланту він давно забетонував. Як і в романі «Мізері» чи повісті «Таємне вікно, таємний сад», у «Історії Лізі» йдеться про взаємини автора бестселерів із схибленими шанувальниками. Один маніяк вчинив замах на життя Лендона, інший — уже після смерті живого класика — тероризує його вдову. Втім цього разу роман присвячено іншій темі, а добре знаний читачами мотив з’являється лише для того, щоб хоч якось пожвавити монотонний сюжет, який теж важко назвати оригінальним, — цей задум Кінґ уже демонстрував у романі «Долорес Клейборн». Лізі, як і її попередниця Долорес, залишається наодинці зі своїми спогадами — і сама оповідь висотується зі сповіді, з потреби оживити заблоковані фрагменти пам’яті.
«Історія Лізі» ще більше нагадує екскурсію творчою спадщиною Кінґа завдяки низці нагадувань про зміст «попередніх серій». Зокрема, письменник знову розказує, що у кожній родині чи маленькій спільноті є свій «мішок із кістками». Це може бути відповідальність за давно скоєні злочини, які позначаються на долі багатьох поколінь, або ж щось на кшталт кармічних травм, або ще якесь родове прокляття. Тож уся історія з психодіотизмом Лендонів мало чим відрізняється від уже дослідженого Кінґом побутового божевілля в локальних спільнотах.
Так само розжовується і один із класичних для жанру мотивів — тема «поганого (або дивного) місця». У багатьох романах Кінґ прив’язує оповідь до якогось конкретного будинку чи номеру в мотелі, який стає перехрестям світів. Тож мертві повертаються, а живі потрапляють у потойбіччя, а така міграція практично завжди гарантує якісне кровопролиття. Для Лізі момент істини пов’язаний з кабінетом чоловіка, звідки той подорожував на околиці буття.
Величезний пласт психологічних та езотеричних візій Кінґа в «Історії Лізі» також зшитий із залишків тканин. Є тут і поняття «ка» з «Темної Вежі», є і варіації на тему «Мертвої зони». Навіть із новими монстрами Кінґ вирішив особливо не панькатися. Його ж таки ідея дематеріалізації зла дозволяє взагалі уникнути творення монстрів. Це ніби й можна зрозуміти: якісні потвори не можуть плодитися безкінечно, ресурс жахіття в одному кошику — не вічний. Хоча всі давно звикли, що Стівен Кінґ виплоджує криваву наволоч заввиграшки, а мандри за течією мороку ніколи не заводили його в глухий кут чи на чужу стежку, проте він дедалі частіше наполягає, що плекання справжніх жахіть — це прерогатива читача. Письменник у цьому процесі лише виконує роль лаборанта і дає методичні поради. Адже він таки добре знає, до яких центрів плавлення мозку звертатися і якими молотками гамселити біфштекс обивательської душі. В «Історії Лізі» зло максимально схематичне: провідний бабай — Довгий хлопець Скота — напрочуд невиразний. Така собі економпропозиція для тренування уяви. Автор лише повідомляє, що у нього дуже довгий і поплямований бік і що він жере з огидним причмокуванням та підрохкуванням.
Найсумніше, що роман дуже претензійний. Кінґ нарешті проводить «свого постійного читача» за багряну завісу, щоб показати йому свою територію віри та страху — Місячне коло, місце казкове й моторошне водночас. Саме там знаходиться «озеро, до якого всі ми приходимо пити, плавати й ловити з берега невеличку рибу; озеро життя, чаша уяви, озеро смутку». Там–таки — Дерево історій, Зачарований ліс та Щасливий пагорб. Але цей рай заселений не ангелами, а моторошними проявами. Сюди потрапляють навіжені, біснуваті та одержимі. Вбивці й психи. Маніяки й жертви. Можливо, ця прибудова колись і називалась чистилищем, але Кінґ з’ясував, що територіально цей сарайчик розташований усе ж таки ближче до пекла. Герої роману зцілюють там свої рани і переживають найгірші миті життя, проте автор натякає, що ціна проникнення за багряну завісу виявиться астрономічною. Втім хтось прочитає натяки та наміри автора зовсім інакше. І провідне гасло роману — «пручайся завжди, коли пручатися треба» — виявиться спонуканням до абсолютно марної дії.
Михайло Бриних, «Україна Молода»
Додав Art-Vertep у понеділок о 16:24
