Автори / Ірен Роздобудько / Мої читачки не дорогі тьолки, а просунуті українські жінки
Ірен Роздобудько - успішний український письменник та головний редактор журналу «Караван историй. Украина», лауреат «Коронації слова» 2000 та 2001 років, переможець конкурсу 2005 року.
Зараз в її арсеналі 12 книжок, з них - одна для дітей, та 6 кіносценаріїв. Три її романи - «Зів'ялі квіти викидають», «Він: Ранковий прибиральник. Вона: Шості двері» та «Ґудзик» - були перекладені російською мовою.
Ірен - рідкісний приклад письменника, котрий не обмежує себе рамками одного стилю чи жанру. Нам випала нагода поговорити про це, а також про трудоголізм, троянди, жлобів та інші цікаві речі...
- Чому на презентації ви завжди приходите з трояндою?
- Це дуже просто. По дорозі на всі такі заходи завжди трапляються шанувальники, які вважають, що я маю ходити з трояндою - і дарують. Мені подобаються ці квіти. А взагалі я не спец, мені всі квіти подобаються. Вдома у мене теж є, тільки я забуваю їх поливати. Я їх люблю, як-то кажуть, «кушать да, а так - нет».
- Можете розповісти про вашу історію успіху?
- Я не люблю слово «успіх»... Якщо вже вживати це слово - то хай його кажуть інші. Я народилася в Донецьку, пишу давно, з дитинства - це моя дорога, моє божевілля. Я знала, що так буде - тільки дуже боялася виходити на публіку. Тому у мене дуже пізній дебют із книжкою на конкурсі «Коронація слова» 2000 року.
- А що спонукало до участі в конкурсі «Коронація слова» 2000 року?
- По-перше, це був єдиний шлях опублікувати книжку. Я не могла і не хотіла ходити по видавництвам, як багато хто зараз... А конкурс - це найкращий шлях до книжки. Це був гостросюжетний роман. Я чомусь була впевнена, що роман не буде непомічений.
У 2001 - ще один конкурс. Це були два психологічні трилери. Тоді вже пішов розголос, почалися дискусії про те, чи потрібні нам гостросюжетні романи. Якимось чином про ці книжки почали писати...
- А станом на 2000 рік ви вже давно писали українською? Бо до того, наскільки я знаю, ви писали переважно російською мовою.
- Я живу в Києві з 1988 року. З 1989 я працюю в українській пресі. Починала я в газеті «Родослав», причому я не дуже добре знала українську мову. Я познайомилася з людьми, які спілкувалися українською. Мовчала рік. Хоча статті писала українською мовою. Потім почала працювати на радіо - вже не тільки писала, а ще й говорила. І коментарі давала, і прямі ефіри вела...
- А художня проза?
- Більше я писала російською мовою. А потім відчула, що мені цікавіше писати українською. Тому що російська мова - це таке моє «бла-бла-бла», а українська - це субстанція, яка для мене жива. В неї я можу занурюватися, щось із неї ліпити. З нею я маю якийсь контакт. Колись я почала писати російською - і зрозуміла, що більше не цікаво.
- А російськомовна українська література має майбутнє?
- Зараз складається така ситуація, що непоганим талановитим російськомовним письменникам важко надрукуватися в Україні, бо видавництва приймають тексти переважно українською. Я вважаю, що для країни це великий плюс.
Але ті письменники російськомовні ходять якісь неприкаяні. Бо ні в Росії вони непотрібні, ні в Україні. Думаю, якщо з'явиться справді талановитий твір - то його читатимуть і українці, і росіяни. Щоправда, я не можу назвати імен помітних російськомовних українських авторів...
- Ви вірите в поділ на «чоловічу» і «жіночу» прозу?
- Я не тільки не вірю, я не приймаю такого поділу. Гадаю, що є талановита проза, і є неталановита. Мене це дратує, я не люблю цих розмов. Хоча от недавно започаткували серію жіночих романів - про історію Попелюшки, про зустріч з принцем-бізнесменом на мерседесі... тобто те, про що пишуть в глянцевих журналах. Але хороша проза - Кундера, наприклад, чи Барріко - не має статі.
- На презентації тієї ж серії жіночих романів ви сказали цікаву фразу: «Які ми - така нам і пропозиція». Невже справді можна створити портрет сучасного українця, судячи з книжок, які він читає?
- Взагалі я мала на увазі не тільки книжки, а й телебачення і жіночі журнали. От ті, хто вважає себе інтелектуалами, скаржаться, що програма Лариси Денисенко о 4 ранку виходить - і неможливо побачити в телевізорі нормальних людей. Але якби нас було більше - то ці передачі перейшли б на інший час.
Але, на жаль, більшість людей дивляться серіали і читаються Донцову. Звісно, якщо вона лежить на кожному кроці, значить, це комусь потрібно.
- І все ж таки, яким би ви зобразили портрет нашого сучасника?
- Я можу тільки зобразити портрет власного читача - я вже чітко його бачу. Мені пишуть багато листів... Це просунуті українські жінки. Ну і чоловіки, які теж потроху наближаються до цього рівня просунутості. Це - успішні в роботі та сім'ї жінки, які хочуть ще отримати якісь знання або підтримати своє ставлення до життя. Вони чомусь думають, що самі...
Одна дівчинка написала супер: «Мені 26 років, 5 із них я успішна бізнес-леді, мати маленької дитини, мати свого чоловіка, в мене є машина, я директор фірми. Прочитавши вашу книгу, я вперше за 5 років заплакала - зрозуміла, що я не залізна леді, не дорога тьолка, що я жінка».
Тобто нинішні успішні люди не просто прагнуть, щоб все було в порядку на роботі і вдома, вони починають прагнути чогось іще - відповідей на якісь свої запитання. А інші читають Оксану Робські - ті, хто хоче на Рубльовському шосе працювати, захоплювати мільйонерів, красти їхні діаманти.
- Що для вас модна книжка? Що значить писати модні книжки?
- Я думаю, що модні книжки пише, наприклад, Лада Лузіна. В хорошому сенсі - такі жіночі, про модні тенденції в жіночій психології... Модно, напевно, читати Коельо і Дена Брауна. Хоча коли мені людина каже, що читає цих авторів - для мене це «отстой».
Я не знаю, що таке модна книжка. От, наприклад, я відкрила для себе одного британського автора - Луі де Берньєра. Це шикарний письменник, я б хотіла, щоб він був модний, бо його треба було б всім прочитати. А як зробити його модним? Хіба що розказавши про нього... Треба, щоб хороші письменники були модними.
Здається, книжкова мода пов'язана зі стилем письменника, із зовнішністю, поведінкою. Модною є книжка, що отримала певний розголос, особливо, якщо це підкріплено епатажністю письменника та його шоу-діяльністю.
- Ви б не хотіли написати модну книжку?
- Я б хотіла написати дуже хорошу книжку. Таку, яку читали б не всі - обрані. У мене вже є така велетенська армія шанувальників - я ними обрана, а вони обрані мною. Це люди, які читають не просто «бла-бла-бла», а ті, що шукають героїв, котрі виривалися б з рамок, думають про життя і смерть, про те, навіщо народилися. А не про те, щоб зжерти сто тонн жрачки та потім удобрити нею землю.
- Робота в медіа якось впливає ваш стиль письма?
- Ні, це окремо. Журналістика - це спілкування і зарплата. Бо гонорари в Україні смішні.
- Тобто письменник заробити на життя в Україні не можна?
- Може, але тільки на певному етапі. У нас є кілька імен, які можуть заробити літературною діяльністю. Я думаю, що я б вже прожила - скромно, але б прожила. Але ж хочеться ще й подорожувати.
- Розкажіть про вашу роботу в кіно. Ви щойно закінчили роботу над сценарієм. Що це за фільм?
- Зараз вже знято фільм «Ґудзик», він буде показаний а «1+1», щоправда, не знаю, коли. 20 травня починаються зйомки фільму «Зів'ялі квіти викидають» - це чотирьохсерійний фільм за мотивами мого роману.
- Ви самі адаптуєте власні романи?
- Так, мені це цікаво. Плюс, я зрозуміла, що у мене класні сценарії - до мене тепер черга продюсерів. Взагалі велетенський попит є і на сценарії, і на книжки - треба тільки сісти і зробити.
- Ви легко перекваліфікувалися на написання сценаріїв?
- Треба просто не боятися. Для мене спочатку сценарій був темний ліс... А що робить в таких випадках нормальна трудоголічна людина? Шукає літературу, щоб подивитися, як це робити, вчиться. А потім починає, сідає і пише.
Питання тільки в працьовитості, цікавості і любові до всього цього. За ці роки у мене вже є 6 сценаріїв.
- А який останній?
- Про останній говорити я не можу. Скажу про ті, що вже є. Перші два я вже назвала. Також зараз пітерський режисер знімає в Києві фільм, тільки я хочу приховати своє авторство, хоча, думаю, навряд чи мені це вдасться.
Ще я з Володею Тихим, режисером, з яким у мене склалась робота, робимо фільм із робочою назвою «Остров Пилантан». Зараз я пишу чотирисерійку по одному зі своїх детективів. Ну і на черзі сценарій на мою нову книжку, котра вийде впродовж квітня - вже продюсери стоять і чекають.
- Розкажіть про дитячу книжечку «Біографії великих дітей». Як виникла ідея її написати?
- Тоді видавництво «Грані-Т» тільки починало свою діяльність, і в розмовах з головним редактором виникла така ідея. У мене був текст про маленького Моцарта. Я думала просто так її віддати, а потім ми почали говорити, і виникла ідея написати казочки про життя великих дітей.
Кандидатури я вибирала ті, що близькі. Були Паскаль, Моцарт, Катерина Білокур, Чарлі Чаплін. Думаю, якщо дитина прочитає казку про те, як колись відьма зачаклувала Паскаля, то у 9 класі, вивчаючи формули Паскаля, згадає про того зачаклованого хлопчика.
- А важко писати для дітей?
- Мені нічого не важко писати. Скажуть написати для птахів - напишу для птахів. От ми зараз з вами говоримо, а вдома чекає включений комп'ютер.
Думаєте, це я перед вами сиджу? Ні, перед вами зараз сидить такий собі жлоб, якого в кінці приб'ють. Це жлоб, який говорить суржиком і не може зрозуміти, чому він любить «красіве усьо», а ніяк до того «красівого» дійти не може.
Після того жлоба я стану такою хорошою дівчинкою. Тобто я можу стати дитиною, Моцартом, ким завгодно. Мені це цікаво.
Ірина Славінська, «Українська правда»
Додав Art-Vertep вчора о 15:11
Про автора
Народилася в Донецьку. Закінчила Київський Державний університет — факультет журналістики.
