Автори / Юрій Винничук / А ти, Юрку, грай...
Убивши сотні й сотні
мільярдів сперматозоїдів,
я, безперечно, заслуговую Нюрнберзького процесу.
Юрій Винничук
Багато хто із сучасних українських письменників страждає на автобіографізм. Ця хвороба вражає нутрощі книжок – як печінка алкоголіка, у них катастрофічно розростається Еґо головного героя (звісно, підозріло схожого на автора). Здається, нашій літературі незабаром загрожує ціла епідемія автобіографізму. Що вже казати, якщо ним інфікувався навіть такий метр, як Юрій Винничук. «Весняні ігри в осінніх садах» – це книжка письменника, свідомого свого магнетизму й свято переконаного, що його депресняки й походеньки цікаві всім.
Зайве уточнювати, що дієслово «грати» у назві рецензії керує виключно займенником «когось», а не «на чомусь» чи «щось». Перші розділи книги – класичні винничуківсько еротоманські пригоди, які інтригують хіба після піарних запевнень автора, ніби в їх основі – реальні події. Сорокарічного героя залишає дружина, і він, одягнувши іронічну маску сексуального гіганта й страшенного циніка («Я міняв їх, як міняють шкарпетки»), починає рух безкінечним рядом піхв. Він оцінює і класифікує, захоплюється й стібеться – читачі, напевно, реготатимуть, читачки, можливо, теж – якщо не побачать себе в котрійсь із героїнь.
Слід віддати Винничукові належне – окремі сцени прописано просто розкішно. Скажімо, еротично-гастрономічне буйство з панночкою розкутою: «Я залив їй у піхву літру меду, жбурляв туди цілими жменями суниці, полуниці, порічки, яблука, сливи, груші, абрикоси і помідори…». Або насолоду з панночкою інтелектуальною: «Коли я лежав на Вірі, мені здавалося, що переді мною вся книгозбірня світу. Граючи Віру, я грав Ґертруду Стайн, Вірджинію Вулф, Айріс Мердок, Сильвію Плат, Наталі Саррот, Джоан Роулінг, Лесю Українку й Оксану Забужко». Звісно, не міг Винничук не проїхатися й по старих дівках, і по святенницях-патріотках, і …, і … – повний перелік дивись у книжці.
Але це все уривки. Взагалі, дуже помітно, що книга писалася шматками. Веселі «весняні» епізоди різко обриваються «осінніми» суїцидальними настроями. На зміну дівчині-персику та дівчині-книжці приходить дівчина-смерть на ймення Мар’яна – єдина, до кого оповідач чомусь раптом ставиться серйозно. Певно, криза середнього віку, – ось і приходять роздуми про самогубство типу «що-б-вони-усі-подумали-якби-я-покінчив-із-собою». Ну, чесне слово – як Брітні Спірз, яка в якомусь кліпі уявляє, ніби тоне у ванні, а потім виринає і кокетливо посміхається фанатам – «ні, я жива, я буду вічно жити…». У Винничука теж вітальність зрештою перемагає, метафізичність Мар’яни раціонально пояснюється, і життя триває. Проте в ході всіх цих переживань герой постає перед судом совісті (хоч і не в нюрнберзьких масштабах), а з уст привида Григорія Чубая йому навіть звучить жорсткий присуд: «Ти пишеш тільки для того, щоб тобою захоплювалися й віддавалися».
У цілому, «Весняні ігри» будуть популярні хоча б тому, що це книга Винничука. Я навіть знаю студента, який збирається присвятити їй курсову роботу. …Хоча мені, відверто кажучи, не вистачало примітки у кінці на кшталт «жодна з жінок під час роботи над книгою не постраждала».
Ольга Радомська, Друг Читача
Додав Art-Vertep 11 червня 2008
Про автора
Юрій Винничук — український лінгвіст, журналіст, письменник, редактор. Біографія Освіту отримав у Прикарпатському університеті імені В.
