Автори / Андрей Хадановіч / Інша Білорусь
Одного разу в Донецьку поет Дмитро Павличко підійшов до групи місцевої молоді, яка з комуністичними прапорами пікетувала будівлю, де він виступав: «Ви читали в школі такого поета, Павличка? Це ж я». – «Читали.». «Можливо, в цьому-то і проблема.», – подумалося тоді авторові цих рядків.
Поета Андрея Хадановіча не читатимуть у школах. Він – людина від іншої поезії. А ще він, як і його колега Марія Мартисевіч, – від іншої Білорусі. Тої, яку ми майже не знаємо. Вільної Білорусі.
Перша книга Андрея Хадановіча – «Листи з-під ковдри» – вийшла в 2002 році в Україні і в українському перекладі. Перше «вибране» – «From Belarus with Love» – також в Україні, але вже на білоруському. Ось так він і став «культовим білоруським поетом в Україні».
До Києва Андрей Хадановіч і Марія Мартисевіч приїхали для участі в літературному фестивалі «Київські лаври», і заразом потрапили на Форум видавців, який, взагалі-то, традиційно і вдаліше проводиться в Львові. Якраз на Форумі, де, крім усього іншого, Андрей Хадановіч і Сергій Жадан читали на двох вірш про пригоди наркомана з Амстердама в Донецьку, один українською, інший - білоруською, ми й познайомилися.
А. Хадановіч і С. Жадан: Ступивши на землю в місті Донецьку,/з усіх іноземних знаючи грецьку,/котру тут нібито знали всі,/він трапив до рук дивовижній парі –/водій на форді й друг на кумарі./І сяяли зорі у всій красі./Кіроўца сказаў: “Усё нармальна, зёма,/давай, пачувайся у нас, як дома,/мы ўсе – сябры твае, бачыш сам./Трапіў у рай, дык ня будзь бакланам:/едзьма ў Стаханаў, там столькі плану,/што хопіць вам на ўвесь Амстэрдам!”
А бесіда відбулася на території пансіонату, де проживали гості з Білорусі. Хадановіч так і просив написати: «розмова проходила в лісі, де бігали білки».
А потім в своєму ЖЖ він написав: «У Києві, на території пансіонату «Пролісок», де жили учасники фестивалю, скрізь розвішані таблички: «Обережно, бігають білки!». І ми пересувалися уважно, поволі і обережно ставлячи ноги перпендикулярно землі. Навіть на фестивальну сцену піднімалися так, ніби під ногами море невидимих білок».
– «Острів»: Андрей, в рецензії на Вашу першу книгу Іван Андрусяк назвав Вас «культовим білоруським поетом в Україні». Що для Вас означає бути «культовим», і чи можна назвати Вас «культовим білоруським поетом в Білорусі»?
– А. Хадановіч: Я думаю, що Іван Андрусяк перебільшив. Але, дійсно, історія моїх публікацій почалася нетипово. У мене ще не було жодної книжки в Білорусі, що, втім, говорило не про мою невідомість, а про більші проблеми з книговидавництвом, ніж в Україні. У Білорусі це теж можна, але дається більшою кров'ю, великими стараннями, більшою витратою часу на якісь речі, на які літератор не завжди хоче, – істота ледача – витрачатися. В Україні можна надрукувати кілька віршів, скажімо, в газеті «Література +», щоб на тебе звернув увагу поважний видавець Леонід Фінкельштейн, і сам запропонував, за свій рахунок, ризикуючи своїм бізнесом. І, можливо, видати книжку в іншій країні – краща реклама у власній. І тепер щороку виходить чергова білоруська книжка.
Я не думаю, що це прояв якоїсь культовості. Колись ми вживали слово «еліта», маючи на увазі володарів розумів і решту прекрасної романтичної дрібноти. Зараз слово «еліта» вживається переважно в таких словосполуках: «елітна білизна», «елітний магазин». Тому, безумовно, відповідь на «культовий» буде – ні. Є білоруські літератори, я думаю, як і українські, добре відомі у вузьких колах.
Разом із тим, «культовий український літератор» Сергій Жадан днями приїхав до Мінська, і зіткнувся з культом навколо власної особи. У нас був літературний вечір на трьох із польським колегою Павлом Хюлле. З хорошою музикою, з акторами, які нам допомагали. Повна зала набилась. А потім весь тиждень Інтернет шумів дівчачими постингами «вах, я закохана в Жадана, як жити далі?» (сміється).
– «Острів»: Ну, з першою книгою все зрозуміло. Але ще одна також вийшла в Україні, і – білоруською. Чому так трапилося? Адже в Україні мало хто читає цією мовою.
– А. Хадановіч: Ви так думаєте? А ось куратор серії Тарас Федюк сказав, що жодна з книг не розійшлася так швидко. Білоруська мова, для тих, хто читає по-українськи, абсолютно зрозуміла. Крім того, інших білоруських книжок не видавалося, і я на халяву отримав кредит довіри, інтересу.
З одного боку, у нас загальні межі, які не лише розділяють, але й об'єднують. З іншого боку, ми знаємо якісь політичні речі, негативні, і заслужено негативні, один про одного, але ми не знаємо якихось літературних, творчих і так далі речей. Як тільки в Білорусі почули ВВ, відразу ж виник культ ВВ, як тільки почули «Океан Ельзи», – виник хворобливий культ «Океану Ельзи». А ті, хто цікавиться ще глибшим, культивують «Мертвих півнів», «Плач Еремії» і так далі. Андрухович та Ірванець, перші українські письменники, які вийшли в Білорусі, Жадан, – вони абсолютно не сприймаються чужими.
Практично відсутній мовний бар'єр. Ми з Сергієм що там, у Мінську, що тут, у Києві, читали один одного в перекладі, але переклади не виконували комунікативну функцію. Тобто, робилися з чистого мистецтва і як форма взаємної симпатії, як елемент взаємної пропаганди. Перекладаючи, я не стільки доводжу до розуміння, скільки звертаю увагу своїх читачів на прекрасне явище, що існує. І такою ж красивою взаємністю нам відповідають українські літератори.
– «Острів»: Ви говорите, що для україномовного читача білоруська мова цілком зрозуміла. Але у нас схід країни не читає й українською мовою, і книги українські туди майже не надходять, тому що попиту немає. Як, до речі, з цим в Білорусі?
– А. Хадановіч: Вся Білорусь, звісно, не говорить білоруською. Більшість населення говорить російською. Але я майже не зустрічав білоруса, який говорив би, що він білоруської не розуміє або, за великого бажання, не підтримав би розмову. Інша справа, що мотивація не завжди є. І є якісь маніпуляції, коли мова використовується в політичних цілях.
З одного боку, мову використовує опозиція. Цинічніше і грубо – влада. Зроблено все для пониження якогось суспільного статусу, престижу білоруської мови, аж до його зникнення, окрім якихось екзотичних програм білоруського телебачення. А потім з'являється якийсь клоун, з характерними вусами і в солом'яному капелюсі, і починає, після серйозних політичних російськомовних новин, читати на білоруській мові нешкідливий прогноз погоди. Навряд чи випадково, все це працює на імідж.
З іншого боку, білоруська мова отримує додатковий бонус у еліти, яка вже не з білизною асоціюється, а з книжками, з мистецтвом. І молоді люди з російськомовних сімей раптом освоюють білоруську й на неї переходять.
Позавчора білоруська мова сприймалася в Білорусі як мова села, і з цим ми вже проїхали, вчора – як мова якоїсь політичної опозиції, з чим ми вже теж, здається, проїхали, сьогодні для мене це мова творчої інтелігенції, частини художників, рок-музикантів, письменників, студентів, творчо активних молодих людей.
Звісно, можна в Мінську, в недержавному виданні видавати красиві книжки невеликим накладом, десь триста екземплярів, п'ятсот, хтось ушлий, як Хадановіч, підсуєтиться і видасть півтори тисячі. Це сприйматиметься як величезний успіх, але це буде маленька крапля в морі. Наприклад, до Могильова, інакше, як з авторами на презентацію, ці книжки вже не доїдуть, і до другого за величиною міста – Гомеля, – до Вітебська, Бреста – вже не доїдуть. Тому спосіб життя багатьох письменників – це поїздки, з сумками, з коробками, з багажниками, напханими, наприклад, нововиданим номером журналу.
Тому я по-хорошому заздрю Україні, де в Харкові є «Фоліо», наприклад, не говорячи вже про серію видавництв на західній Україні, в Львові, в Івано-Франківську.
– «Острів»: Ви згадали про те, що мова в Білорусі використовується як засіб політичних маніпуляцій. Нам це теж знайомо, але у нас виходить так, що політики реагують на настрої виборців, тобто, ініціатива йде ніби знизу. Звідки це у вас, адже, як я розумію з ваших слів, від білорусів такі ініціативи не виходять?
– М. Мартисевіч: Коріння цього лежить ще в початку 90-х, коли, як у вас, так і у нас, по всій території колишнього Радянського Союзу, почалися активні процеси національного відродження. У Білорусі цей процес проходив найхворобливіше, тому що країна була сильно русифікована за радянських часів, більше, ніж інші республіки СРСР. Тоді влада, як у Польщі, як у Чехії, перейшла до інтелігентів – «філософів на троні». Але в Білорусі вони протрималися найменш, з 91-го по 94-й рік. Вважається, що народу були просто не потрібні такі правителі.
– А. Хадановіч: Це збіглося з різким падінням економіки, підвищенням цін. А коли перед простим обивателем одночасно говорять по-білоруськи й ростуть ціни на ковбасу, йому чомусь здається, що між цими речами є взаємозв'язок.
– М. Мартисевіч: Ця влада почала піднімати культуру, замість того, щоб займатися економікою. Одним з сильних психічних потрясінь для багатьох моїх ровесників було те, що їх змусили вчитися на білоруській. Потім відбулася зміна влади, і нова зробила білоруську мову чимось неугодним тому режиму, який вона збиралася будувати, і відразу ж націоналістів, шанувальників білоруської мови, білоруської культури, перетворили на внутрішнього ворога. Цей образ ретельно культивувався.
– А. Хадановіч: «Агенти НАТО».
– М. Мартисевіч: Показували спеціальні фільми, в яких ті, хто говорить по-белорусски, безпосередньо асоціювалися з фашистами. А оскільки в ті роки телевізор був чимось важливішим, ніж зараз, дуже багато хто увібрав цю пропаганду, і сьогодні цей образ в принципі неперебійний. У білоруських інтелігентів немає могутніх засобів впливу на масову свідомість, щоб щось змінити. Ми можемо змінити хіба що думку русифікованої білоруської інтелігенції, яка підходить до питання білоруської мови адекватніше, ніж просте населення.
Другий етап використання мови починався в 2000-х роках, коли етап повної дискредитації всього національного був пройдений. Влада спочатку скинула старих кумирів – національну інтелігенцію, – а потім узяла їх гасла, і адаптувала під свою ідеологію. Яскравий приклад – гасло «За Білорусь!», який був гаслом опозиції на початку 90-х. Починаючи з 2004-го року, це офіційне гасло президентської кампанії .
– А. Хадановіч: Для людини інтелігентної це розрив шаблону. Вона розводить руками і говорить: «Якщо Лукашенко за Білорусь, то я тоді – за що?» (сміються).
– «Острів»: Андрей, коли Ви читали вірші спільно з Сергієм Жаданом, мені іноді навіть складно було розрізнити, де чиє. Як виходить, що в різних широтах два поети пишуть настільки схоже?
– А. Хадановіч: Довготи зате однакові – час одне і те ж. Це така метафорична відповідь: не потрібний час перекладати на годину вперед.
Мені простіше говорити про Жадана, чим про себе. Мені імпонує повернення сенсу і цінності якимсь вчора скомпрометованим словам. Зрозуміло, що чим важливіша тема, тим більше графоманів по ній потопталися. Тема любові, тема патріотизму – читати про це якимсь наївним лобовим способом неможливо. Спасибі «шестидесятникам», спасибі шкільній програмі ХХ століття – це огидно, це потворно, це учить людей в школах ненавидіти літературу. У нас в Білорусі великі або менші графомани, що претендують на звання народних письменників, щосили борються за своє попадання в підручники. Симпатичніші мені літератори гостро протестують, що їх виключають з шкільних програм, і абсолютно прорежимних графоманів замість них включають – чиновників, донощиків вчорашніх, сексотів, які у нас свій Союз письменників створили, і інше.
А ось Сергій Жадан, наскільки мені відомо, протестував проти свого включення в шкільну програму. Тому що думає на крок вперед, думає про нелюбов, про сльози дівчаток і хлопчиків, яких з-під палиці змусять вивчати напам'ять його вірші. Може, один із засобів Сергія Жадана не потрапляти в цю шкільну програму – включати в свої тексти емоційно-експресивну лексику, таку, що ні при одному, навіть найлояльнішому, режимі в шкільну програму не потрапить (сміється). Це один важливий для мене аспект.
Разом із тим, дуже тонко відчуваючи свій час – нафту, «Лукойл», геополітику і геопоетику, – показуючи найнеймовірніших маргіналів (звідки він це узяв, де він це підглянув, підслухав?) та інше, Жадан повертає літературі її призначення – вона знову стає не просто грою в бісер, вона стає річчю, потрібною не тільки студентам-філологам. На читання Жадана приходить молодь, яка раніше не ходила на інших поетів. На читання Жадана приходять ті, хто вчора не ходив слухати нічого по-українськи.
Я не знаю, наскільки українсько-білоруські аналогії тут доречні, але іноді люди, роблячи комплімент, говорять, що фокус у відчутті часу, може, в порушенні стереотипів і читацьких, слухацьких очікувань. А, крім того, коли один одного перекладаєш, якимись віщими обмінюєшся. Колись Сергій сміявся: я читаю вірш із рядком «ти знаєш, хто такі Боб Ділан і Ділан Томас», а він говорить, ти знаєш, я кілька днів тому зробив текст із двома персонажами – Звоніміром Бобаном і Бобаном Марковичем. Доходить просто до безглуздих якихось збігів у прийомах. Ми обидва з цього приводу хихочемо. Ну, і не лише з Жаданом. Я думаю, що у будь-якого білоруського літератора з українським є одне поле, з якого вони обидва черпають.
– М. Мартисевіч: Є просто речі, які витають у повітрі, і людина, якщо вона адекватна життєвим процесам, їх схоплює, і це потім переходить у творчість.
– «Острів»: Той же Іван Андрусяк висловив цікаву теорію. На його думку, Ваші прийоми – іронія, сарказм – відображають певний етап політичного життя країни. Тобто, в них – як би спроба щось утримати, а щось відкинути. Україна, завдяки «Бу-ба-бу», завдяки Жадану, цей етап вже нібито пройшла, а Білорусь, завдяки Вам, у нього тільки входить. Що Ви на це скажете?
– А. Хадановіч: Іван прочитав книжку, безумовно, зі своїми стереотипами того, що відбувалося в Білорусі. Іноді українцям здається. Це комплекс середнього брата. Можна щиро боротися із старшим за політичну, культурну і зачую незалежність, але це не віднімає у тебе бажання погладити по головці молодшого, повчити його життя.
Те, що Андрусяком побачилося в політичній площині, по-білоруськи було до скандальності, до цинізму аполітичним, тому що це була алюзія на одну з найважливіших назв в історії белліта, в усьому ореолі політичної боротьби і героїзму, – «Листи з-під шибениці» літератора-повстанця Кастуся Каліновського. Автор, який викинув шибеницю і поставив замість неї ковдру, навпаки, всіма силами акцентував увагу на інтимності, на приватності, на відсутності «Ми», а наявності «Я» в книжці.
Є стереотип, що білорус – це обов'язково скінхед, який голосує за Лукашенка, або, з іншого боку, якийсь християнсько-консервативний білоруськомовний супротивник абортів і гомофоб. Зрозуміло, що є багато різних, інших Білорусей, що не вписуються ні в одну, ні в іншу схему.
– М. Мартисевіч: Мені здається, це загальна біда всієї позабілоруської критики – дивитися на все, що відбувається в Білорусі, через призму політики. Це закономірно, тому що, на жаль, у наших політичних сил, опозиційних правлячому режиму, є комплекс жертви, і він дуже розвинений. І наші політики прагнуть цей стереотип Білорусі розширювати за межі Білорусі. Оскільки слово літераторів останнє в цій дискусії, нам залишається тільки боротися зі стереотипами. Пояснювати, що в Білорусі не вбивають на вулицях людей. Політична ситуація в будь-якій країні, звичайно, впливає на поезію, ось ми тут, наприклад, чули стільки уйобіщних, вибачте, віршів про Путіна, причому, чомусь, від російськомовних авторів з України.
– А. Хадановіч: Тобто, не в своєму культурному просторі. В Україні має бути – як тема для критики - маса своїх уйобіщних політиків, вибачте за цей нелітературний термін (сміється).
– М. Мартисевіч: У Білорусі такого вже давно немає. У нас вже давно не пишуть віршів, в лоб пов'язаних з політикою. Принаймні ті автори, які читаються. З іншого боку, останнім часом в творах молодих літераторів все більше відчаю і депресії. Але це пов'язано, я думаю, з якимись глобальними процесами. Я впевнена, що скоро ми почуємо від літературних оглядачів Америки про збірку поезій, присвячених падінню курсу американського долара.
– А. Хадановіч: В принципі, Білорусь – це маленька частина загальної гуманітарної катастрофи. Може, в Білорусі тепер ще, через більшу наївність влади, меншу утворену, гіршого уміння носити маски, інстинкти переважають і мотиви видно, а десь в інших країнах все це заховано за дипломатією і чимось ще. Мені смішно, коли якесь зло абсолютизують в Білорусі. Зрозуміло, що своє зло, і частина певних загальних процесів глобалізаційних, з одного боку, пострадянських – з іншою, на наших територіях набувають дуже потворної суміші, як у Києві – нездорово високих цін і нездорово поганого сервісу. Я метафорично зараз говорю, не тільки про місцеві кафе, але й про стилі книговидавництва, коректність або некоректність «жовтих» і «нежовтих» журналістів, уніформу, гумові палиці і так далі мінського омонівця та інше. По морді б'ють вже абсолютно по-американськи, зарплати отримують вже не білоруські, значно більше, чим професори, доктори і хтось ще, а при цьому етика ще дуже пострадянська.
– «Острів»: Ви говорите, що білоруські літератори сьогодні намагаються не стикатися з політикою. В Україні нам ще з школи втовкмачують, що в епоху нашого тоталітарного минулого національно свідомі поети й письменники були такими собі «локомотивами революції», і нібито саме завдяки їх втручанню в політику Україна знайшла, нарешті, незалежність.
– М. Мартисевіч: Хочу уточнити, я говорю не про всіх письменників, я говорю про тих, до яких належу сама. Ми не можемо викреслити радянську традицію білоруської літератури, одна з особливостей сучасного літературного процесу в Білорусі – протистояння двох союзів письменників – «правильного» і «неправильного». Своїми творами вони мало відрізняються, якщо розібратися, хіба що одні пишуть в більшості своїй по-російськи, інші – по-білоруськи. Основна відмінність між ними – ідеологічна. Ми говоримо про письменників, які йдуть від цієї старої естетики, і для них політика менш актуальна, хоча вона залишається якимсь національним фоном того, що вони пишуть.
– А. Хадановіч: Додам, що є естетика, і є етика. Іноді вони не збігаються, і буває, що це неспівпадання чітко видно. З одного боку, кожен білоруський інтелектуал розуміє, що серйозно чіпляти політичні теми. Є люди, їх багато, які просто бояться це робити, але не будемо про цю літературу, давайте все-таки про письменників, які вживають слова з іншими цілями, і відповідають за свої слова.
З одного боку, оскільки ти людина сумлінна, тому що у тебе є своє розуміння, що таке добре і що таке погано, ти не можеш не зачепити, тому що тобі особисто боляче буває від якихось речей. Але також не через «Ми», а через «Я». З іншого боку, ти розумієш, що сильно піддавшись таким настроям, ти створиш текст-агітку, текст-одноднівку.
Бувають ситуації, коли ти вирішуєш, іти або не йти, як в 2006-му, на наш маленький Майдан, коли інтелігенція, студенти протестували проти чергової фальсифікації виборів. Цих людей було дуже небагато, але кожен із них ризикував значно сильніше, ніж київські колеги. Коли це в мільйонному масштабі, зрозуміло, що це не страшно. Там були літератори, там були рок-музиканти, там були люди, які головні свої питання вирішують не стоянням навколо наметів, а за письмовим столом, за комп'ютером. І щоб не сильно втрачати час, розуміючи, що для вічності ти його все-таки трішки втрачаєш, ми там, наприклад, з молодими однодумцями, провели перекладацьку майстерню, обговорили дуже непоганий переклад тексту Тараса Прохаська. Періодично до нас підходили люди з наметового містечка, подивитися, чим ми займаємося: відозви підписуємо, ще що-небудь? Бачили, що літературою, втрачали інтерес, махали руками, як на якихось дурнів. Ось, усе це відбувається в полі якихось компромісів.
Бродський чітко це описав: літератор не має права лізти в політику, доки політика не лізе в його справи. У мої особисті справи, виходить, політика лізе. Будь-яка мовна дискримінація, дискримінація в засобах масової інформації. Відбери у токаря, фрезерувальника його улюблений верстат. Зрозуміло, що він повинен протестувати і говорити, що той, хто забрав верстат – злодій. Я відчуваю, що у мене особисто щось крадуть, на книжковому ринку, через цензуру. Тим часом, кожен протестуючий повинен розуміти, що від нього залишаться не протести, а щось позитивне, ним створене. Не проти чого ти, а що ти пропонуєш.
– «Острів»: До слова про те, чи лізе політика в життя літератора. На минулому Форумі видавців в Львові вийшов неприємний казус з Ющенком, коли через те, що Президент захотів купити собі книжку, відвідувачів форуму декілька годин протримали під входом в торговий павільйон.
– А. Хадановіч: Напевно, це неминучі речі. Туди, де є скупчення якогось інтересу, якихось очікувань публіки, неминуче з усіх дірок лізе політика. Якщо політики ще якимось чином спекулюють на літературі, це говорить про суспільну важливість літератури. На чахлій, не потрібній людям літературі, навіть такі циніки, як політики, не паразитують, вона не давала б їм дивідендів. А значить, корисно, значить, можна засунути ніс і паскудно скористатися, взяти участь в акції відомого літератора, побравувати знайомством. З іншого боку, якщо Президент Ющенко потримає в руках перед камерою хорошу книжку, гідну пропаганди, він, з одного боку, пропіарить себе, але з іншого боку, він пропіарить читання. Наші політики не ходять на книжкові форуми, вони люблять з'являтися в товаристві відомих спортсменів, на тенісі або на хокеї.
– «Острів»: Якщо вважати, що рідна мова – та, якою ви заговорили в дитинстві, якою говорили ваші батьки, потрібно вважати, що ваша рідна мова все ж таки – не білоруська. Проте, ви пишете саме на ній. Не спідручніше було б писати російською, отримуючи, крім усього іншого, бонус у вигляді можливості простіше видаватися в країнах колишнього СРСР?
– М. Мартисевіч: У мене російськомовна сім'я, але вибору, на якій мові писати, абсолютно не було. Для мене білоруська мова була мовою культури, мовою інтелектуалів.
– А. Хадановіч: У багатьох інтелігентних сім'ях хтось говорить по-російськи, тому що по-російськи простіше, але разом з тим статусна білоруська мова займає місце головне і рідне. І навіть говорячи російською, дитина отримує інформацію про те, що треба любити і поважати, вивчати білоруську.
– М. Мартисевіч: Моя мама, вчившись у школі, намагалася навчитися говорити по-російськи чисто, і в результаті вона добилася того, що в Мінську її ніхто не приймав за мешканку села. Вона вважала це за дуже статусне. Але, потрапивши до Мінська, вона побачила: а кращі люди-то говорять білоруською. Я вчилася в школі на російській, але я читала багато білоруських книжок, і навіть в голову ніколи не приходило, що я ось сяду і писатиму по-російськи. І це абсолютно природно для російськомовних сімей в Білорусі.
– «Острів»: Юрій Андруховіч колись писав, що у нього є труднощі з перекладами його творів за кордоном: у світі мало україністів, русистів усе-таки більше. Підозрюю, така ж проблема стоїть і перед вами.
– А. Хадановіч: Проблема, безумовно, є. Але вона з різним ступенем успішності долається. Ні у мене, ні у кого, я думаю, з білоруських поетів не було і ніколи не виникне проблем з адекватним, хорошим українським перекладом. Неминуче, кращі українські поети перекладатимуть кращих білоруських, і навпаки. Абсолютно така ж ситуація спонтанно виникала, наприклад, в Литві, в Латвії. Можливо, останні люди, які уміють ще віртуозно це робити, цим займалися і займаються. Вже трішки важче з польською мовою. Коли моя книга виходила в Польщі або коли я готував антологію білоруської поезії, дуже складно було знайти адекватних перекладачів. Серед тих, хто знає мову, не кожен володіє літературними здібностями.
А крім того, Білорусь ще, як і Україна, як і Росія, за традицією римує, і непогано це робить, а Польща, Німеччина вже не вміють, у тому числі й перекладачі. Добре, що у мене є контакти з кращими польськими перекладачами, з метрами. У результаті все одно переклалося, і переклалося добре, але більшою кров'ю, більше часу на це було витрачено. Кращі переклади робили вже не ровесники-перекладачі, а 50-60-річні метри, які останні вміють. В Україні, в Росії, в Литві ще вміють наші ровесники.
– М. Мартисевіч: А чим далі на захід, тим старше перекладач. І виникає нерозуміння не мови, а естетики.
– А. Хадановіч: Це не означає, що перекладачі гірше стають. Просто в інших країнах вони більше співмірні з ринком, і краще уміють те, що має великий попит. Вони чудово, читабельно перекладають романи і все решту. Вірші – це вже достатньо маргінальний вид діяльності там. Як ще вирішується це питання? Якщо не вистачає біло русистів, можна не зациклюватися на цьому. Російська мова – це один з можливих засобів міжнародного спілкування, перефразовуючи радянську формулу. Чому не домовитися з литовцем, з латишем, на першому етапі – навіть з Сергієм Жаданом? Зараз він вільно читає і розуміє білоруську, на перших етапах він вимагав російського підрядкового перекладу.
Кажучи про німців, однозначно вирішити таке питання не можу. Верлібри перекладаються, римовані вірші – навіть не пропоную на переклад. Мабуть, те, що римоване, сьогодні сприймається західними читачами або як рок-поезія, або як дитяча поезія, або як щось анахронічне і графоманське.
Бачу відповідь одну: не сьогодні-завтра американці – саме вони задають моду – поголівно почнуть римувати, і весь світ потягнеться за ними, буде зроблений черговий виток, і раптом це стане затребувано. Ми, у такому разі, виявимося останніми людьми, які добре це вміють (сміється).
Розмовляла Юлія Абібок, «Острів»
Додав Art-Vertep 18 червня 2008
