Автори / Микола Хвильовий / Містика чисел та історії жахів
«...У склянки ллється золотавий чай. Так хочеться опертись об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод... – слова цієї поезії, що стала піснею, Богдан-Ігор Антонич написав у п’ятницю, 13-го числа.
Поет знався на магії слів, хоч не відомо, чи думав про магію чисел. Але овіяного легендами та міфами числа «13» не боявся, бо багато його творів датовані саме цим числом.
Не так давно історію творили часи, в яких на 13-те заповідали катастрофи, апокаліпсис. Збіг у часі п’ятниці і 13-го числа викликав такий жах, що в багатьох країнах нині не знайдеш ані 13-го поверху, ні 13-го номера трамвая...Очікування апокаліпсису, кажуть психологи, сприяє зростанню кількості суїцидів, з’яві тоталітарних сект і загальній істерії від краю до краю.
Є ще у світі апокаліпсис – як жанр літератури. Назва походить від однієї з книг християнської літератури І ст., де зібрано пророцтва про кінець світу. Впродовж століть цей твір називали «найвеличнішим поетичним твором на землі». Апокаліпсис як жанр виник спершу в юдейській літературі. Згодом створені апокаліпсиси ранніх християн – Одкровення Петра, Одкровення Павла. Одкровення Петра (зараховують до ІІ ст. н.е.) відображає фантастичні видіння. Христос із учнями піднімається на гору, їхнім очам відкриваються картини раю та пекла.
Минуть століття, подібні сюжети з’являться в літературі багатьох народів світу, зокрема й українській. З описами картин пекла і раю.
Поезію Артюра Рембо визнано яскравим прикладом творів, у яких автор прагне подолати сили зла, веде духовну битву з цими силами, впадає у відчай прозріння, чинить опір краху надій. Одна зі збірок Рембо має варіанти назв: «Сезон у пеклі», «Крізь пекло», «Пора в пеклі», але більше ця книга віршів у прозі відома, як «Літо в пеклі». «Я – в найглибшій безодні, я розівчився молитися», – писав Рембо. Ідея апокаліпсису як катастрофи почуттів, духовного внутрішнього конфлікту без розв’язку печально вплинула на долю Рембо – літературного унікума.
Літературні українські пам’ятки, в яких присутні мотиви апокаліпсису, відомі з XVI-XVII ст. «Світ стрясають грози», – писав Лазар Баранович. Із пізнішого «Пісенника Івана Югасевича» XVIII ст. – анонімна «Пісня про страшні літа». Про те, як «огонь правоти осіяє хати», писав Пантелеймон Куліш у творі «Божий Суд». Є в нього поезія «Пророк». Під такою назвою є поезії у Павла Грабовського, Лесі Українки, Олени Пчілки та інших, аж до сучасних письменників. Чому мотиви апокаліпсису в художній літературі впродовж тисячоліть хвилюють тих, хто пише? Однією з причин є страх перед майбутнім.
Як на зорі людства, так і на початку третього тисячоліття н.е. світ перебуває в перманентному страху за день прийдешній. Жанр апокаліпсису надається до того, щоб зазирнути в той день. Тому популярні сьогодні твори, сповнені пророцтв, навіть якщо це тільки фантастика. Як «Довга дорога в нікуди» Гейба Чойнерда. Але є у світі літератури, де ні жанру, ні уявлення про апокаліпсис не існує. Наприклад, у китайській літературі та у фольклорі китайців. Хоч аксіомою є їхня традиційна схильність до передбачень, гороскопів.
Про апокаліпсис як жанр і про Одкровення, зокрема Даниїла, Ієзекіля, Петра і Павла, писав Густав Гече в «Біблейських історіях». Фахівці з історії, психології намагалися «розшифрувати» Одкровення з позицій науки. Навіть Фрідріх Енгельс вивчав хронологію Одкровень. У роботі «До історії витоків християнства» він стверджував, що перший апокаліпсис як твір з’явився у 68-69 рр. н. е. Сучасні митці не цураються цього сюжету. Це не тільки сюжет страху, а й прагнення до світла, подолання приписів долі. Кожен має свого «Янгола на плечі» – котрі хрещені. Інші самотужки відкривають двері, за якими – або таємниці, або – велика порожнеча. М. Хвильовий застрелився 13 травня 1933 р. Обійшлося без психотронних технологій – тоді їх не знали. Може, це було «доведення до самогубства» більшовицькою системою. Збіг самогубства в часі з 13-м числом залишається.
Минуле століття відкрило скриньку Пандори. Ще ніколи не з’являлося такої кількості літературних і мистецьких творів про апокаліпсис, надприродні сили, монстрів, упирів, привидів... «Німі» у 30-ті рр.
XX ст. жахи «заговорили» в середині 50-х, озвучені кіно і телебаченням. Від голлівудських «Чорної кішки», «Старого темного дому» до «Дочок Дракули», «Людини-невидимки» «Викрадача тіл», «Бедламу», «Маски червоної смерті» Роджена Кормена з Вінсентом Прайсом, актором, що став «зіркою» екранізацій жахіть. Нові часи додають спецефектів. Цвинтарі, «психіатрички», «зомбі», пропаганда ритуалів карибського культу «вуду», «відьми» – усе розраховане передусім на молодь, заповнює голови, набиті часто цивілізаційною тирсою. Ще з 1980 р., коли з’явився фільм «П’ятниця. Тринадцяте», багато кінопродукції такого штибу випускали на відеокасетах, вони були доступними безмежній кількості глядачів. Тоді розгорнулася дискусія про те, як кіножахи та відеострашилки впливають на психіку людини. Дискусія розпочалася, коли вийшов на екрани фільм Абеля Феррарі «Вбивця зі свердлом». Вона триває досі, спалахуючи то там, то тут. На українських теренах це не стільки дискусія про зомбування юної психіки, скільки локальні балачки про «брак духовності».
Іноді здається, що апокаліпсис відбувається саме тут і нині. Що триває дуже довго. Але що означає «довго» у світі, прив’язаному до теорії відносності, мов до кілочка? Що означає «триває» в часі, який сам є «невпізнаним літаючим об’єктом»? Час – єдиний справжній апокаліпсис для кожної окремої людини....
Якогось 13-го числа, у п’ятницю, коли «у склянки ллється золотавий чай», про це думаєш із холодною усмішкою.
Надія Степула, «Львівська газета»
Додав Art-Vertep 22 червня 2008
