Автори / Анатолій Дімаров / «Тільки рвучи серце і стікаючи кров’ю, можна написати ґеніальні речі»
Хто ж не знає, як письменник Анатолій Дімаров полюбляє жартувати! Ось і того вечора, коли я подзвонила, щоб домовитися про зустріч, Анатолій Андрійович одразу ж погодився: «Я прокидаюся о четвертій. Тоді й чекатиму на вас».
Зрозуміло, що потрапила до квартири Дімарових я значно пізніше, тому й сама вирішила вдатися до жартів. «Оце приїжджаю до вас уже вдруге, пане Анатолію, — кажу, — бо зранку, о четвертій, постояла під вашим вікном, але в ньому не світилося...».
Прізвище Дімарова невіддільне від історії нашого часопису. Бо ж на сторінках «Березоля» друкувалися в різні роки роман «Біль і гнів», повісті «Квартира», «Дзвони», «Реквієм по матері», «Тридцяті (Притча про хліб)», «Поема про камінь» та інші твори. І досі лишаються бестселерами перші родинні романи Анатолія Дімарова — «Його сім’я», «Ідол». І, звісно, не втратили художньо-естетичної вартості істинно дімаровські за жанром і «глибоконародним психоколоритом» (оцінка Григорія Штоня) історії — сільські, містечкові, міські. Хоча Книгою свого життя письменник називає роман-епопею «І будуть люди», який писав півтора десятиліття. 1981 року за роман «Біль і гнів» письменник був удостоєний Шевченківської премії.
Моя розмова з Анатолієм Дімаровим тривала понад чотири години. Назвати її інтерв’ю мені складно. Я йшла на цю розмову задля самої себе. І говорити хотілося не стільки про творчість, скільки про надважливі речі, якими може поділитися людина на схилі літ із тим, хто стоїть на життєвому старті. Бо ж, як і двадцятилітній Дімаров-поет, вигукую: «Годинники, годинники, невтомнії ходики, Розкрадаєте в мене ви роки і дні. Хто вас винайшов? Хто вас заводить На горе мені?». Тож розпитувала, не пропускаючи жодної деталі, жодного спогаду, жодної поради: про сім’ю (Анатолій Андрійович не лише творець сімейної прози, але й зразковий сім’янин — у шлюбі зі своєю коханою Євдокією уже понад шістдесят років!), про його час і мій час, про те, як його прожити, не «зачепившись на мілкому».
Шафи із книжками, не бачені досі камені різних кольорів і особливого блиску — на полицях і, уже відшліфовані, у вигляді картин (серед них і морський пейзаж, і кобиляча голова, і Богоматір — і це все камінь!), дерев’яні скульптури (і навіть портрет самого Дімарова, вигравіюваний на дереві!), а ще килим із зображенням коня — подарунок Президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва до 85-річчя українського майстра. Свого часу Анатолій Андрійович організував у Києві видання тритомника Назарбаєва, окрім того, вважає Казахстан своєю другою Батьківщиною. «Пробродив його вздовж і впоперек», — каже мандролюб Дімаров.
Ми сидимо у робочому кабінеті письменника. У присутності дружини Євдокії Несторівни Анатолій Дімаров починає говорити про жінок у літературі.
«Письменники — це помилка природи. Вони, як правило, усі шизофреніки...»
Анатолій Дімаров: Щаслива жінка ніколи нічого хорошого не напише.
Євдокія Дімарова: Уявляєте, які у нього погляди на життя!
А.Д.: Я теж, Дусю, задумувався над цим! Ти ото почала писати (під вигаданим ім’ям та дівочим прізвищем Катерина Лубенець Євдокія Дімарова надрукувала кілька автобіографічних книжок — «Дівчата без наречених», «Неспокійна моя доля». — Авт.). Непогано. А я подумав: а що, як її кинути? Вона ж тоді писатиме просто чудово! А ще кинути брутально: оженитися із якоюсь теличкою (сміємося).
Є. Д.: Так, може, чоловіки навмисно кидають жінок: щоб вони ґеніально писали? Але зрада, мені так здається, — це гірше навіть, аніж смерть.
А.Д.: Жінка справді це важче переносить.
Є.Д.: Толю, та й ви так само! Смерть — це природне явище, а зрада...
Тетяна Терещенкова: Так, якщо смерть десь генетично у нас закладена, то зрада — це щось чужорідне.
Є.Д.: Бачиш, Толю, як дівчина каже...
А.Д.: Ну, вона уже, мабуть, не одну зраду пережила (сміємося). Або сама зраджувала – робила ґеніальних письменників.
Т.Т.: А чоловіки починають писати від зради чи від любові?
А.Д.: Письменники — це помилка природи. Вони, як правило, усі шизофреніки...
Є.Д.: Та ну, Толю...
А.Д.: Ми говоримо про справжніх письменників. Оця фантазія необ’ємна, я вам скажу, зводить його прямо в могилу. Ось вам приклад фантазії: якось наснилося мені, що дружина мене зрадила. І такий ясний сон — до деталей! Нормальна людина прокинулася б і подумала: чи це на добро, чи на багатство? А я сказився від того сну. Три дні сприймав його як дійсність! Жінку не міг бачити! Отака вона страшна — письменницька фантазія! Тоді ж написав одну із кращих своїх повістей — «Спокуту».
Розповім вам і таке. Ми раніше їздили на хутір Мохнач (це Черкащина). Але після того як лікарі осліпили мене, слава Богу, на ліве око, більше водити машину не можу (і спробуй розбери, коли Дімаров жартує, а коли говорить серйозно! — Авт.). Раніше їхали туди ранньою весною і були до пізньої осені. А там город — 50 соток. Я й пшеницю там сіяв. У буремні 90-ті, коли перестали виплачувати гонорари, хутір годував і нас, і наших дітей. Отож вірнішої людини, ніж моя дружина, я в житті не зустрічав. Коли секретар ЦК з ідеології Маланчук... Ви уже такого й не пам’ятаєте, але було таке стерво, ненависник усього українського! Отож коли мене почали розпинати за роман «І будуть люди» — аж до Ґенерального прокурора СРСР, — коли мене оголосили «антирадянщиком», Маланчук виголосив одну-єдину фразу: «Хай Дімаров походить у чорному тілі». Ходив п’ять років, викинули з усіх планів, не давали навіть закритих рецензій писати — хоч бери мітлу і йди у двірники. П’ять років жив на зарплату жінки, а вона жодного слова мені не сказала!
А врятували мене геологи. Тільки тепло — одразу в мандри. Тепер я навіть дякую Маланчуку — інакше б не побачив світу, не написав багатьох речей. Цього року Міністерство геології Росії видало збірник спогадів «Геологи вспоминают: Геология — жизнь моя». Дивлюся — Дімаров, «Вершини», «хроніка подій і людей». Надрукували російською мовою мою повістину. Є тут такий пасаж: «Старі геологи відходять в інший світ, але ми деяких відомих друкуємо...». Так і мене надрукували, поки ще живого (сміється).
Є.Д.: Толю, покажи овринги. Вона такого точно не бачила...
А.Д.: Дивіться, які красоти! Я скрізь цими горами-сніговиками лазив. Працював із горними геологами на висоті 5-7 тисяч метрів. Всі гори Союзу обходив. Значить, їхали ми від Душанбе, столиці Таджикистану, машиною до Горно-Бадахшанської автономної області, яка на висоті 4 кілометри. Нижче там не буває. Ану, подивіться сюди. Бачите на цій фотографії ниточку?
Т.Т.: Схоже на якийсь канат...
А.Д.: О! Тут гримить річка, в яку, коли потрапиш, живим не вер¬нешся. А оцей «канат» — це так званий овринг, стежка. Ним ходять місцеві до кишлака. Навіть геологи бояться тими оврингами ходити. Ви погляньте, які вони покручені! А дітлашня бігає, на ішаках навіть там їздять. Ось вам і Памір!
Т.Т.: А українські гори ви добре знаєте?
А.Д.: Карпати, Крим — то не гори. Так... підмурки. У «Вершинах» я якраз і описав долину, що знаходиться на висоті 4500 метрів. Такої немає і на Кавказі. У нас проти того — дитячі умови. Тянь-Шань — золоті гори. Тільки уявіть: ростуть суцільні горіхові ліси! Я можу десять годин про це розповідати...
Тетяна Терен
Повний текст інтерв'ю читайте в часописі «Березіль» № 5-6/2008
Додав Art-Vertep 23 червня 2008
