Учасники

Автори / Юля Смаль / Фестиваль українського формату «Уніж – 2008» та літмайстерня «Ніж» моїми очима

З сьомої і до трохи по одинадцятій ми з цілою когортою поетично налаштованого люду, як от Микола Шпаковський, (він тільки отримав премію від Смолоскипа), Ксеня Васьків, яку іноді називають кращою молодою поетесою західної України, Анатоль Кукула, Гриць Семенчук, Сашко Бондар і... і... купкувалися на вокзальній площі, пили пиво і їли привокзальні гамбургери. Географія прибуваючих розширялася, задіяною у фестивалі була не тільки західна, а й східна Україна, скажімо, Артем Полєжака приїхав аж із сонячного Харкова, Олександр Бондар – з Києва, були поети з Тернополя, Хмельницького, Франківська, Луцька, Львова, Острога…

Приїхав автобус і ми рушили в Уніж - місце майже цілковитої відсутності мобільного зв'язку, інтернету та інших радостей сучасного Homo Blogerus, хоча сумувати не було коли. Приїхали - нам видали місцеву валюту - бофони (буфони-бухлони-муфлони і т.д.) з національною символікою і власними водяними знаками (мало того, що нас відрізали від цивілізації, так нам ще й запропонували побавитися в державу). Виявилося, що насправді, історія замовчує факт існування стародавньої державності на території Галичини... Ну, правда чи ні, а держава у нас вийшла на славу. Уявіть - душ із теплою водою, рукомийники, туалети, кухня з вибором із кількох страв, кавомати, квас, пиво, мінералка про три бофона за півтора літра. Казка просто. При чому, ніяку іншу валюту не приймали :). Взагалі, про місце таборування можна розповідати довго, але повітря там свіже, здорове і натхненне - за кілька днів таборування ми вже задумувалися над можливістю там і залишитися. Звичайно, рук, грошей і роботи туди потрібно вкласти ще чимало, але те, що величезний шмат вже зроблено – це факт.

Розставили намети, зібралися йти на Дністер (до початку літературних майстерень), але почався дощ. Він підмочив плани і літературні майстерні відбувалися в приміщенні з умовною назвою «кузня», тобто, цегляний каркас зберігся, але визначити призначення споруди складно за давністю (колгосп розвалився давно, що можна було вкрасти - вкрали, а що не вкрали - заросло травою). Там, прямо на землі, і розташувалися поети, читав свої вірші галицький король (судячи зі згадки про двадцять сім поколінь, це таки правда), хмельницькі автори. Потім Юрко Завадський проводив конкурс «Рот - мій автор», на якому виступала ціла плеяда поетів і тих, хто хотів би ними стати. Ох, скільки було віршів, добрих, поганих, фантастичних і недопрацьованих, учасники на пальцях руки ставили оцінки. Мені дуже сподобалися Діма Левицький, Ксеня Безіменна (Васьків), Анатоль Кукула... фантастичні люди, так усіх і не згадаєш, дійсно надзвичайні поети з надзвичайною поезією. Але, склалося, несподівано для мене, так, що перемогла Юля Смаль, за що і отримала пляшку самогонки в ексклюзивно переробленій пивній пляшці від Юрка. Пляшку успішно випили після дощу всі учасники літмайстерні, щоб не застудитися.

Увечері був концерт стількох колективів, що передати загальне враження (хтось хороший, хтось поганий) я й не зможу. Виступали «Amalgamma», «Fakultet», «Хорта», «Рура», «Sмарагда», «Ot Vinta». Усі виступи були зовсім різними, об’єднувало їх те, що під усіх однаково танцювали кілька сотень людей, і те, що всі виступи були українською мовою. Вів концерт Сашко Положинський, дуже простий і позитивний хлопець, якого приємно послухати. А на «От вінта» грянув грім і вибило світло, через що весь кількасотенний табір людисьок зібрався в «їдальні» і горланив пісні, вибиваючи власний ритм. Радував якийсь своєрідний добрий настрій між учасниками. Охорона не дрімала, браслетики з номерками мали всі, якось так склалося, що навіть загублене поверталося, а речі і гроші, залишені в наметі, не зникали. Волонтери зранку до смерканку працювали над облаштуванням території. Вони молодці - збирали за гуляючою компанією сміття, прибирали туалети, душі, дбали за чистоту їдалень. Якби ще самі учасники і гості над тим працювали, була б справжнісінька утопія.

У суботу цілий день працювала кузня. Цікаво було спостерігати не стільки за виготовленням чогось, скільки за роботою сильних людей. О, майстерень було багатенько - розмальовування футболок, фенечкоплетіння і плетіння косичок з ниток на волосся, боді-арт, власне кузня, поезія. Повз наш табір проходили постійні міграції нижче розташованих таборів, всі кликали до себе робити щось, а ми, відповідно, запрошували до нас. На другий день по табору ходили люди з розмальованими тілами, футболками, розцяцькованим кольоровими нитками волоссям, фенечками на руках, одним словом, краса!

Повернуся до поетів, поезії і поетичних майстерень. Після нічного розпивання неміцних алкогольних напоїв і розмов про високу поезію та ситуацію в літературі на сьогоднішній день у наметі виконавчого директора «Останньої барикади» Ксенії Омельченко та її колєжанки Олі Зайцевої, поети, як не дивно, прокинулися рано. Пояснювалося це тим, що не подбали про спальники й карімати. Протерши дещо запухлі очі, поети розбрелися у власних справах: душ, річка, сніданок (хто сам варив, хто на кухні харчувався) і т.д. З літмайстерень були читання, в програмі - Оксана Васьків, Толік Кукула, Саша Бондар, Микола Шпаковський, Роман Романюк, Юхим Дишкант, багато цікавезних людей, з якими я мала честь вперше познайомитись, ну, і я. Самі читання були після сольного виступу Юрія Завадського (всім раджу - читайте, гарна поезія) і перегляду відеопоезії кількох авторів (деякі речі були просто... надзвичайні). Відкриттям дня, фестивалю, місяця, називайте, як хочете, для мене став Артемій Полєжака. Я не знаю, кому як, а мені його творчість - не просто поезія, а мегасуперталановита поезія, яку рідко можна десь знайти. Гумор, якась життєрадісна іскрометність, хитросплетіння простих слів у прості речення - це просто екстаз. Я закохана в його поезію. Нарешті те, чого я так вперто чекала - не розгублене занепадництво чи депресія (ага, я цим страждаю навіть більше за інших), а просто творчість без рамок. Ну, не страждає людина поганим настроєм в поезії!!! Супер! Та й людина він дуже цікава.

Що характерно і приємно. Напевно, це ледь чи не перший фестиваль чи презентація, чи майстерні, де було стільки глядачів. Вони приходили, цікавились, займали місця, уважно слухали, аплодували. По-моєму, це, власне, те, для чого ми всі і творимо – хоча би невеличке визнання й можливість висловитися в такому дружньо налаштованому гурті людей. Знаєте, в чому, як на мене, проблема сучасних поетів? Пізніше про це і пан Юрій Андрухович казав, може, я трохи й сплагіатую його думку. Проблема в тому, що далеко не кожен талановитий поет є настільки впертим, щоб видати-таки свою збірку, публікуватися в журналах і альманахах, інколи просто опускаються руки. Тому приємно було дивитися на привезену Юхимом збірку Завадського. Це якийсь кінцевий, сталий варіант. Те, що не вирубаєш сокирою, як то кажуть. Щось я трохи засумувала, а сумувати, в принципі, не було за чим. Насправді, було весело, затишно і зовсім-зовсім не хотілося їхати додому. А ще мені, як давньому учаснику пластового руху і неформальних течій, поети видалися своєрідною субкультурою, гуртом, як рокери чи панки, в них свої закони, зовнішній вигляд і лексика.

Пізніше, другого дня, відбулася дискусія з Андруховичем «Поезія після книги або найсучасніші форми недрукованої літератури», наскільки це цікаво сьогодні публіці, наскільки це може бути комерційно виправдано, наскільки це взагалі потрібно поетові. На дискусію зійшлося багато людей, усім було цікаво послухати метра. А метр, відбиваючись від надто розумних питань (які часто і містили в собі відповіді) попросив не вважати його усталеною одиницею і дати право рухатися й змінюватися далі. Пригрозився більше не писати, а присвятити себе тільки музиці. Андрухович… як передати свої враження від розмов з цією людиною? Уявіть, я фактично, вперше його бачила, якщо не враховувати короткої зустрічі в Луцьку цієї зими, але тоді я навіть не привіталася. Так от, Андрухович... звичайна людина!!! Яка не ховається від розмов, не дивиться зверхньо на «репортерів», вітається, задає питання, які цікавлять, а ще… ще в нього надзвичайно спокійний, виважений голос. І те, що він не прагнув ствердити свою думку, як єдино правильну, остаточно підкорило моє серце. Дискусія тривала довго і, якби не палюче сонечко, то цілком імовірно переросла б у щось значно триваліше. Мені запам’яталися питання: чи погано, що зараз за допомогою комп’ютерних програм можна писати романи і сонети, повісті й верлібри, що в такому випадку чекає авторів? Чи є майбутнє за інтерактивними романами і високими технологіями в літературі? Виявилося, що пан Юрій зовсім не проти комп’ютерів і їхньої творчості, а щоби в авторів було майбутнє, треба просто працювати, займатися улюбленою справою. Мені особисто було цікаво, що читає сам класик (ну, мусить же він щось читати, не тільки писати і співати, правда?) Виявилося, що на даний момент він перечитує документалістику Лема про старий Львів. От. Щось я захопилася Юрієм Андруховичем. :)

Ще в тому всьому фестивальному житті, було цікаво стояти в черзі за обідом за Юрієм Андруховичем, бажаючи йому смачного, їсти за одним столом з Перкалабою, розказувати Лірнику про специфіку монетарного двору Уніжа, мати змогу поцапати Положинського за клехву штанів, та й багато чого. Або ловити ще сонного Андруховича чи Полєжаку, щоб поставив автограф на позиченій каріматці (власне, мені її з тою умовою і позичали). Чи слухати казки Лірника, які він читав просто неба для натовпу «вєліковозрасних нєдорослєй», що з захватом слухали його приповідки. Лірник до своїх оповідок залучав слухачів, які мусили виконувати роль то попів, то парубків чи вовків. Слухати казки пана Сашка збігалися всі, сміялися, аплодували дуже багато. До речі, другого дня концерт вів саме він. Виступали «Мартові», «Квітень Руїн», «Роллікс», «Абздольц», «Пропала Грамота», «Тінь Сонця», «Гайдамаки». Так от, до кожного гурту Лірник Сашко вигадував якусь казкову історійку, жартував, поки музиканти готувалися до виступу. Концерт через те вийшов дуже веселий, дуже позитивно налаштований, якийсь... під тонким шаром казки.

Мені не вдалося послухати Перкалабу, мені не судилося побути сьогодні, 29 червня, в програмі, я багато чого не побачила і не заночую знову в наметі з поетами, що, виявляється, хроплять, соплять і мерзнуть, як звичайні люди. Шкода звичайно, але гарно, що все так склалося, що я туди поїхала, побачилася з уже знайомими, познайомилася з новими. Може, колись нас назвуть класиками, а, може, ми так і залишимося просто учасниками якогось там фестивалю в якомусь там році, але тут, зараз, для мене це надзвичайна подія.

Із недоліків... я їх, особисто, не дуже помічала. Прикро було, коли учасники прямо під ноги волонтерам, що збирають сміття, кидають пляшки... Дивно було слухати промову організатора на націонал-патріотичну тему про те, які ми всі... гівно, перепрошую, нічого не робимо для України, а от хлопчик з лопатою в руках, який два тижні в Унежі прокладав воду, він да, він працює на розбудову. Не те, щоб я зовсім не погоджувалася, але, якщо всі візьмуть лопати, хто буде вишивати, писати, ловити рибу, готувати їсти, продавати та й просто бити байдики (що інколи ще більше на користь, ніж будь-яка робота)? Одним словом, якісь дрібні недоречності, які мене щасливо оминули, були, можливо, для когось великими. Хтось страждав через відсутність зв'язку, комусь не вистачало цивілізації і гарячої води (була літепла), когось навантажувала легка нав'язливість поглядів організатора. Мені ж, наголошую, мені особисто, сподобалося все, і можете мене називати захопленою дивачкою, бо я не бачу в чиємусь оці якоїсь величезної скалки. Думаю, робота була проведена дуже серйозна, фест вдався і для мене це просто свято душі.

Ще було приємно, коли підходили люди і казали: «О, то ти ж Юля! Вітаю, я такий-то.»

На третій день, коли я вже поїхала, на літмайстернях мали ще читати Альбіна Позднякова, Наталя Солодкіна, мої подруги й талановиті львівські поетеси. Напевно, виступав і Любка, шкода, що не довелося послухати. Я, можливо, згадала не всіх, але кожен, це точно, читав дуже талановиті вірші й нам би ще трохи удачі і грошей для втілення задумів.

Можна стверджувати, що українська література з коротким теперішнім «суч» колись перетвориться на класику і діти в школах будуть вчити поетів початку 21 століття, кимось захоплюючись, а про когось кажучи, що це, напевно, був якийсь мораліст, а насправді ніякий не пророк. Концерт третього дня теж мав бути надзвичайним: «Ті, що падають вгору», «Мандариновий Рай», «Королівські Зайці», «Nameless», «Брем Стокер», «Перкалаба».

Чим запам’ятається Уніж? Напевно, таборовими дощовими піснями, коли всім було холодно, мокро, але весело і співочо, точно запам’ятаються ходіння між людьми під час концерту за руку з Андрієм Любкою, короткі розмови з Андруховичем, довгі розмови з друзями-поетами, веселі читання від Артема Полєжаки, зустрічі й запах диму від нічної ватри. Стільки всього сталося, стількох людей довелося побачити (а скількох побачити не вдалося)!!! Основний недолік фестивалю – що він так швидко минув! Хотілося ловити мить за хвіст, і як Гамлет кричати, щоб вона зупинилася, так не хотілося їхати додому. Е-ех. Фестивалі-фестивалі, літо-літо, молодість, поети, художники і музиканти!

Юля Смаль, спеціально для Арт-Вертепу

Додав Art-Vertep 30 червня 2008

Про автора

трям.

Автори пов'язані с новиною

Фестиваль Уніж , Юрій Андрухович , Лірник Сашко (Олександр Власюк)