Автори / Анатолій Дністровий / Дилетант в усіх життєвих сферах
Анатолій Дністровий - автор, котрий обрав псевдонім на честь Дністра, річки, де він полюбляв рибалити в юності. На читацьких форумах його романи називають «справжніми урбаністичними романами» та зізнаються авторові в любові.
Критики, трапляється, звинувачують у «штампуванні виховних романів про дітей вулиці».
Дністровий - автор сміливий. На палітурці чи не найвідомішого його роману «Пацики. Банди Тернополя в останні роки радянської імперії» стоїть велике попередження: «ненормативна лексика!».
Але нещодавно взагалі сталася метаморфоза. Письменник-матерщинник, здається, перекваліфікувався на літературознавця і політолога. Щойно вийшла його збірка есеїв «Злами й консенсус. Шість есеїв на захист ліберальної демократії в перехідних умовах», скоро готується літературознавча праця «Автономія Орфея»... а як же пацики?
- На романі «Пацики» стоїть попередження про ненормативну лексику. Чи потрібні матюки українській літературі?
- Все у світі виконує якусь функцію. І святе, і погане. Література - така штука, що може мати справу з усім. Все може бути матеріалом. І злет, і падіння, і деградація. Мат - так само. Головне, щоб він виглядав органічно і звучав природно.
- Чим викликана твоя увага до гоп-культури у перших романах?
Я б це так не називав. Гопи є зло без причини, тобто зло саме по собі. Бєспрєдєльщики. А це - радше міська культура пост-радянського періоду, культура спальних районів. Звісно, її коріння знаходиться у таборах, адже тоді справді багато людей відсиділи.
У цьому середовищі я жив, щодня з ним стикався. Мені здається, що всі автори, які пишуть про сучасність, описують те, що переживали. Я, наприклад, в молодості дуже болісно сприймав рідне місто Тернопіль.
- Чим може зацікавити і стати в пригоді читачу книга про спальні райони?
- Не знаю, чим це може стати корисним сучасному читачу... Я писав ретро-роман, роман про зовсім інші часи. Чесно кажучи, мені дуже важко і страшно братися за написання сучасного роману. Просто те, що про що пишу, мушу подумки пережити і осмислити як досвід - тут необхідна дистанція.
- Твої романи часто відносять до жанру урбаністичних романів. Чим, на твою думку, є урбаністичний роман?
- У нас в Україні все за вуха люблять притягувати. І міський роман називають урбаністичним. Але ж урбанізм - категорія дуже техногенна. В контексті західної літератури він ще й дуже пов'язаний з цифровими технологіями...
Наш тип мислення ще до цього не дотягує. Шкода, що мовчать регіони - вони могли б дати потужні справжні урбаністичні романи.
От і мої романи називають урбаністичними... Хоча вони насправді міські, навіть містечкові. Але не урбаністичні - у мене там немає промислових кварталів.
Є тільки спальні райони - звісно, вони заангажовані робітничим населенням... Але це лише патріархальне міське суспільство, де совок спричинив певний тип взаємовідносин.
- Нещодавно вийшла твоя книга «Злами й консенсус. Шість есеїв на захист ліберальної демократії в перехідних умовах». Чому саме лібералізм?
- Тому що ми зараз опинилися у ситуації глобалізації. А якщо ми хочемо долучитися, наприклад, до євроінтеграції, потрібно говорити однією мовою з Європою.
- «Забути про національну ідею», «Невловимий Джо націоналізму», «Лихо з історії»... У «Змамах і консенсусі» ти свідомо використовуєш такі провокативні назви?
- Такими назвами я хотів показати потребу трансформації націонал-демократичних ідеалів. Раніше була «національна політика», «національне питання», тощо.
Але ці назви з прикметником «національний» є всього-на-всього відголоском ХХ століття. Все ж таки зараз необхідне зміщення в бік громадянської та соціокультурної площини...
Бо продовжується рух до примирення регіональної свідомості та ідеї планети як спільного дому.
Ідея національної України була актуальною у часи Івана Франка... А зараз набагато більш привабливо виглядає ідея багатої вільної відкритої світу України з нормальним демократичним простором.
- Чи сприйме «Злами і консенсус» читач після «Пациків»?
- Я дуже давно спостерігаю за тим, хто мій читач. Вони всі дуже різні. Наприклад, є читачі, котрі люблять «прості» легко написані книжки, котрі не настроєні на сприйняття інтелектуальної літератури - вони читають «Місто сповільненої дії» та «Патетичний блуд».
Є читач серйозніший, який любить переживати «тягар слова» - він читає «Пациків». Інші вважають, що моя проза - дурниці, і що мені вдається поезія.
А письменники, які люблять не тільки художню літературу, а й культурологічні речі, чекають на вихід «Автономії Орфея».
А щодо «Зламів і консенсусу»... Багато моїх друзів-письменників сказали: «Толя, це дуже добре, що ти написав таку книжку, але ж ти сам розумієш, що це чєпуха». Вона справді готувалася не для письменників-читачів, а радше для загального вжитку.
- Чи важко було перекваліфікуватися з письменника-співця спальних районів, який не гребує ненормативною лексикою, на аналітика?
- У мене це відбувалося інакше. Ще до роману «Пацики» я був автором 30-40 наукових (чи псевдонаукових статей) по філології, історії, по філософії історії, політичній філософії. Взагалі, я не люблю працювати в одному жанрі і писати на одну тему. Цікаво розвиватися за різними векторами.
- Ну тоді, знаючи про твої хобі, цікаво, чи не стане наступним кроком вихід книг «Про рибалку» чи «О вкусной и здоровой пище»?
- Я справді дуже люблю рибалити. Є чимало задумів стосовно книжки про рибальство. Тільки про це говорити наразі не буду.
- Розкажи про «Автономію Орфея». Що це за праця?
- Це збірка есеїв, присвячених поезії. Вона писалася з 1998 року, навіть раніше - вже не пам'ятаю. Хоча задум книги виник ще за часів аспірантури - я мріяв викласти власне бачення поезії. Писалася дуже довго, мінявся задум... Але останнім часом я ґрунтовно за неї сів, з'явилася чітка концепція.
- Ти, здається, мав і драматургійні спроби - принаймні, у збірку «В очікуванні театру» увійшла твоя п'єса «Учитель». Ти і драматургія - це випадково, чи спроба таки матиме продовження?
- Драматичний досвід дуже нетривкий і стосується винятково студентського періоду. У Ніжинському університеті було три театри. Два театри «в законі» - один мав орієнтацію на народну традицію, а другий - на російську чехівську.
Ми ж опікувалися контр-театром. Звісно, епігонським - у стилі театру абсурду та парадоксу. Ну а п'єса - то ніби відрижка того часу... У Києві закинув цю справу, бо писання п'єс вимагає причетності до театрального процесу. А я навіть не знав, до кого іти зі своїми п'єсами.
- Колись ти перекладав німецьких та австрійських поетів. Чи перекладаєш досі?
- Кожен поет має потроху перекладати. Колись перекладав багато. Особливо коли тільки-тільки переїхав до Києва. Тоді я жив у поета Юрія Бедрика. Він вечорами не мав, що робити - і сідав перекладати.
Я так само не мав, що робити - і теж перекладав. У аспірантурі я взагалі цим жив. А зараз - ну може один вірш на рік... Але ж це несерйозно.
- У тебе дуже широке коло діяльності . Як це уживається?
- Я свого роду дилетант у дуже багатьох сферах життя. По-моєму, цікаво торкатися абсолютно усіх сфер життя. Як казав Михайло Коцюбинський, «для літератури усе - матеріал».
Ірина Славінська, «Українська Правда. Життя»
Додав Art-Vertep 01 липня 2008
