Автори / В`ячеслав Медвідь / Постмодернізм – така ж радісна забава для ідеологів, якою був соцреалізм
В’ячеслав Медвідь – сучасний український письменник, належність якого визначають як представника «неотрадиціоналізму» за вміння сплести з первісного хаосу слів зриме словесно-образне марево. Твори письменника складно ідентифікувати сучасною системою літературних жанрів, настільки це тонкі та «складновловимі» аморфні утворення, поєднані узами «потоку свідомості». Про письмо як творчий феномен – у нашій розмові…
– Марія Якубовська свого часу назвала ваш твір «Кров по соломі» «твором наступного тисячоліття». Коли наше суспільство навчиться адекватно сприймати серйозну прозу?
– Скажімо, тоді, коли воно остаточно структурується. Знаю своїх читачів із різних суспільних «класів», навіть тих, які раніше мало цікавились українською прозою. Люди з острахом беруться до так званих складних текстів, але й «огіднюються», опановуючи їх. Промовляти до них про трагізм нашого буття й бути не завжди зрозумілим – це великий ризик, однак і велика радість. Писати зумисне для «прийдешнього» – не є на гадці письменника. Важить, що суттєвого вгадуєш у сучасній людині як мисленному феномені, а не буденному громадянинові. Пані Марія щонайкраще пояснила саме цю, бажану відповідність між мовою як космосом і власне буттям.
– Критики вважають, мовляв, творчість В’ячеслава Медведя є настільки авангардною, що молодим митцям до неї ще дуже далеко. Чого, на вашу думку, бракує молодим творцям, а в чому, порівняно зі старшим поколінням, вони мають перевагу?
– Непогодженість заховується в царинах етнопсихологізму та ставленні до мови. Молодь щось трохи знає про Гайдеґґера та його мову як оселю буття, проте майже нічогісінько – про Потебню та його мовну теорію. Чи прагне більшість молодих відчайдушно заглибитися в це буття… Страх перед космосом мови, розгубленість перед класикою, що дає геніальні зразки цього мовного буття… Тим часом молодь випрозорила стилістику, навіть уніфікувала прозомовлення, поглибила (особливо в поезії) філософську барву. Але водночас позбавила це мовлення природності вислову, семантики, орнаментики. Майже немає таких, котрі писали б не задля вишуканих рефлексій, а задля мови. Не боячись, що їх не розумітимуть, не визнаватимуть.
– Світ ваших творів вражає вольовою потугою, силою, а часом і відвертістю. А чим спричинено кризу сучасної літератури, що більшість письменників творять радше текст, а не життя?
– Найцікавіше було б говорити про відвертість, тобто безоглядну сповідність. Отже, й про відповідність. Сучасна література мало різниться від давнішої соцреалістичної. Часто така ж манірність, надуманість. Така сама схематичність, ті ж стереотипи мислення. Автор – такий собі святенник, одсторонець, такий собі творець штуки. Але йому хочеться бути до нестями розкутим, цинічним, артистично побалансувати над безоднею, в яку остерігається поринати. З наших творів аж випирає намагання відшукати винуватців власної неспроможності. Поклавши на милування власними інстинктами та відмовившись від багатьох законів художнього творення, ми не відшукали чогось нового. Це справді криза. Це розпач. Це істерика.
– У становленні українського постмодернізму як жанру вбачаєте більше позитиву чи негативу? Зокрема, якщо провести паралелі зі світовим літературним процесом...
– Він більше принаявний у теоретичних достеженнях, аніж у власне творах. Це така ж радісна забава для ідеологів, якою був соцреалізм. Замість формувати доктрину національного постмодерну, вони розповідають, що це таке. Літературних технологій замало, важливіше знати, чи живемо ми в постмодерну епоху. Хіба може література природно почуватись у вимірі неприродно достосованих технологій? Може, але як хвороблива сентенція, як прихворений культурний феномен. Латиноси зуміли зробити темою високої літератури навіть традиційні диктаторські мотиви. Не забуваючи про рідну міфологію та мовні притаманності. Постмодернізм потребує більшої культури, знань, відваги, відповідальності, ніж бачимо в явлених розрекламованих зразках.
– Чи справді вважаєте, що в мові української літератури превалює «доба стилізації»?
– Це з початків 90-х минулого століття, коли заповідалася глибинна перебудова національного буття, коли очікували творення оригінальних художніх світів. Але стався вибух на рівні епатажу, що мляво триває й досі. Літератори перехрумкали все доти заборонене, донесене зі світів, і замирилися на легких «аборигенних» стилізаціях. Це я й мав на увазі. Але стилізація літературних феноменів – це лише передкрок до нехтування національним життям як феноменом. Це викінчилося глобальним страхом перед власне життям. Але й страх як феномен чи навіть демонологічний персонаж не став предметом літературних обсервацій.
– Що сьогодні письменник зі свого боку може протиставити суспільному незнанню та політичній байдужості?
– Усі моделі протиставленості здійснилися – від державницької ейфорії до грайливого нігілізму. Побільшало безнадії. Спершу належало б навчитися жити й виживати, але час утрачено. Між письменником, суспільством і тією ж політикою занадто багато посередників, які прагнуть легкої наживи. Література опинилася не стільки у вимірі суспільних змагань, де мала б посідати значуще місце, а в колотнечі боротьби біовидів. Та ця думка потребує розлогіших тлумачень. Найкращими своїми вибухами література має являти аристократизм постави. Тільки так вона зможе врятуватися перед лицем незнання та байдужості.
Розмовляла Лідія Йонка, «Львівська газета»
Додав Art-Vertep 11 липня 2008
