Автори / Віра Вовк / Проблеми та проблемки: література як життя
На велике слід дивитися здалеку. А як роздивитися велике зблизька, та ще й – велике в літературі, в цьому художньому хаосі?
Що з виданого вважати «явищем нашого часу», а що – шумовинням безчасся? Де взяти критерії, якщо вчорашні вже не годяться, а нинішні ще неапробовані? Чи є таким критерієм котрась із літературних премій, зокрема й найвища – Національна імені Т.Шевченка? Чому серед українських письменників досі немає лауреата премії імені Нобеля? Що, попри те, з українських видань презентують на міжнародних книжкових ринках, що перекладають і який тут критерій добору? Таких запитань можна поставити мільйон. Відповідей не назбираємо навіть на один відсоток...
Про це можна говорити, організовувати «круглі столи», але... Надто мало у світі критиків, які переймаються засадничими проблемами української літератури й культури. Власне, їх майже немає. Обмаль таких експертів і в Україні. Однією з причин є відсутність літературознавчих видань, у яких критики могли б публікувати свої роздуми. Як виглядає ситуація збоку – із чужини? Найкраще запитати тих, хто багато десятиріч живе поза межами України, але не випускає з поля зору літературний процес і творить його. Найбільш знаними й активними вважають Віру Вовк із Бразилії й Ігоря Качуровського з Німеччини.
Багата біографія Віри Вовк – особлива сторінка в історії української емігрантської та вітчизняної літератури. Цьогоріч пані Вовк стала лауреатом премії імені Т.Шевченка. Ця премія – неоднозначний факт сучасного літературного процесу. З погляду Віри Вовк: «Це – офіційне визнання того, чим я жила своє довге життя. Для мене це дуже важлива подія, але ще більше – для української спільноти в Бразилії... Щодо сприйняття цієї премії в Україні, то мої друзі-»шістдесятники» радіють цьому. Але молоде покоління письменників поставилося критично... молоді завжди думають, що вони упосліджені. Я думаю, що в літературі не важливо, хто скільки має років. Важливо, що він зробив для України і чим він є сучасним у світі. Я читала одну рецензію у львівському часописі...» (Пані Вовк мала на увазі публікацію Галини Пагутяк «Вони б не дали премію й самому Шевченку». Письменниця гостро окреслила «чорні тіні від золотої фігури» Комітету з Шевченківської премії, про які всі говорять, але мало хто пише). Уже кілька років премію імені Шевченка отримують не лише письменники з України, а й представники емігрантської гілки літератури, як і Віра Вовк та Ігор Качуровський. У Галини Пагутяк думка про такі присудження справді категорична: «Коли йдеться про престиж української культури у світі, то наші культурні функціонери називають зовсім інші імена, ніж лауреатів Національної премії. Мені шкода, що поруч із Ліною Костенко, Валерієм Шевчуком, Миколою Вінграновським ставлять тих, кого не знатимуть після смерті, часто відвертих графоманів. Це не лише корупція, а й ошуканство споживачів культури...»
І. Качуровський – відомий поет, перекладач, літературознавець, якому ось-ось виповниться 90, ставиться до премії просто: радіє, що отримав, але більше радіє тому, що його твори «дійшли до України». Зауважує, що відірваний від літпроцесу в Україні. Але і з Мюнхена бачить, що зацікавлення в Україні творчістю тих, хто опинився в еміграції, – невелике. Сам він має кілька готових невиданих книг, зокрема спогади – «свого роду другий том до «Розстріляного Відродження», 1000 сторінок... Перша книжка – «Покоління Другої світової війни в літературі» – понад 25 років лежить готова друку. Поки що немає видавця на ці книги», – каже письменник.
Щодо літературних суперечок, які в Україні здебільшого виглядають як чвари, каже Віра Вовк, то в Бразилії це – суперечки, в яких з’ясовують «точки перетину». В Україні й літературна критика, на думку пані Віри, «десь позаду» того цікавого, що друкують: «Серед молодих в Україні я зауважую доволі цікаві явища, яких, на жаль, критика не помічає». Сама письменниця створила півсотні книг у різних жанрах, осягнула перекладацькою працею цілий масив української та зарубіжних літератур. Лише перелік – це десятки прізвищ письменників, твори яких переклала португальською чи німецькою мовами. Більшість книг Віра Вовк видає за свій кошт. «Я вмію жити ощадно. Не раз, щоб видати книжку, мені доводилося підробляти... робила якісь намиста, різдвяні картки... і продавала... Усі ілюстрації до кожного примірника вклеювала сама. Уявіть собі: тираж 1500 примірників, і до кожного вклеювати по 40 картин». Складно уявити, що хтось із сущих в Україні майстрів пера може повторити цей творчий подвиг. Віра Вовк створила фонд, вклавши кошти з отриманої Шевченківської премії. Перекладачі фонду сприятимуть появі книг, які пропагуватимуть українське слово у світі. «Ці книги потраплять у поле зору іноземних читачів, – каже письменниця. – А там і Нобелівський комітет зацікавиться».
Розквіт української літератури –«справа часу», – вважають Віра Вовк та Ігор Качуровський. Можливо, маестро слів мають на увазі час, коли найбагатші українські олігархи почнуть читати українські книжки й відчують потребу сприяти рідній літературі? Або коли країна, маючи гостру необхідність у розвитку своєї культури, знайде спосіб підтримати цю справу? Бо ж держава залишається в історії цивілізації не переліком яхт своїх громадян чи проданих чужоземцям заводів, а саме культурою.
Надія Степула, «Львівська газета»
Додав Art-Vertep 15 липня 2008
