Автори / Микола Мащенко / Сюжети для козацького вестерну

Ігрові костюмовані фільми, побудовані на історичних сюжетах, – одна з найприбутковіших статей кінематографа.

На фільмах за сюжетами з французької історії здобув світову славу актор Жан Маре. Король Альфред Уессекський (Великий), королева Єлизавета І та інші «великі англійці» стали популярними персонажами британського кіно. Польського актора Даніеля Ольбрихського і досі інколи називають «паном Кмітіцем» – після того, як він втілив на екрані образ шляхтича-патріота в фільмі Єжи Хоффмана «Потоп». У сусідній Росії виробництво історичних фільмів уже поставлено на конвеєр. При цьому в їхніх сюжетах явно простежується «ідеологічне замовлення», у жертву якому приноситься історична достовірність. Чи може Україна робити яскраве й видовищне кіно на власному історичному матеріалі, не повторюючи помилок сусідів?

Каннський симптом

На черговому кінофестивалі в Каннах, фільм «Богдан-Зиновій Хмельницький» режисера Миколи Мащенка виявився єдиним провальним українським проектом. Як повідомив президент Української кінофундації Андрій Халпахчі, для показу стрічки був орендований найбільший зал, однак під час показу він фактично пустував. «На показі було три персони – здебільшого свої», – сказав він на прес-конференції невдовзі після приїзду з Канн. На інших українських фільмах – навпаки, були повні зали, а деякі наші стрічки навіть були закуплені західними дистриб’ютерськими компаніями.

Неуспіх фільму про Хмельницького Андрій Халпахчі пояснив тим, що держава, на чиї гроші він був знятий, фактично не займалася його просуванням. Однак, на наш погляд, справа, скоріше за все, у специфічній ніші, яку на Заході займає костюмоване кіно з історичним антуражем. У Західній Європі це або суто розважальне кіно, або психологічна драма – як казав класик, «с удовольствием и не без морали». «Заплакані очі України» – це не для ситого і самовдоволеного Євросоюзу. У них в історії своїх «заплаканих очей» і без нас вистачало – навіщо їм іще чужі?

Зйомки «Богдана-Зиновія» почалися восени 2000 року. Випадково чи ні, але невдовзі після того, як на українських екранах пройшов фільм польського режисера Єжи Хоффмана «Вогнем і мечем». Хтозна, чи не роз’ятрене національне самолюбство підказувало: треба, мовляв, щось устругнути таке, щоб показати їм, ляхам. А особливо – Єжи Хоффману, який «якось не так» зобразив у своїй стрічці українців.

Але «відповідь польському Чемберлену» (якщо така планувалася чи бодай малася на увазі) виявилася не надто переконливою. Про чесноти й вади фільму «Вогнем і мечем» можна говорити багато, але здебільшого цю love story на тлі Війни за незалежність України розцінюють як своєрідну простягнуту руку до примирення між двома нашими народами. Україна ж відповіла історико-ідеологічною «страшилкою», екранізувавши за державні гроші власні найбільш розхожі національні міфи про ту епоху. При цьому курйози й суто фактологічні ляпи трапляються у фільмі ледь не з самого початку й до кінця. Деякі сцени взагалі не можна дивитися без реготу. Приміром, коли крилаті гусари, які ніколи не воювали в пішому строю, підтюпцем (! – Ю.Р.) біжать на штурм козацького редуту. Або коли вчорашній чигиринський сотник сідає на стіл в шатрі кримського хана, а потім по-панібратськи ляскає його – монарха! – по плечу, немов рівного собі. Або коли Богдан Хмельницький, який не знав англійської, отримує листа від Кромвеля і раптом заявляє: мовляв, скоро всі в Європі вчитимуть українську.

Зовсім поруч, у Росії, до речі, те ж саме: історичні реалії в кіно грубо нехтуються. Навіть географічні. Приміром, у фільмі «Слуга государів» так і не зрозуміло, де знаходиться Полтава – чи то на Галичині, чи то десь під Рязанню. Але якщо у нас історизм приноситься в жертву національній міфології, то у них – на догоду політичній кон'юнктурі. Зовсім недавній приклад – фільм «Олександр. Невська битва» (режисер – Ігор Каленов), знятий за підтримки федерального Міністерства культури. Причому знятий тоді, коли у Кремля стосунки із західним світом зіпсувалися так, як ніколи раніше. Тож нічого дивуватися, що представники «гнилого Заходу», тобто шведи, показані як похмурі, агресивні й, до того ж, страшенно брудні й некультурні люди. Для них, наприклад, ригнути (пардон за гастрономічні подробиці) у присутності дами – так собі, дрібничка. Хоча тогочасне руське боярство теж навряд чи являло собою зразок політесу. Новгородці ж – ті, навпаки, немов тільки-но з гарячого душу з шампунем Head&Shoulders вийшли. А зрада частини бояр, виявляється, викликана не лише бажанням захистити свою торгівлю, але й тим, що вони «охоту мають на західний манер жити». Таке враження, що цілком здорове з погляду теперішніх часів прагнення громадян пост-тоталітарних країн (у тому числі, до речі, і росіян) до європейського способу життя навмисне представлене як щось ганебне. З «переносом» на ХІІІ століття, звичайно.

Сайт «Кіно Росії» запевняв, що в основу сценарію був покладений «аналіз понад сотні літописів, наукових статей і монографій». Але навряд чи в якихось літописах або монографіях можна зустріти те, що новгородський князь, котрий у Новгороді був «на пташиних правах» (він навіть не мав права жити в Новгороді), міг викорінювати боярський заколот із затятістю, скажімо, якогось там Романа Галицького чи його сина Данила. Або сцени битв, де новгородці в середині ХІІІ століття вбрані в обладунки найрізноманітніших епох. Там можна побачити й варягів ІХ–Х ст., і представника «кованої раті» кінця XIV ст., яка вирішила долю Куликовської битви. До речі, як стверджують деякі історики, – волинської раті.

«Товар з ідеологією»

Зрештою, і російський фільм про князя Олександра, і український про гетьмана Богдана мають одну спільну рису. Обидва вони – продукти держзамовлення. А це значить, що «наші» неодмінно й обов'язково мають бути найкращими і тому найбільш скривдженими. А вороги – найжорстокішими, найпихатішими і найдурнішими водночас. Інакше годі сподіватися, що держава дасть гроші на зйомки. У митця, зв'язаного фінансовими узами з державою, виникає ситуація старого ребусника Синицького із «Золотого теляти». Державні журнали, за текстом роману Ільфа і Петрова, не хотіли платити гонорари за шаради і загадки «без ідеології». Отож дідусеві й доводилося тужитися. Недарма, мабуть, поляк Єжи Хоффман віддає перевагу співробітництву з комерційними банками. І ніхто йому не може вказувати, як і про що знімати, якими мають бути «наші» і «вороги».

Утім, на думку відомого українського кінорежисера Юрія Іллєнка, політична та ідеологічна заангажованість історичних фільмів у тій чи іншій мірі завжди має місце. «Скажімо, перший історичний фільм, відомий в історії кіно, – це американський фільм “Становлення нації”. Він носив ідеологічну американську установку, але разом з тим був страшенно успішний і увійшов до класики світового кіно», – зазначив режисер в коментарі для «Главреда».

Якщо вже зайшлося про ідеологію, то в посттоталітарних країнах (а Україна та Росія до таких, безперечно, належать) вистачає прибічників суто утилітарного підходу до костюмованого кіно з історичним антуражем. Частіше за все вони говорять то про необхідність виховання молоді на історичних прикладах, то про об'єднання нації, то іще щось подібне. Щоправда, з точки зору психології, тут можна побачити прагнення отримати аудіовізуальну компенсацію чи то історичних, чи то зовнішньополітичних невдач. А те, що важкі кавалеристи воюють пішими чи там новгородські князі душать новгородських бояр, які їх найняли, – то, виявляється, справа третя. Навіть якщо публіка виходить із залу.

Тим часом, на Заході в останні чотири-п'ять років з'явилося кілька яскравих історичних фільмів – британські «Король Артур» і «Єлизавета», ісландсько-канадський «Беовульф і Грендель», американський «Хазяїн морів» тощо. «Патріотичний» ефект тут, без сумніву, теж є, але він, скоріше, опосередкований і ледве чи взагалі ставиться як основна мета. Але до «матчасті» західні творці фільмів підходять у цілому ретельніше, ніж їхні колеги з пострадянського простору. Принаймні залучення фахових істориків та історичних реконструкторів давно вважається на Заході ознакою гарного тону. В українському ж історичному художньому кіно повноцінного контакту між сценаристами і режисерами, з одного боку, й істориками – з іншого, так і не сталося. Як показав досвід «Богдана-Зиновія Хмельницького», наслідки обмеженого і дозованого за часів СРСР доступу до історичних знань досі даються взнаки. У тих умовах історична достовірність фільмів залежала не лише, а, можливо, й не стільки від консультантів, скільки від самоосвіти режисера. «Коли я з'ясував, що той багаж історичних знань, який дістався мені в московській школі №461 і потім в інституті, або абсолютно недостатній, або просто сфальсифікований, то я почав самотужки копати ті історичні напрямки, які мене цікавили», – ділиться з «Главредом» спогадами Юрій Іллєнко. І добре, якщо траплялись хороші дореволюційні книжки. Але в умовах, коли навіть фахівці не могли дістатися джерел в архівах, будь-яка інформація, навіть найнеймовірніша, сприймалася як одкровення.

З набуттям Україною незалежності джерела й праці, що стосуються принаймні періоду середньовічної України, були повністю відкриті для вивчення. Однак на українському історичному ігровому кіно це фактично ніяк не відбивалося. З небагатьох спроб, що робилися на початку 90-х років ХХ століття, навряд чи яку можна назвати вдалою. «Чорна долина», що знімалася за мотивами роману Юрія Мушкетика «Яса», запам'яталася лише кількістю бутафорської козацької крові, пролитої перед об'єктивом кінокамери. «Дорога на Січ» вийшла схожою скоріше на такий собі досить милий кінододаток до тогочасного підручника історії України для учнів молодших класів. «Козаки йдуть» – ледь не єдиний більш-менш вдалий виняток, але справляє таке враження, що хороша ідея «козацького вестерну» не була доведена до кінця. Як стверджує сценарист фільму Богдан Жолдак – суто з технічних причин. В основному, через неякісну радянську плівку. «Ви десь бачили, щоб 70% відзнятого матеріалу виявилося браком?», – пояснював він «Главреду».

Сценарний Клондайк

Коли передивляєшся всі українські «козацькі» ігрові стрічки першої половини 90-х років минулого століття, складається враження, що брак цікавих сюжетів там навіть відчутніший, ніж брак коштів. Тогочасний глядач, вихований на вестернах, що інколи доходили в СРСР, і гедеерівських фільмах про індіанців з Гойко Мітічем і Діном Рідом, налаштовувався вже було подивитися або щось подібне (тим більше ж цікаво – «а як все це було у нас?»), або психологічну драму. Але замість того одержував звичний художньо-моралізаторський агітпроп. Тільки потреба дня була іншою: замість комуністичної фразеології – програмові засади Руху чи ОУН. Залежно від симпатій режисера.

Чи можна уникнути цього ризику і разом з тим зробити українське історичне кіно і цікавим, і прибутковим? Передумови, гадається, для цього є. І не лише досвід європейських сусідів за забезпеченням історичної достовірності. Проблема цікавих сценаріїв не така вже гостра, як здається. Варто взяти до рук хоча б томи «Історії України-Руси» Михайла Грушевського, присвячені добі Великого князівства Литовського і козацьким часам. Такого яскравого букету колоритних особистостей, інтригуючих і захоплюючих сюжетних ліній ледве чи знайдеш деінде. Авантюристи, відчайдухи, шукачі пригод, розбійники, відважні лицарі – усіх їх було досить в наших степах. Не менш, ніж ковбоїв та індіанців у американських преріях.

Ми захоплюємося відважним Джеком Обрі у виконанні Рассела Кроу в фільмі «Хазяїн морів». Але чим гірший наш Стефан Хмєлєцкий? Коронний стражник, наставлений після Куруківської битви для нагляду за козаками, він, поляк за походженням, зміг стати для них другом і «вітцем-командиром». Під його командою козаки здійснили кілька зухвалих і жорстоких рейдів проти татар. А під Білою Церквою дев'ять тисяч козаків і драгунів Хмєлєцкого під проливним дощем, коли порох у самопалах відсирів і стріляти було неможливо, взяли в шаблі сорок тисяч бусурманів. І коли стражник помер, то козаки за ним плакали.

Або Остап Дашкович – відчайдух-здобичник і розвідник. Знаючи татарську мову, він, перевдягаючись у татарську одіж, міг вивідати всі татарські плани, переловити висланих проти нього шпигунів і напасти на татар там, де вони його менш за все чекали. Або ротмістр Бернард Претвич, який заслуговує на шану й повагу не менш, ніж славний кошовий отаман Іван Сірко. З 70 битв і сутичок проти татар Претвич у жодній не зазнав поразки. Більш за те: він залишив після себе цінні записки про своє бурхливе, сповнене небезпек прикордонне життя. А там вистачало всього: і трюків з перевдяганням, і несподіваних рейдів по території Кримського ханства, і багатої здобичі. Ці записки – фактично готовий сценарій. Пан Претвич зробив за наших кінематографістів половину їхньої роботи ще за кілька століть до винайдення кінематографа!

І то зауважимо, що Джек Обрі – все ж таки плід фантазії ірландського письменника Патріка О'Брайана, а Хмєлєцкий, Дашкович і Претвич – реальні історичні особистості. Реальні українці...

Юрій ІЛЛЄНКО, кінорежисер

«Наскільки кіно має бути заідеологізованим чи позбавленим ідеологізації? – практично кожен фільм відповідає на це питання в міру таланту його творця й історичної достовірності. Наш кінематограф теж користується досить поверховими патріотичними ідеологемами. Вони були вироблені в період боротьби з русифікацією. Не будучи дуже достовірними, вони дуже часто просякнуті пафосом, який підміняє суть явищ».

Андрій ХАЛПАХЧІ, президент Української кінофундації

«Зараз в Україні є потреба в так званих «авантюрних фільмах». Я дуже вірю в такі фільми. Раніше писалися авантюрні романи. Приміром, романи Олександра Дюма. Це, звичайно, не є історія Франції. Але дуже багато людей виросли на цих книжках. І дуже важливо, щоб і в нас були такі цікаві речі, які пробудять у молоді інтерес до історії. А далі вони вже прочитають справжні історичні матеріали».

Юрій Рудницький, журнал «Главред»

Додав Art-Vertep 18 липня 2008

Автори пов'язані с новиною

Єжи Гоффман , Андрій Халпахчі , Кіно , Юрій Іллєнко