Автори / Юрій Ячейкін / «Капітан Небреха - це козак-характерник у космосі»

На його розповідях про капітана Небреху виросло вже не одне покоління українських читачів – і продовжує рости, бо ця епопея не втрачає своєї актуальності. Однак мало хто знайомий з Юрієм Ячейкіним особисто – кажуть, це найкраща форма популярності: коли всі знають твоє прізвище, але ніхто не знає твого обличчя. А мені ось пощастило поговорити із класиком особисто.

? Ви, не побоюся цього слова, класик – що думаєте про сучасний етап української дитячої літератури, які бачите проблеми і перспективи?

? Знаєте, колись я теж був школярем – то у мій час про це не тільки мріяти не можна було, а просто уявити! Фантастики зовсім не було. ЗОВСІМ! Була теорія «фантастики ближнього прицілу», яка згубила всю вітчизняну фантастику. Бо вважалося, що треба писати про те, що ось завтра відбудеться. Просто брали «планов громадье», патентні заявки – і шпарили роман. Запланували будувати гідроелектростанцію в Сибіру – тут же йде роман. Запланували відкрити морський шлях по Льодовитому океану від Європи на захід – і про це роман! Дійшло до того, що навіть почали, ніби календарний план, друкувати пророцтва, коли яке відкриття чи винахід відбудуться… І ось зараз, коли я вже прожив усі терміни всіх пророцтв, бачу: жодне з них не справдилося! А ми живемо в електронному світі, про який ці пророки навіть не здогадувалися…
Зараз, я знаю, багато нарікань на становище у нашій видавничій справі. Я ці нарікання поділяю, але повторювати не буду, бо вони всім відомі вже давно. Проте і за таких умов можна щось зробити! Найкраще я знаю видавництво «Зелений пес», і воно робить колосальну справу: воно друкує дуже багато молодих авторів. Ви уявляєте, що означає для молодої людини зробити про себе літературну заявку? У наш скрутний час видати книгу у яскравій обкладинці… Нехай її тираж дві тисячі – мало, звичайно, що вдієш, – але книга є, і він уже може претендувати на звання письменника… У цьому я бачу позитив.
І взагалі, порівняно з моїми часами, теперішні школярі у сфері різної фантастики, пригод – та вони професори! Якщо не академіки…

? А я вас тільки хотіла запитати, чи змінилися читачі…

? Змінилися, звичайно! Тому що вони мають колосальний доступ до інформації ? зокрема через книжки. От я, наприклад, мав тяжіння до фантастики, хапався за все. Але у цій «фантастиці ближнього прицілу» був такий корифей Нємцов. Жодної його книги я не зміг подужати при всій своїй любові до фантастики! До того були вони нудні… Зараз же діти мають книги – і зарубіжні, і наші. А тоді я хотів дізнатися хоч щось про зарубіжну літературу – як вона розвивається? – а не було ніяких джерел, нічого не перекладалося. Були тільки книжки «Фантастика на службі реакції», «Культура на службі реакції», навіть «Спорт на службі реакції» – ледь не «Джинсові штани на службі реакції»… Ось із «Фантастики на службі реакції» я й намагався хоч між рядків щось вичитати – виявилося абсолютно неможливо: там були лише прізвища фантастів, мені абсолютно невідомі, й назви їхніх творів, які теж мені нічого не говорили. Зміст жодного твору не розкривався, тому як саме він слугує імперіалізму, з’ясувати було неможливо. Причому в назвах книг домінували такі слова, як «злочин», «убивство», «смерть»… Створювався дуже похмурий фон. Нічого подібного зараз нема! Зараз – будь ласка! – вибір настільки широкий, що на кожен смак є книги. Тираж маленький, але треба сподіватися, що колись наші законодавці, парламентарії схаменуться!

? Розкажіть, як ви прийшли з журналістики у дитячу літературу? Що вас спонукало?

? Та я б не сказав, що я прийшов саме у дитячу літературу… Бачите, я в цьому питанні поділяю погляди Редьярда Кіплінга та Оскара Уайльда. Для них була книга цікава і нецікава – і все, вся градація! У мене, скажімо, є однотомник Кіплінга – «Вибране», там його роман «Світло згасло», оповідання для дорослих, казки, вірші. І воно не поділене на якісь дитячі та недитячі розділи… Так само й Оскар Уайльд: у нього є казки, є фантастичний роман «Портрет Доріана Грея». Як визначити, що для дітей, а що для дорослих? Воно однаково цікаво і для тих, і для тих! Тому і я не можу сказати, що пишу для дітей або для дорослих. Я пишу для всіх.
А ось чому я пишу саме те, що пишу… Коли у нас почали друкувати фантастику (з’явилися Стругацькі, Єфремов), це було чудово! Але я бачив, що є прогалини у нашій фантастиці. Справа в тому, що фентезі не визнавалося науковою фантастикою, його не писали і не перекладали… А для мене, наприклад, Гоголь, «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» – я бачив в них казкову фантастику. Я її бачив і в «Лісовій пісні» Лесі Українки. Я собі подумав: а чому ж ми цей жанр забули? І навіть коли я писав книгу «Терези сміху» (нотатки про розвиток нашого сучасного гумору), там є розділ «Гумор і фантастика», де я ставив питання про те, скільки гумору можуть дати оці чорти, мавки, русалки і так далі, скільки колізій… Науково-інженерна фантастика дає дуже мало тем. Тому книги її одноманітні. А фентезі – це казкова фантазія. Вона базується на фольклорі, на старовинних переказах, легендах, на міфології народів світу – сучасні інтерпретації дають безмежну кількість варіантів і можливостей. Скажімо, Мері Стюарт написала трилогію про короля Артура, але ж цю трилогію вона написала від першої особи, а перша особа – Мерлін, чаклун, і він там пояснює усі свої чаклунства! Виходить дуже цікаво. Або, скажімо, на міфологічному матеріалі Давньої Греції Генрі Катнер написав чудовий роман «Маска Цірцеї». То він ці чудасії з олімпійцями пояснює різними фантастичними винаходами.
От і я, не знаючи нічого ні про фентезі – я не читав ні Генрі Катнера, ні Мері Стюарт, і навіть терміну «фентезі» не знав, – але писав саме про це, і посилався на вищезгаданого Гоголя і на «Янкі при дворі короля Артура» Марка Твена. Блискуче фентезі! Перше у світі, можна сказати…
Отак у книзі я порадив і чекав, що хтось це зробить. Але врешті-решт мусив зробити сам… З цього й пішла моя казкова фантастика. Іншої я не писав зовсім. Перша книжка про Небреху – «Дивовижні пригоди капітана Небрехи» – там дуже багато казкових елементів, особливо у таких оповідках, як «Яблуко незгоди», а особливо у повістинці «По той бік світла», де казки займають центральне сюжетне місце.

? Ваш капітан Небреха не є якимось родичем капітана Вругнеля?

? Я там у передмові пишу, що і Врунгель, і Мюнхаузен, і Ійон Тіхий у літературі вже є… У мене зовсім інше. Коли я писав «Небреху» (думаю, в чому ж його популярність?), у мене в голові весь час крутився козак-характерник у космосі. І якісь елементи цього образу туди попали. Тому, очевидно, там відбився козацький український менталітет, бо всі читачі сприймають його як щось рідне… Хоча я ніде не писав, що це козак-характерник. Гадаю, саме це і є тим, що іноді називають магією слова. Воно якось кодується у тексті, у манері викладу, і проектується в уяві читача.

? Якими творами ви б обставили домашню бібліотеку своїх внуків-правнуків? Ясно, що там повинні бути твори Ячейкіна – а ще?

? Та я вже все обставив! Це Кіплінг, Оскар Уайльд, Льюїс Керрол з «Алісою» та інша класика. Якщо я писав свої твори, нічого не знаючи про фентезі, то не потрапив і під їхній вплив – моє невігластво пішло мені на користь. У моїх творах нема ніяких чудовиськ, ніяких жахів… Більше того: всі мої повісті – про школярів! Взагалі-то коли пишуть про малечу, то зазвичай беруть канікулярний період, бо там може бути багато пригод. І від цього я теж відійшов. Написав саме про школу – мої герої вчаться, як і мої читачі, і їм так само це важкувато…

Ячейкін Юрій Дмитрович:

Народився 26.12.1933 у російському місті Свердловську (тепер Єкатеринбург).
Навчався у Київському університеті імені Т.Шевченка на факультеті журналістики.
Лауреат Міжнародного конкурсу гумористів «Алеко» і республіканської премії імені М.Трублаїні.
Автор книжкової серії  «Всесвітні походеньки капітана Небрехи», роману-трилогії «Під кодовою назвою «Едельвейс», 4-х гумористичних книг для дітей та 15-ти збірок гумору та сатири.
Твори перекладені понад 20 мовами, повість «Допотопна історія” та декілька оповідань увійшли до багатотомної антології «Майстри світового гумору».

Спілкувалася Надія Діброва, «Друг Читача»