Автори / Ярослав Грицак / Політика, євроінтеграція і рок-н-рол
Наприкінці минулого тижня у прес-агенціях промайнула новина, що Славко Вакарчук відмовився від свого депутатського мандату, оскільки ані його фракція, ані весь український парламент не сповнили його надій на євроатлантичну інтеграцію України. Його заява з цього приводу оббігла всі українські прес-агентства а навіть появилася біжучою стрічкою у телевізійних новинах.
Не беруся ставити під сумнів щирість цієї заяви. У мене, однак, виникає серйозний сумнів щодо її аргументації. Точніше - щодо різкої, посутісної невідповідності між її першою (вихід рок-зірки з парламенту) та другою (через провал євроінтеграції) частинами.
Я трохи знаю європейську історію, а рок-музика була і залишається моєю старою любов'ю. Я не знаю, однак, випадку, щоб Роджер Вотерс, Стінґ, Боно, Збіґнєв Голдис, чи хто-інший з «диких дітей рок-н-ролу» засідали у стінах парламенту. Не те що рок цурається політики: маємо багато прикладів, коли кожен зі згаданих музикантів провадив масові політичні акції протесту чи солідарності. Вони, однак, провадять політику іншими засобами, через альбоми, концерти, і заяви.
Може, пам'ятаєте сцену з фільму Олівера Стоуна «Доорз», коли розлючений Джім Моррісон розбиває вщент телевізор, побачивши у ньому рекламу під його пісню «Light my fire»? Ця сцена добре символізує, чим був рок-н-рол: сильним і непідробним драйвом. Не буду надто оригінальним, коли скажу, що власне рок «завалив» комунізм. Його не могла стримати жодна стіна, тим більше Берлінська - і він завоював серця тодішніх молодих, а тому позбавив комуністичну владу майбутнього.
Схема, коли рок-музикант йде у політику, нагадує мені радше не європейську, а комуністичну (євроазійську, візантійську, східноєвропейську - назвіть як хочете) модель, коли митець прибігає ластитися до ніг влади за її першим посвистом. Залишаючись поза владою, митець гарантує і розширює простір нескомпрометованої і нескорумпованої свободи - як це робить, скажімо, в українському випадку Юрій Андрухович чи Олег Скрипка.
Звичайно, ніхто ніколи не має право забороняти Святославу Вакарчуку чи Руслані Лижичко робити те, що вони хочуть - зокрема, коли об'єктом їхніх прагнень є політика. У тому випадку їм, однак, варто було старатися досягати європейського стандарту: тобто бути політиком 24 години в день і 7 днів на тиждень. Політика є серйозним фахом, і ставитися до неї треба серйозно і професійно. Подібно як політики не записують альбоми у перервах між парламентськими засіданнями, так само рок-зіркам не пристало займатися політикою у перервах між рок-концертами.
Тому виходячи зі стін парламенту - і, як надіюся, більше туди ніколи не повертаючись - Славко Вакарчук насправді наблизив Україну до Європи. Бо чим більше українські митці (інтелектуали, журналісти і т.д.) протистоятимуть спокусі влади, і чим активніші вони будуть на публічному полі - тим більші шанси України на євроінтеграцію.
Ярослав Грицак, «Zaxid.net»
Додав Art-Vertep 18 вересня 2008
Про автора
Ярослав Йосипович Грицак (нар. 1 січня 1960 р. у селі Довге Стрийського району Львівської області) — доктор історичних наук, професор Львівського національного університету ім. І. Франка. Директор Інституту історичних досліджень Львівського держа
Не думаю, що Славко "спокусився владою", коли вирішив стати депутатом. Не думаю також, що членів "Океану" (байдуже, чи колишніх, чи нинішніх) можна вважати "дикими дітьми рок-н-роллу". Славко й "океани" - не бунтівники-революціонери, а скоріше еволюціоністи. Тому похід Славка у політику не свідчить ні про що, а от "вихід" з політики про дещо свідчить.