Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Потік Афіші Товари Статті Інформація

Автори / Артем Чех / Артефакти Артема Чеха

Люблю, знаєте, жанровизначення текстів! Особливо нашої ґламурно-постмодерної доби (наголошую: не постмодерністської, а постмодерної!). А тому й шкодую, що в поважній наук-поп-літературі досі не леґітимовано жанру «спроба спроби». Бо слово «есей», котре, власне, й перекладається як «спроба», вже якось приїлося. Навіть мені. А найбільше мені до душі жанр [спроби] літературного портрета, особливо коли текст є чим завгодно (фотографією, біографією, критикою книжок, роздумами про Ніщо – тобто ні про що), але не слугує надійним джерелом, із якого пересічний, а також пересичений читач може скласти уявлення про невідомого йому автора.

Та оскільки Артем Чех (тобто літератор, надійно схований під цим псевдонімом, накинутим йому «рєбятамі із нашева двара») – автор уже доволі відомий, то й писати з нього на повному серйозі літературний портрет чи робити літературний фотознімок нема особливого сенсу. Тому пропоную не «літпортрет», а «літературний дружній шарж», оскільки «літкарикатура» навіть для автора «Кині» – надто радикально. То більше, що чотири його книжки дають досить матеріалу для наук-поп-роздумів.

Ви не повірите, але ще 2007 року про Артема Чеха ніхто, крім «рєбят із нашева двара» та його родичів, не знав. Так уже склалося, що артефакт «Цього ви не знайдете в Яндексі» Чех робив тільки для себе. Ночами, коли всі спали, або вдень, коли вдома були тільки він і його тінь (лінь). А його взяли й грубо підставили: без відома автора подали текст на конкурс видавництва «Фоліо» на найкращий «Міський молодіжний роман». І текст, у якому автор виписав насамперед шматок свого власного життя, досхочу познущавшись із життів своїх друзів, рідних і знайомих, став переможцем конкурсу (другу премію взяв, нагадаю, лідер росрокового гурту «Декаданс» В. Терлецький). Річ справді вразила. Після вербальних смітників, продукованих Карпою й Поваляєвою, та хапливих історій плагіатора міжнародного класу Дереша, та дріматичного, хоч і густого письма повільної й точної рослини Прохаська, та місцями дотепної напівдокументалістики Жадана, та виливів іще багатьох ґламурних авторів, які просто не запам'ятовуються, перша прозова спроба Чеха суттєво підняла настрій. Тобто я тоді зрозумів, що не все в нашій літературі так хр… вибачте, ґламурно, розкручено, розкарячено й підпорядковано кон'юнктурі нового зразка.

За кількістю сміхогенних місць «Яндекс» можна поставити в один ряд із «Зеленою Маргаритою» Світлани Пиркало, «Я, «Побєда» і Берлін» Кузьми Скрябіна, «БЖД» Сашка Ушкалова, другим «Жартом» Винокурової-Садиченко… Якби Чех на той час мав стільки досвіду, як Ю. Винничук, то й поруч із його «Весняними іграми в осінніх садах», ця річ нормально стала б. Якщо поставити перший Чехів артефакт у дещо ширший (але не дуже інший) контекст, тобто в контекст просебеписання, він знову ж таки ужився б із текстами Винничука, Андруховича, Пиркало, Кузьми Скрябіна, Карпи, її блідої копії Ірени Старостіної (Ірини Братасюк), пізнішим у часі, але не в літературі «Післявчора[м]» Чехової дружини, а ще… З артефактами багатьох сучасних авторів, ім'я котрим – леґіон. Адже афішоване просебеписання – незникома риса постмодерної літератури, постмодернізувати яку наші й не тільки наші літератори активно намагалися вже у 20-х роках ХХ століття.

Багато хто з молодих і невідомих стартує нині в літературу саме з майданчика, назва якому – Я. І не просто Я, а Я Амбітне, котре прагне визнання й використовує літературу як засіб самопіару чи своєрідний додаток до PR-акцій. А що в тому допомагають розкруткою ще й видавництва, це перетворюється на небезпечну тенденцію, від котрої, як видно з чотирьох книжок Артема Чеха, він намагається втекти. Стачило б тільки дихання, потуги… А відрух цей намітився за вектором «втеча у відверте визнання – втеча в абсурд».

Чехова «Киня» – яскравий приклад цього. Думається, після «Яндекса» – це його найкращий, викінчений, витриманий в одному, нефраґментарному дусі артефакт. В одному з інтерв'ю автор сказав, що він не просто любить кіно, а намагається писати кожну книжку так, наче бачить її на екрані, так, як він би її знімав. Але якщо ми звернемо увагу на фірмові Чехові ігри з літературними кодами, на абсурдистські прийоми віддзеркалення чи відлуння в мовленні персонажів та авторських ремарок («Киня»), якщо зважимо на його роздуми, позначені публіцистичністю відступи й метатекст («Цього ви не знайдете в Яндексі», «Анатомічний атлас»), то з певністю зможемо сказати: сценарії (чи тексти сценарного типу – кіноповісті) так не пишуть. На своєрідний екшн тягне хіба «Пластик», але й там Артем Чех залишається вірним собі й (пост)модерній традиції: є й метатекст, і мовні ігри, й прозоре, але невідтворне на екрані пародіювання кіношних кліше. То більше, що автор навмисно наголошує на «кіношності» й «абсурдності» свого «Пластику». Зрештою, й сама преамбула до книжки прямо свідчить про несправжність, пластиковість (а не реалістичну пластичність) цього артефакта.

Втеча в абсурд – це, звичайно, не вихід із літературного клінчу. А якщо й вихід – то не зовсім той, якого потребує наше письменство. Чех це, певно, відчуває, бо його «Анатомічний атлас» майже цілком лежить у площині реалізму, «пошуку справжнього», а «Пластик», попри сильний перекіс в абсурдизм, усе ж намагається за те справжнє зачепитись бодай одним, середнім, пальцем. У Чеху-письменникові поки що тільки борються два начала: мовне (абсурдистське, зі сфери ars ficta) й реалістське (зі сфери ars fingens). Куди молодого-перспективного-але-вже-досить-знаного перехилить остаточно – і чи перехилить узагалі – покаже час, може навіть його новий артефакт, який за доброю традицією, з'явиться (несподівано й для самого автора), на черговому львівському книжковому форумі.

Залишається сподіватися, що це буде зрілий викінчений текст без самоповторів і силікону, який автор переплутав із ні в чому не винним пластиком, котрий, до речі, за певних хімічних умов ще й як вибухає, але не у форматі пубертатного псевдодетективу, про що свідчить хоча б такий відгук про «Пластик» на українському готичному порталі: «Які висновки після читання? Виникає питання: де тут взагалі контркультурність і чому книгу названо – “Пластик”? Набагато посутніше було б назвати цю книжку “Провінційний детектив” або ж “Кінець диктатурі!” або ж “Буря в провінції”. Але ніяк не “Пластик”! Хочется сказати: “Пардон, Пане Авторе, а де ми тут маємо пластик? Де ми тут маємо стале жлобство та снобство?”. Відповідь проста – аж ніде! Маємо кілька сюжетних ліній: “щоденник” підлітка, перше кохання, провінційне кохання, життя провінції, життя провінційної інтелігенції. Де тут пластик? Всі без винятку герої динамічні, й хоча вони всі жлоби (чи то пак сноби), в тому числі й головний герой, який “корчить” із себе борця з повсякднем, втім, сам по суті – суто стереотипний підліток, який, на початку, поміж однолітків вирізняється тільки тим, що сидить вдома й ні з ким не товаришує… Тобто “пластику” – чогось твердого й сталого, постійно нещирого, незмінного – в цій книзі немає, і більше того: немає персонажа, який з “пластиком” бореться…» (редагування цитати – суто коректорське, думку автора ніяким чином не спотворено).

Іще одним характерним «штрихом» (люблю я й цей жанр…) до літшаржу Артема Чеха є його страх перед пафосом. Можливо, це так на нього впливає імпліцитний читач, бо ж в одному зі своїх поки що нечисленних інтерв'ю він означив свого імпліцитного як «середньостатистичного могилянця – студента Києво-могилянської академії. Україномовного і національно стурбованого. 20 років». Тому й виникає враження (надто під час читання «Анатомічного атласу»), що автор, захоплюючись райдужними перспективами й накручуючи цілий абзац прориву-позитиву в загалом паскудному житті, раптом себе смикає за вухо (горло, ніс) і каже: нє! І в кінці абзаца замість очікуваного й логічного на цьому місці «аміня» твердо каже: «Бля». Майже багатозначно. І майже іронічно… Бо перед тим іще майже зловживає словом «майже».

Відправна теза «Анатомічного атласу» – «життя повною мірою глузує з нещасного провінційного хлопця, якому не пощастило народитися жабою». І ця теза до кінця роману не спростовується; гидке каченя не перетворюється на прекрасного лебедя, бо це не казка; дурень не відхоплює півцарства та принцесу в навантаження, бо це не інша казка; це – «пацаняча антиутопія», й істота, народжена повзати, приречено повзе в ній до свого невеселого кінця. А заявлено цей текст як «анатомію больових точок покоління автора». І покоління, й автора, – хочеться скоригувати анотацію.

Іще в літературі зламу 80-х–90-х років чи не найчільнішим героєм став марґінал, людина, яка втратила свій недавній статус, утратила життєві орієнтири, віру в завтрашній день, а отже, втратила здатність до самоідентифікації, орієнтації в просторі нових жорстоких реалій, зрештою, втратила себе. Та через десятиліття, вже на зламі 90-х–00-х, марґінал як головний герой так і не здав своїх позицій. У цьому плані, в дискурсі «пацанячої антиутопії», «Анатомічний атлас» Артема Чеха цілком уписується в контекст іще двох книжок. Це «Депеш мод» Сергія Жадана та «Повернення придурків» Петра Яценка. Твори – як за стилем, так і за структурою – між собою не схожі, однак усі вони просякнуті саме «пацанячою» й саме «антиутопічністю».

В Яценкових придурків, які навряд чи й уміють читати, але ж якось собі живуть, раптом забирають останнє, що в них є: облуплену хатинку з клаптиком землі. Проте вся круговерть подальших і майже казкових подій переконує читача, що перед ним – як не солодкава фантастика, то утопія – точно. І це помалу починає дратувати. Аж до останньої сторінки, коли стає зрозуміло, що все це щастя, яке впало на дві «придурочні» довбешки – всього лише передсмертна візія двох загиблих у трубі теплоцентралі неприкаяних істот. Тріумфальне повернення придурків у великий світ після того, як їх жорстоко скривджено, відбувається лише у присмерковій уяві самих придурків… Читач так різко випадає з казки в антиутопічну реальність, що в прямому сенсі слова дістає естетичний шок. Здається, це називається катарсис.

Між реальним Артемом Чехом (1985) та реальним Сергієм Жаданом (1974) лежить майже десятиліття. Однак і в «Депеш мод», і в «Анатомічному атласі» – зріз покоління. Жадан позиціонує себе як представника (й, певно ж, речника) останньої ґенерації, котрій радянська влада зламала хребет. «Совок видавив із них все людське, перетворивши на напівфабрикати для дяді сема»…

В Чеха, який радянську добу навряд чи пам'ятає і вже точно не відчуває, навпаки: «символом минулого, доброго або лихого – не важливо, головне, що минулого зі своєю ідеологією, якої не було у нас», є не хто інший як «Вілєнін» (Володимир, себто, Ілліч). А це тому, що «тодішнє теперішнє» для нього та його покоління, його оточення, з якого Чех себе не виокремлює, було таке темне, що «ніякі – ані творчі, ані якісь інші – потуги не змогли б і на сантиметр уперед осяяти наші розбиті шляхи». А тому й покоління Жадана зі зламаним хребтом, і Чехове покоління займаються, за визначенням останнього, «просиранням життя». Пацани бояться світу і світла, вони тижнями не виходять із квартири, курять дешеву черкаську траву, п'ють самогони, палені шнапси, тобто ті самі самогони, але в інакшій тарі, якісь уже зовсім інфернальні коктейлі, від рецептів котрих вивернуло б і Вєню, що так і не дістався з Москви в омріяні Пєтушки…

«Анатомічний атлас» – це свідомий перегук із Жаданом, своєрідна відповідь поколінню «Депеш мод». Іноді просто-таки буквальна. Неприкаяні пацани Жадана: «Гомосексуалізмом ми не займаємось, хоча до того все йде». Неприкаяні пацани Чеха: «Гомосексуалізмом ми не займались, і ніщо до того не йшло».

Трагічна антиутопічність, яка так інтенсивно присутня в нашій літературі (хочеться вірити, що тільки в літературі) останні двадцять років, змушує серйозно замислитися про пошук і втілення ідеології, котра якщо б і не об'єднала нашу стражденну націю, то принаймні дала б черговій ґенерації хоч якийсь ґрунт під ногами. І підкинула б юним піраньям пера свіженьких тем для творчості. А що найзубатішою з цих «бійцівських рибок» поки що вимальовується Артем Чех, то на нього й найбільша надія всього покоління «двотисячників»!

Бля.

Олександр Стусенко, «ЛітАкцент»

 
 

Додав Art-Vertep сьогодні о 16:35

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска