Автори / Газета День / Еміграція — це заняття для самовбивць. – Юрій Чаришніков
Однією з головних культурних подій 2008 року можна без перебільшення назвати випуск видавництвом «Грані-Т» книжки «Петербургские повести» Миколи Гоголя, що встигла завоювати гран-прі двох конкурсів — Міжнародного «Мистецтво книжки», що проводиться в Москві, й загальнонаціонального «Книга року». До письменницького генія в цьому випадку приєднався талант Юрія Чаришникова, майстерного графіка й тонкого психолога. Усі ілюстрації в книжці — це цикл його літогравюр, створений більш як двадцять років тому. Тоді сучасники відмовилися зрозуміти побачений художником гоголівський світ. Роботу не прийняло жодне видавництво. «Врятувати» свого Гоголя Чаришников намагався неодноразово, пропонуючи його видавництвам Москви, Парижа, Нью-Йорка. Тоді Чаришников вже став всесвітньо відомим представником сучасного українського мистецтва й жителем США. Але масштабність і складність робіт відлякували видавців. Здійснити проект вдалося лише зараз, в Україні. Видавці пішли на всі вимоги художника: він сам обирав папір для книжки, для такого фоліанта він мусить бути дуже легким і водночас цупким, аби жоден штрих не перетворився на пляму. Разом із дизайнером Чаришников сидів за комп’ютером, працюючи над кожною сторінкою книжки. Головний редактор видавництва «Грані-Т» Діана Клочко вважає, що в книжці вдалося сконцентрувати три сторіччя: текст ХІХ, ілюстрації ХХ й формопринцип книжки ХХІ сторіччя. Про майже містичну історію з ілюстраціями до цієї книжки, про непросту долю художника ми розмовляємо з Юрієм Чаришниковим.
— Працювати над циклом літографій до «Петербургских повестей» я почав 1979 року на замовлення експериментального відділу видавництва «Дніпро». Там працювали напрочуд творчі люди-однодумці — Шевченко, Матвеєв, Юра Новиков... Класна компанія. Через п’ять років я виконав замовлення, але комітет з друку роботу «зарубав». І почалися майже містичні поневіряння з цими роботами...
— Свого часу так само неоднозначно сприймалася й творчість самого Гоголя — від захоплення до повного заперечення.
— Зараз, коли Гоголя немає, ми влаштовуємо хоровод навколо його духу, адже він був постаттю досить суперечливою. Це ж справжнісінька дияволіада. Це та зона, в яку краще не втручатися. Коли багато містики, це стає небезпечним.
— Пожежа у вашій львівській майстерні — з розряду тих же містичних історій?
— Напевно, так. Вогонь знищив усі літографії до «Петербургских повестей». У мене залишилися лише відскановані відбитки й макет книжки, який я зробив власноруч. Із ними я й прийшов восени 2007-го до київського видавництва «Грані-Т».
— Виходить, оригінальний макет книжки з розсипаними на сторінках словами й буквами — це ваш авторський винахід?
— За довгі роки цей проект набув реальних форм. У думках я тримав книжку в руках, гортав її сторінки. Я відчував її навпомацки, відчував запах...
— Видавництво ви обрали випадково?
— Авжеж, ні. Річ у тім, що ось уже кілька років поспіль я є членом журі Львівського книжкового форуму. На одній з виставок мене буквально приголомшив альбом, присвячений творчості великого скульптора Іоанна Пінзеля. Я побачив, що «Граням-Т» під силу зробити й мій проект.
— Чому ж тоді він виявився непосильним для видавничих фірм США та Європи?
— У США такі книжки, як «Петербургские повести», не видають. Видання подібного альбому можуть заслужити раз на життя лише одиниці загально визнаних художників. Там узагалі немає ілюстрації в такому вигляді, в якому вона є в нас. Її замінила комп’ютерна графіка. Щоб роками шкрябати голкою, створюючи літографії?! Цього в Америці давно вже немає.
— Виходить, ваш талант художника книжки в Америці не пригодився?
— Там я працюю з галереями. Малюю картини олією, аквареллю. Створював інсталяції для модних галерей. За роки, проведені в еміграції, отримав шість золотих медалей міжнародних виставок, серед яких премія «Золоте яблуко» в Братиславі, золотий знак Пошани ООН, гран-прі — «Золотий олівець» — конкурсу фантастичного малюнка в Голівуді й т.д.
— У цих виставках ви брали участь як художник США чи України?
— Я завжди залишаюся українським, я б навіть сказав — слов’янським художником.
— Десь там, у Америці, кажуть, здобув собі славу й художник Сергій Поярков, який розбурхує зараз громадську думку українців своєю участю в усіляких телешоу й світських тусівках.
— Поярков — чудовий актор. Ми з ним зустрілися в Голівуді 1998 року, куди я був запрошений як художник, а він — як член журі. Це якраз і був конкурс фантастичного малюнка, в якому я отримав гран-прі. У ньому брали участь 17 тисяч художників з багатьох країн світу. Свої малюнки-фантасмагорії я надіслав поштою. У церемонії нагородження брали участь півтори тисячі осіб. Усі — в смокінгах. Килимова доріжка, звучання джазового оркестру, квіти... Приголомшливе видовище. Американці вміють робити свята.
— У Москві на церемонії вручення гран-прі конкурсу «Мистецтво книжки» вас відрекомендували як головного художника видавництва «Грані-Т». Коли стали до роботи в новому статусі?
— Якщо чесно, ще нічого не вирішено. Головна моя турбота зараз — знайти видавця для циклу робіт до «Старого заповіту» Біблії, над якими я працював декілька років поспіль. Найближчим часом усі мої роботи цього циклу — акварелі, графіка (всього 43 аркуші) експонуватимуться в приміщенні одного з банків у центрі Львова на площі Адама Міцкевича.
— Що вас привабило в цій темі?
— Графічний цикл за Біблією для мене — це теми реального життя: влада, цар, ставлення народу до влади й влади до народу. І чому люди так відверто захоплені владою? А ще мені цікава людина-споглядач, яка все бачить і нічого змінити не може, але все фіксує, як Вічний Жид. Людина, яка спостерігає за тим, що відбувається, цікавить мене найбільше. Адже вона перебуває в процесі історії й водночас — на своєму острівці, який дає можливість відгородитися від світу.
Уже давно ношу в собі ідею створення «Макбета» Шекспіра як книжки-театру. Адже «Макбет» — це класика метушні навколо влади. Але поки що ця ідея поєднання засобів анімації, колажу, відеозображення з реальними акторами залишається лише в моїй уяві. Однодумців для втілення її в життя поки не знайшов.
— І що далі?
— Якщо бути відвертим, треба тепер трохи грошей заробити. Адже я більш як рік, залишивши всі інші проекти, працював над біблійною темою.
— Напевно, гонорар у «Гранях-Т» поліпшив ваше фінансове становище?
— На цю тему краще не говоритимемо. На ілюстраціях до книжок багато грошей не заробиш. Поступово в усьому світі художники-графіки перейшли до живопису, цим і заробляють на життя. А літографії... Це колосальна праця, й вона себе не окупає, особливо якщо працюєш з голками. А я працюю лише з голками. Заняття абсолютно непідходяще для життя.
— Але й не кожний художник-живописець може похвалитися сьогодні тим, що його роботи продаються.
— Тут важливе ім’я. У випадку з ілюстраціями до Гоголя добре те, що книжку широко розрекламували, чому я, до речі, дуже дивуюся. Робота дивна, вона не для масового читача. Отже, не може мати масового успіху.
— Це той випадок, коли ви працюєте на розвиток мистецтва книжки, графічного малюнка.
— Чесно кажучи, я не ставив такого завдання
— У Львові, де ви жили до еміграції й де зараз буваєте наїздами, існувала досить потужна школа художників-графіків. Де зараз ті, з ким ви починали?
— Друзі-колеги не просто пішли, вони померли. Хоча ніхто з них не дожив, як ви розумієте, до віку глибоких старців. Люди пройшли через величезні потрясіння — припинила своє існування імперія, в якій, якось пристосувавшись, поганенько, зі своїми радощами й турботами жили люди. Усі ми пливли на «Титаніку», і раптом «Титанік» затонув. Світ зазнав руйнації...
А скільки я пережив трагедій і потрясінь! Еміграція — не найкращий вихід зі становища. Там гине дуже багато людей. Я виїжджав 1991 року, коли в країні був повний розвал і хаос. Треба було рятувати сім’ю від злиднів. Так на запрошення одного з галерейників я приїхав до Америки. Щоправда, незабаром він цю лавку закрив, а я опинився просто на вулиці. Це було перше потрясіння. Щоб утриматися на плаву, треба було докласти колосальних зусиль. Лише через півтора року я зміг викликати до себе сім’ю. Діти в Америці тяжко хворіли. Одна з дочок ледь не втратила зір. Це була найважча плата за еміграцію. Еміграція — це заняття для самовбивць. Дякувати Богу, вдалося якось вистояти, вижити.
— Діти стали художниками?
— Не доведи Господи. Молодша вчиться в університеті на журналістиці. Старша — медик, фахівець з ультразвукового обстеження. Живемо ми в штаті Нью-Джерсі, поряд з Нью-Йорком. До України дочки приїжджати не збираються. Це в мене свої сантименти. У Львові я зберіг майстерню. Живу тут наїздами, по півроку. Більше не виходить, тягне до сім’ї...
Світлана БОЖКО, «День»
Додав Art-Vertep 23 вересня 2008
Про автора
Щоденна всеукраїнська газета
