Автори / Марина та Сергій Дяченки, Генрі Лайон Олді, Андрій Валентинов / «Кілька слів про українську фантастику»
З усіх існуючих визначень фантастики мені особисто імпонує запропоноване у 1968 році болгарським ученим Цветаном Тодоровим. Він вважав, що справа особливості жанру не є визначальними. Вся справа у читачах, сприйнятті ними того чи іншого твору. І дійсно: те, що одному видається дивовижним, для іншого буденне. Свого часу мені, гуманітарію, розповідь про клонування овечки Доллі видалася неймовірною. Але ж були люди, які розрахували, здійснили такий експеримент і вірили у його успіх! Так само фантастичними можна вважати новини з газет. Донецькі вчені навчилися вирощувати клітини серця і працюють над створенням штучних донорських органів. На узбережжі Азовського моря, виявляється, живуть і мирно плодяться велетенськї змії, які можуть конкурувати із славнозвісною Нессі. Та чого далеко ходити – спритні підприємці з «Еліта-центру» якимось незбагненним чином продавали одну квартиру по чотирнадцять разів! Хіба це не фантастика? Мабуть, таки недаремно російська дослідниця Ольга Фрейденберг вважала фантастику породженням реалізму...
Магія, жахи та науковий прогрес
Та годі з цим. Думки більшості вчених щодо жанрового визначення можна звести до спільного знаменника: фантастика (байдуже, про що йде мова: літературу, кіно чи образотворче мистецтво) будується на контрасті двох світів – реального та ірреального. Література про надзвичайне, ірреальне сягає корінням чарівної казки. Цветан Тодоров у книзі «Вступ до фантастичної літератури» простежив її еволюцію аж до Гофмана, Гоголя та Едгара По й висловив думку про те, що розвиток фатастики йшов двома шляхами – шляхом літератури «див» і літератури «жахів». Важко не погодитися. Проте про третю потужну лінію – науково-жульвернівську – дослідник чомусь не згадав.
Є три найпоширеніші різновиди фантастики: наукова (science fiction), фентезі (fantasy) і жахи (horror). Появу наукової фантастики зумовила промиcлова революція XIX століття. І відмінність між двома світами у творах такого типу — наукова, технологічна, історична або соціологічна. Як класичні приклади можна розглянути твори того ж таки Жуля Верна або «Прекрасний новий світ» Олдоса Гакслі.
У творах, що належать до жанру фентезі, відмінність між світами суто магічна. Як, наприклад, у Клайва Стейплза Льюїса: в Англії люди гинуть від вибухів і пострілів, а от у Нарнії достатньо кількох крапель чудодійного засобу, щоб усі рани загоїлися.
І, нарешті, жахи. Тут, мабуть, усе зрозуміло з назви: вампіри, зомбі, привиди... Можна згадати «Дракулу» Брема Стокера або “Франкенштейна» Мері Шеллі.
Фантастика в Україні – реальність чи... фантастика?
«Приклади прикладами, - скажете ви, - але всі вони – іноземні. Де ж наше?» З півроку тому мені випало бути на науковій конференції і дізнатися: в Україні пишуть і захищають дисертації про... визначення й жанрову класифікацю фантастики. І ці праці вважаються новаторськими! Не аналіз певного твору чи творів вітчизняного письменника-фантаста, а теорія – з усього світу по нитці. На питання, чому так склалося, учені знизують плечима: «У нас же й теорії немає...» Справді, у Літературознавчому словнику-довіднику, виданому і неодноразово перевиданому «Науковою думкою», про наукову фантастику, фентезі й жахи жодної згадки! А студентам-філологам саме його радять мати за настільну книгу... Невже нам справді немає про кого й про що написати у словниковій статті?
Факти свідчать про протилежне. Українські письменники Марина та Сергій Дяченки та Г.Л. Олді були визнані кращими фантастами Європи! До того ж, ці автори не належать якомусь одному жанру. Фентезі-роман «Ритуал», не так давно виданий українською мовою (зазвичай Дяченки пишуть російською), цілком справедливо вважається одним із кращих творів такого типу в Україні. Принцеса, яка зовсім не прекрасна. Дракон, який насправді... людина. Герой, який насправді не герой. Здавалося б, казка, але казка всупереч усім канонам. І персонажі там виписані, немов у серйозному психологічному романі. Не по-дитячому. Дитині «Ритуал», який деколи зараховують до дитячого чтива (мабуть, тому, що вийшов у видавництві «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га»), не дуже й даси. Бо казових героїв там нема, є люди. І кожен прагне своєї мети. Маленької, особистої, людської. До речі, книга саме цим і зачіпає, адже бажаючих ощасливити цілий світ дуже багато. Набагато менше здатних зробити щасливою хоча б одну людину .
Гідними зразками наукової фантастики є «Дика енергія. Лана» та «Армагеддом», який переносить читача у майбутнє. Майбутнє має одну цікаву особливість: кінець світу там настає... кожні двадцять років. Мимоволі згадується Симоненкове: «І жити спішити треба, й кохати спішити треба...» Без жартів. Твір насправді оригінальний, змушує замислитись: а що б ти робив, якби знав, що лише за двадцять років (чи кроків) від тебе загибель? Як би ти кував свою долю?
На десятки захопливих і справді нових творів у Дяченків, мабуть, лише один «прокол» – «Підземний вітер». Дівчина-дух вулиць Улія покохала людського парубка, який мріє стати зіркою шоу-бізнесу. Проте він обирає ефектну й розбитну пані-продюсерку, а нещасну закохану поглинає Підземний... Одним словом, Той, що в метро сидить. Десь ми вже подібне читали, не пригадуєте?
Та справа не у «проколах» авторів, а от у чому. Спробуйте вийти на вулиці міста (для зручності – Києва) й запитати у перехожих, кого з українських письменників-фанастів вони знають. Дяченків назвуть. Й Олді назвуть – шанувальники жанру (хоча не всі знатимуть, що це не один письменник, а цілих два). Добре, якщо серед опитаних вам трапиться людина, здатна назвати імена Олександра Зорича, Володимира Васильєва, Наталі Чибісової чи Тараса Завітайла. І все. Бажаючи, немов на аукціоні, назвати більше, я вирушила у похід по книгарнях – у пошуках саме української фанатастики. Вдалося «виловити» два альманахи та кілька книжок молодих авторів, яких видає «Наш час» у серії «Українське фентезі». Зовсім небагато. Зате від творів російських та інших чужоземних авторів полиці аж тріщать! Є все: від братів Стругацьких, давно вже класиків, до Ольги Громико та Олени Малиновської, які кілька років тому були відомі тільки завсдіникам Інтернету. До речі, витягати письменників-фанастів зі всесвітнього павутиння береться російське видавництво «Армада». У результаті молоді білоруські й українські автори починають писати російською й деколи отримують за це премію «Меч без імені», яку вручають у... Харкові. Усе має свою ціну...
Якось до студентського дискусійного клубу в Київському університеті імені Тараса Шевченка запросили престижне львівське видавництво вкупі з авторами. І на питання наївного парубка, чому нема серед запропонованих книжок новітньої української поезії, видавець щиросердо відповів: її не купують. Відсутність наших, українських, творів про дива та жахи низьким попитом на таку літературу не пояснити. Варто згадати й про те, як жваво розходяться книги про пригоди Гаррі Поттера, перекладені українською мовою Віктором Морозовим. І про те, скільки глядачів ходило на того ж таки Гаррі, «Хроніки Нарнії», «Золотий компас», на «Вовкодава», знятого за мотивами творів російської письменниці Марії Семенової, і на «Дозори», створені за Сергієм Лук’яненком...
У чому ж тоді річ? Як довго українській фантастиці існувати «в теорії»? Гадаю, це питання теж варто адресувати видавцям. Якщо не дадуть відповіді, то хоча б скажуть, де засідають відповідальні...
Анна Шестак, «Друг читача»
Додав Art-Vertep 24 вересня 2008
єресь. хоч би гуглити перед тим, як такі дурниці писати..