Учасники

Автори / Світлана Поваляєва / Світлана Поваляєва: «Я можу бути подразником»

Замість вступного слова та епіграфу:

Кореспондент: Хто найзворушливіше-ліричний персонаж в суч-укр-літі?
Сергій Жадан: Поваляєва.

— Світлано, перечитавши декілька твоїх інтерв’ю, розумієш, що наших журналістів ти залишаєш розгубленими, і, по-моєму, вони тебе трішки бояться. :)

— Сумніваюся, що журналісти можуть когось боятися — бояться люди, у яких є сумління. Природа їхньої розгубленості дуже проста: коли певна особа виходить на якийсь мінімальний рівень публічності, журналісти одразу — для подальшої зручності у користуванні — намагаються причепити до неї якусь наліпку. Якщо у людини є «імідж», то далі з нею нема проблем — її можна спокійно вписувати в загальну схему, відводити їй якесь певне місце, ну і так далі. Завжди зрозуміло, про що цю людину питати, куди запрошувати, на які теми говорити. Я цього категорично не сприймаю. Я весь час трансформуюся, змінююся, і мені зовсім не світить перетворитися на забетоновану у чиїйсь свідомості мумію. От намагалися навісити на мене наліпку «наркоадепта» і «барроуза з піхвою» — не вийшло, бо ніякий я не соловей наркокультури. Так, думають, ну окей, спробуємо тоді запхати цю кляту Поваляєву в образ марґіналки і борця з соціумом. Я — борець?! Ага, така прямо баба в камуфляжі і з кайлом! Я можу бути подразником, але аж ніяк не борцем, бо я знаю всю безглуздість боротьби, тим більше аж з усім соціумом! Блять! Як всі мене замахали своїми шоу-бізовими штампиками. Якого хуя я маю бути розкутою, щирою, теплою, милою, секс-бомбою, ще якоюсь там йобаною барбі?! Ну от якого хєра я маю вписуватися в те, що вважається «правильним позиціонуванням», всім цим сраним іміджмейкерством?! Щоб продаватися? Повір, мене і так нормально купують. Щоби бить звєздой?! В сраку! Я і так звєзда, принаймні для свого чоловіка, для своїх друзів і для своїх дітей. Щоби вицмулювати і видрочувати «папулярнасць» з тупорилих глямурних ЗМІ? Я що, клоун? Жорж Бенгальський, конферансьє вар’єте?! Карочє, меседж до журналістів такий: нічого не бійтеся, бо мені все одно по хєр, що ви про мене думаєте і пишете, а до всіх людей — просто «НІЧОГО НЕ БІЙТЕСЯ!»

— Можеш виділити серед журналістів людей, яких ти поважаєш? Напевно, такі все-таки є?

— Звичайно, можу: покійний Олександр Кривенко, Роман Чайка, Андрій Шевченко, Андрій Бондар, Володимир Павлів, Говард Стерн, Хантер С. Томпсон, теж вже півроку як покійний, Михайло Бриних, Вікторія Стах, Тетяна Коробова, на «Ері» працюють кілька хороших журналістів. Хороших, чесних, професійних журналістів багато. Але усіляких памперсів, на жаль, незрівнянно більше. Має ж бути якась протоплазма, якийсь матеріал для природного відбору, правда?

— Добре. Ти сказала, що тебе нормально купують. Що значить в твоєму розумінні «нормально купують»? Це як? Якими накладами видаються книжки? Загальновідомо ж, що у нас 3000-й наклад — вже бестселер.

— Те, що в моєму розумінні означає «нормально купують», аніяк не збігається з тим, що у нашій країні називається «нормально купують», так що, з огляду на наші реалії, можеш вважати мої книжки бестселерами, але я їх такими вважатиму тоді, коли наклади будуть стотисячними і у багатьох країнах світу.

— Світлано, ті, хто знайомий з твоїми книгами або з тобою, знають твоє негативне ставлення до шоу-бізнесу. Це відраза до цього загальносвітового явища «в принципі» чи до його української складової?

— «В принципі», шановний, «в принципі»! :) Маскульт, котрий потребує шоу-бізнесових механізмів, мусить займати своє чільне місце в соціокультурній структурі й не намагатися пожерти всю планету. Ми з одним режисером дуже довго сперечалися на цю тему, врешті я запропонувала лишитися кожному при своїй думці, й розмова перейшла на щось нейтральне, потім на його стосунки з жінками… і тут він, котрий годину тому запекло доводив мені актуальність «моніторинга масових потреб» у серіалах, рекламі, музиці й бульварному читві, раптом заявляє: «Розумієш, я йду по вулиці, бачу на біґ-бордах, постерах, обкладинках журналів всіх цих ґламурних тьолок, і у мене на жодну з них не встає!» О!!! — кажу я! — О! Мужик, дик і у всього народу теж не встає — просто купка, умовно кажучи, жидів, котрі, умовно кажучи, сидять на, умовно кажучи, нафтовій трубі, впарюють все це ґвалтівними нейролінґвістичними методами: аби маси це купили, треба ці маси переконати, що вони саме цього і потребують за результатами якогось там грьобаного моніторингу! Все довкола позбавлене сенсу, змісту і внутрішньої ідеї, натомість заповнене таким всезагальним біосом. «Це мусить продаватися» — це перше, про що думає творець тепер. Дивись, яка ахуїтєльна мода зараз пішла, наприклад, на «рок», на «альтернативну» музику — від «року» та «альтернативи» хіба що гітарні дж-дж-звуки лишилися, і то софт. І всі ці «рок-альтернативщики» уражені вірусом такого шмаркатого конформізму «ах, ми такі милі, такі щирі, такі відкриті і прості, ми так вас всіх любимо, сю-сю-сю», бо вони усвідомлюють, що без цього не продадуться. Так само, як альбом не продасться, поки баба не покаже товар … лицем… Може, її, бідну, навіть і не трахне ніхто, навіть продюсер чи спонсор, але перед масами вона обов’язково мусить вивалити цицьки і зробити губки бантіком — так, щоб всі зрозуміли, який чоловічий орган у неї там найчастіше гостює. Блядям вєздє у нас дарога: Беґбедер, той же ХРю Муракамі, женсчіни різні… В літературі, правда, поки що, слава богу, можна обійтися без цього — достатньо просто добре писати і мати сценічні навички, тобто вміти читати свої тексти і поводитися перед публікою, мати до того бажання і хист.

«Боротися з попсою» — це зараз дуже актуально, на часі, модна така маскультова фішка солодкавих альтернативщиків, «лєгєнда нашега бренда». Це я про то, що шоу-бизнес «безпардонно впхався на нашу останню територію». Така хуйня, малята.

— Повернемось до літератури. Ти переконана, що правильно обрала професію? :-) При читанні твоїх книжок у мене, принаймні, виникає враження, що переглядаєш якусь кінострічку, де режисером, сценаристом і оператором виступає Світлана Поваляєва. Звідки стільки «кінематоґрафічности» в творах?

— Нда, є таке діло — хотілося бути режисером, або навіть самій зніматися у якихось трагікомічних ролях. Напевне, мені просто не вистачило зухвальства і впевненості в собі, але, я думаю, втілити свою мрію ніколи не пізно — ти ж бачиш, я потихеньку режисую власні презентації, влаштовую такі мінімальні перформенси. Кілька моїх п’єс і сценаріїв по руках гуляють… А взагалі, може, професія обирає людину сама?

— Спостерігаючи за головними героями твоїх романів відчуваєш, що більшість пригод, — колись пережите тобою; з іншого боку, я не знаю людини, котра б вижила після всього, що ти з ними (героями) вчиняєш.

— Я ж вижила.

— В твоїх книгах постійно виринають «суїцидальні теми»… чому так? Цього вимагає загальна доволі депресивна сутність романів, чи це щось особисте?

— Ну, мабуть «загальна депресивна сутність» не може нічого вимагати, бо вона і є тим «особистим». Я щось не знаю автора, котрий би сів і отак навмисне задумав собі написати депресивний твір, наваяв загальний структурний план депресивності, розробив депресивно-художні деталі… до того ж, я не погоджуюся з визначенням, що це сутність депресивна. Форма, настрій — так, можливо, але сутність якраз навпаки — це світло, це любов, ніжність — попри все, що відбувається у побуті. Життя пронизане світлом і теплом, я це завжди усвідомлювала, просто я, мабуть, занадто хворобливо сприймаю ті нюанси повсякдення, на які більшість людей просто не звертає уваги.

— В «Ексгумації» та «Замість крові» так і відчуваєш тугу, або ностальгію, за початком-серединою 90-х. Чим не подобається наш час?

— Ніякої туги і ностальгії я особисто не відчуваю, мені подобається жити тут і зараз. Якщо в моїх книжках хтось відчуває тугу і ностальгію, то це лише свідчить про рівень моєї письменницької майстерності. Час не подобається своєю хижацькою тупістю і фальшем, все перетворилося на продукт споживання, все довкола якесь пластмасове, штучне і… не якісне — я маю на увазі речі, від меблів і одягу до книжок і музичних дисків, і архітектура, і навіть їжа — все стало якоюсь наскоро зляпаною одноденкою — споживайте, споживайте, висирайте швидше і знову споживайте, жеріть, ковтайте, купуйте, щодня щось купуйте, засмічуйте планету, всім це до сраки — розважайтеся! Просто розважайтеся і ні про що не думайте, окрім де взяти гроші на наступну розвагу — ось меседж сучасного світу. Буеееее.

Поза тим особисто в моєму житті багато чого справжнього: мої діти, мої коти, мої черепашки, почуття, які не тримаєш в собі; книжки, фільми, музика, створені людьми, котрі не можуть цього не робити, бо ця творчість — їхня сутність, їхнє життя, цілий космос, вони творили б у будь-якому разі, навіть якщо не змогли би це «продати»; мої бажання, що повертають грані довколишнього; жорсткі уроки, що змушують мене трансформуватися, змінюватися, вчитися усвідомленню, Сонце, дихання Землі, Любов.

— Один з персонажів Прохаська вважає, що скільки не пиши — за все життя можна написати лише одну книгу. Погодишся?

— Мабуть, так. Книга є продовженням автора — це як відбиток пальця на якійсь з мембран цього світу, тобто книга — це і є сам автор, тому, зрозуміло, що назви можуть бути різними, а книга, як і автор, — одна.

— В інеті можна знайти твої вірші. В одному інтерв’ю на питання коли вийде збірка твоєї поезії ти сказала, що зробиш це тільки тоді, коли перестанеш писати прозу. Про поетку Поваляєву можна забути?

— Можете й забути — тим приємніше буде познайомитись насвіжо. :)

— Яку книжку з усіх прочитаних тобою ти назвала б найгіршою і чому?

— Рю Муракамі. В житті своєму не читала подібного пустопорожнього ґрафоманського брєда — ця книжка (забула, як називалася) просто як блювота, я навіть до середини не змогла дочитати. Це порожній текст, абсолютно плаский, там нічого нема всередині, ніякого ані меседжу, ані почуття, ані стану, емоції, думки якоїсь — нічого нема. Навіть форми нема, чи якогось стилю авторського. Це просто як найдешевша найбридкіша інтернет-порнуха. Тупа механіка.

— Чесно кажучи, дізнавшись на яких умовах автори підписують контракт з «Кальварією», ми були шоковані. З іншими видавництвами, наскільки відомо, справи ненабагато кращі. Поваляєву задовольняє контракт з цим видавництвом? Поваляєва вірить, що у нас колись з’являться хоч здалеку схожі на європейські стандарти роботи з письменниками?

— Стандарти з’являться лише тоді, коли будуть гроші, а гроші будуть тоді, коли хоч якось сформується український літературний ринок, коли літературний бізнес в Україні стане прибутковим, і не лише для його власників, а і для держави. Про задоволення чи незадоволення можна говорити тільки в контексті ще не підписаної угоди, скажімо, «я не підписав угоду з цим видавництвом, бо вона мене не влаштовує». Якщо ти вже прочитав угоду, зробив свій вибір і підписав її, то говорити, що це тебе не влаштовує щонайменше не порядно. Я думаю, те, що письменники міняють видавництва, свідчить про активний розвиток літературного ринку, це добрий знак.

— Увесь передовий загін сучукрліту, в тому числі і ти, не дивлячись на афішовану всюди аполітичність, рік тому стояв на Майдані. Не розчарована?

— Ні, не розчарована. Я всім раджу перечитати з цього приводу «Лівий марш» з останньої книжки Жадана, і тоді зрозумієте, що від самого початку смішно було би на щось сподіватися, і, відповідно, у чомусь розчаровуватися. А те, якими у перший тиждень були люди, ту атмосферу, той дух я ніколи не забуду — це факт, що звершився і вже не може тебе розчарувати, як не може розчарувати той факт, що Індонезію ледь не стерло з лиця землі цунамі.

— Якби до тебе завітав якийсь чарівник і запропонував замовити собі один ідеальний день, як би виглядало твоє замовлення?

— Під чарівником мається на увазі спонсор, чи що? Я і без чарівника можу в цьому обійтися: це день на природі (або у себе на дачі, або на океанському узбережжі, чи на морі, може, в Карпатах — не важливо), це літо, це тотальна відсутність людей довкола (повір, і це також можна влаштувати)… зайнялася б чим? Коханням з коханим. Ми би цілий день нічого не робили, трахалися би, купалися, втикали, спали, їли фрукти, лазили б усюди, готували би на вогні рибу… гламурно, правда? Прямо сантабарбара!

— Чи буває в тебе бажання радикально змінитися самій (так, щоб навіть знайомі на вулиці не впізнавали) і радикально змінити свій стиль життя? Чи казала коли-небудь самій собі: «з понеділка заживу по-новому»?

— Угу, буває — я вже не раз таке вчворяла, тільки не «з понеділка», а коли наставав момент, до цього треба дозріти і аж ніяк не інтелектуально, тоді зміни будуть позитивними і незворотними. Дійсно переставали на вулицях впізнавати знайомі, зате чомусь починали впізнавати якісь абсолютно незнайомі люди… Це взагалі весело — вислизати зі старої оболонки час від часу, як змія зі старої шкіри.

— Якими б ти мріяла бачити стосунки зі своїми синами після того, як вони подорослішають?

— Я хочу, щоби ми завжди залишалися друзями і щоби довіра між нами не зникла ніколи, ми вільні люди, кожен має право на приватне життя, і це прекрасно, коли можеш відверто поговорити з рідною душею, зігріти рідну людину, дуже важливо, коли ти відчуваєш підтримку і також можеш її надати. Я би хотіла, щоб ми ніколи не брехали одне одному.

 

Олександр Чиж, МА «Арт-Вертеп»

Фото Ігоря Петровського

 

 

Додав Art-Vertep 24 жовтня 2005

Про автора

Світлана Поваляєва народилася у 1974 році. Закінчила Інститут журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка (спеціалізація – телевізійник), працювала на телеканалах СТБ та «Новий», у журналі «ПІК» т