Автори / Роман Скиба / «Міф - це святе для митця»
- Пане Романе, ви – поет та продюсер багатьох літературних акцій та фестивалів, дитячий письменник. Розкажіть, будь ласка, як усе починалось, за яких умов і коли був написаний Ваш перший вірш.
Буквально перший вірш я витворив, коли ще і писати не вмів. А відчув, що мої тексти – не де-небудь-що, а дуже навіть ого-го десь на межі другого і третього курсів університету. З написаним тоді увесь попередній доробок конкурувати не міг і тому був похований у валізі...
- Одні письменники схиляються до присутності Музи у їхньому творчому житті. Йосип Бродський навіть писав це слово з великої букви, а Марина Цвєтаєва говорила, що в жінок-письменниць є свй покровитель – Геній. Інші зазначають, що важливою є щодення праця та вдосконалення. Яку роль у Вашій письменницькій долі відіграє натхнення?
- Ну, без нього я б і на ваші питання не спромігся відповісти...
- «Клуб творчої молоді» або «КТМ», яким Ви керуєте, об’єднує авторів різних поколінь. Ви – дев’яностник, учасники клубу, загалом, - двотисячники. Якою є нова генерація українського письменства?
- Як і кожна генерація – різною. Зараз на моїх фестивалях вручаються премії саме двотисячникам і серед лауреатів простежується закономірна тенденція: кожен з них визнає із цієї когорти крім себе ще одного-двох авторів, при тому, що це не заважає їм приятелювати з іншими... Так було у всі часи.
- Нещодавно у видавництвах «Апріорі» та «Маузер» вийшла книга Вашого вибраного «П’ятизнак, або Життя і нежить». Чим зумовлений повторний вихід такої книги, адже першим вибраним була «Хвороба зросту» (видавництво «Смолоскип»)?
- З такими тиражами, як у нашому часі практикуються, книжки треба перевидавати щороку. Особливо, якщо йдеться про ті, які розходяться в лічені місяці...
А другий (додатковий) аргумент полягає у тому, що чимало віршів реінкарнувалися у новому виданні в дещо зміненому вигляді. Мабуть, я колись жив у Давній Греції, от і повівся на рекомендацію «частіше повертати стиль»...
- Про Вас кажуть «львівський киянин». Чим відрізняється львівське літературне середовище від київського і де Ви почуваєте себе комфортніше?
- Всі міста по-своєму жахливі, навіть ті, в яких ми живемо... і прекрасні по-своєму. Просто іноді настають моменти, коли зміни стають необхідністю. А якщо вже ти переїхав із одного географічного пункту в інший, то всі зусилля спрямовуєш на те, щоб комфортно тобі було саме там, на новому місці. Поза тим, що у Львові я зараз буваю часто, про його літературне життя я маю дещо ретроспективне уявлення. Зрештою, той контингент, у якому я «варився» у часи «Ліру», уже давно вийшов із поняття «богема». А Київ – це моє майбутнє...
- Що, на Вашу думку, є важливим для створення здорового літературного середовища?
- Літературне середовище здоровим не буває. Ги-ги... Зате може бути цікавим, бадьорим, сприятливим для творчих особистостей, які його представляють. Для того, щоб воно сформувалося і функціонувало потрібна лише наявність «генератора ідей». Втім, виходячи із вродженої скромності, не буду нікого ставити у приклад...
- Як Ви ставитеся до критики?
- Передусім я хотів би відповісти на запитання щодо її літературної функції у своїму баченні. Тільки наївний може вважати (а до таких подекуди належать і професіонали), що місія критики вказувати авторам на плюси та мінуси їхніх творів. Це лише предмет «розмови», що зумовлює змістову наповненість критичного опусу. Основне ж її (критики) призначення – популяризація літпроцесу оптом і вроздріб. Про що говорять, те існує. Схвальна чи розгромна рецензія на глибинному рівні однаково фіксує літявище у свідомості суспільства, а значить нагадує йому, що література жива. Для самого ж автора, про якого пишуть, це вияв уваги, яка йому необхідна, адже – цитую себе: «Творчість за природою своєю передбачає імпульс до визнання». А що вже являтиме собою відгук – дифірамб, змішування з багном, відсторонені асоціації, чи навіть, абсолютний маразм – це вже на овісті критика, адже він теж автор.
- В житті Ви завжди намагаєтеся робити те, що Вам подобається...
- Дотримуватися такої стратегії не так вже й важко. Апріорі це визначає мою «доктрину». Але, слава Богу, світ занадто складний, щоб про його прояви можна було говорити однозначно. Місцями робити те, що не подобається – неабиякий кайф. Важливо тільки, аби цей мазохістичний імпульс був похідним від власної волі. І дози теж, безумовно, мають значення.
- Чи можете Ви уявити себе не поетом?
- Нескибою тобто? Елементарно! Знаєте, яка у нас, поетів, фантазія...
- Що роман Скиба читає перед сном?
- Та жахи всілякі читаю. Щоб сни були сюжетними...
- Поет повинен бути голодним?
- Це сказав Толстой, який поетом не був. Кричуща нісенітниця (хай вибачить Лев Миколайович). Принаймні на основі власної психології творчості офіційно стверджую: пишеться тоді, коли добре і затишно.Драматизм, який перманентно проступає у текстах (тут уже я маю на увазі не лише свої, а левову частку доробку світової поезії) – це тінь пережитого, катарсис, зумисний повтор (а той ні). Так чи інакше, коли бракує чогось необхідного, уся енергія витрачається на суєту, що є цілком логічно, адже законами тіла так само гріх нехтувати, як і законами душі.
- Чи Ви погоджуєтеся з Іваном Андрусяком, який вважає, що «справа життя Романа Скиби – плекати міт про Романа Скибу»?
- А чого б це я мав віднєкуватися?... «Писати своє життя, як художній твір» (автоцитата) – саме цей підхід дає мені підстави називати себе «поетом в законі». Міф – це святе для митця. Як висловився Моем: «Людина, про яку складено легенду, отримує паспорт на безсмертя».
- Дякую за розмову.
Наталія Пасічник, спеціально для Арт-Вертепу
Додав Art-Vertep 14 жовтня 2008
Про автора
.
