Автори / Ірен Роздобудько / «Усе співпало, як дві деталі пазла…»
Про Ігоря Жука Ірен сказала мені: «Порівняно з ним я – вискочка». Насправді з боку видніше: доля звела разом дві рівні за силою особистості, різнобічно обдаровані і у творчому, і в людському плані. Лише наразі різні за популярністю. Хоча з цим теж можна сперечатися.
У Києві відбувся спільний творчий вечір письменниці Ірен Роздобудько та Ігоря Жука. Ігор грав на гітарі, співав свої пісні, Ірен читала вірші та показувала уривки з фільмів, знятих за її сценаріями. У камерній обстановці, для своїх найближчих друзів, Ірен та Ігор ще й співають удвох. Коли бачиш їх разом, хочеться часом відвести погляд, а часом навпаки, сказати: подивіться на них, люди! Бачите? - Історія про Ассоль, Грея та пурпурові вітрила – не казка. Треба лише вміти вірити і чекати.
- Ірен, як ви познайомилися?
- Я чула пісні Ігоря Жука по радіо - вони мені завжди подобались. І вірші, і музика. Не cхожі на жодні інші пісні, які називають «бардівськими», вони були мені близькі. Передачі з Ігорем вела моя подруга, дитяча письменниця Леся Воронина. Дивно те, що коли ми з нею про щось говорили, і я починала висловлювати якісь свої, часом дивакуваті думки, упродовж двох років чула від неї: «Вам треба познайомитись з Ігорем Жуком... Ви дуже подібні». Але я не сприймала це всерйоз і не збиралася ні з ким знайомитись, а тим більше – Боже збав! – шукати будь-яких стосунків. Але ці слова, які чула багато разів, якось відклалися у свідомості. Потім минув ще рік, і одна моя знайома, котра теж захоплюється кіно, покликала мене до однієї доброї людини, яка залюбки записує усім охочим на диски купу цікавого кіно і може записати мені всього Кустуріцу. На Кустуріцу я «клюнула» і запитала, хто ця людина. Знайома відповіла: Ігор Жук. І я пішла.
- Розкажіть про Ігоря тим, хто його не знає…
- Мені водночас і важко, і легко говорити про Ігоря. Важко – тому, що я ще ніколи і нікого не допускала до публічного обговорення свого особистого життя, адже я не шоу-вумен, щоб таким чином підтримувати цікавість до себе. Гадаю, своїм читачам цікава й без цього... А легко – тому що Ігор - надзвичайно цікава людина. І скромна. Він не тільки співак і композитор, якого люблять і знають. Він – науковець-астрофізик, який має купу досліджень чорних дір, сценарист 30 документальних стрічок, автор музики до багатьох фільмів, зокрема відомого мультфільму Степана Коваля «Йшов трамвай номер 9», автор п’єс для лялькового театру. Він – дизайнер комп’ютерної графіки, професійний фотограф, художник, ледь не став професійним футболістом… І це лише половина того, у чому він себе спробував і досяг успіху...
Але для мене головне, що він порядна людина у всьому – у дружбі, в роботі, ставленні до жінок, дітей, батьків.
- Ваші читачі можуть тепер зробити висновок: те, про що Роздобудько пише, – не вигадка, не казка, такі стосунки в житті таки трапляються…
- Мені часто ставили таке запитання: «Яким має бути чоловік, у якого може закохатись Ірен Роздобудько?» - і я відповідала, що, певно, це має бути… інопланетянин. Наші жінки – такі працьовиті, сильні, розумні, самовіддані - не отримують у більшості своїй того, на що заслуговують. Я про це писала в «Переформулюванні». І тому наш світ такий агресивний, знервований, зневірений. Таким його робить «пропаганда» легковажних, що ні до чого не зобов’язують, стосунків, «псевдобогеми», де романтикою є не любов і віра, а кількість партнерів та пригод. Я це все ненавиджу.
Я навіть «інопланетянина» не шукала, адже це принизливо. Я для цього надто самодостатня людина і ніколи не «їм, що попало» (за Омаром Хайямом).
Але мені було трохи ніяково перед тими читачами, які мені вірять, адже часом писала не те, як є, а те, ЯК МАЄ БУТИ. Була відвертою в книжках на 99 відсотків, а один залишала собі – «на скепсис» та розчарування.
Саме Ігор «прибрав» з моєї свідомості цей єдиний відсоток скепсису. Змінив моє ставлення до світу взагалі і до себе самої – зокрема. Він написав про мою книжку «Дві хвилини правди», і перша фраза (цитата зі Станіслава Єжи Лєца) мене вразила: «Скільки масок потрібно одягти людині, щоб не відчути удару в обличчя?». Усі маски, котрі мені доводилось одягати, він познімав, і я нарешті почала просто дихати та бачити світ кольоровим і добрим... Тепер захищена від будь-якого удару.
В Ігоря Жука є такі рядки в пісні з Біблійного циклу – «Ісус і Магдалина»:
Тендітна жінко, йди і більше не гріши,
А як не хочеш йти – сядь поруч і пиши –
В пилюці пальцем – то не гірше за скрижаль,
Бо пише серце, що в житті спізнало жаль…
Холодний вітер ту пилюку розмете.
Що там було – ми двоє знатимем про те.
А ще той білий випадковий голубок,
що підглядів: «Бог є любов – любов є Бог…»
Ігор Жук:
Що в моєму житті змінила Ірен Роздобудько? - Все і нічого.
Все – у тому, що можна назвати зовнішньою стороною життя: коли живеш сам, своїм окремим життям, в якому хай навіть дуже важливу складову становлять друзі, рідні, події, пошуки коханої людини, різні варіанти знахідок у тих пошуках, котрі ніяк не відчуєш остаточними, – це одне життя. І коли живеш удвох, святкуючи кожне
23 число кожного місяця, дату знайомства, бо тривалість того знайомства – лише три місяці, а відчуття, що прожили разом все життя; коли немає сумнівів, кожною клітинкою відчуваєш повну гармонію в усьому – це зовсім нове життя. При тому розумієш, що все пережите до цього часу – вдало, невдало, всі радощі, гіркоти, всі успіхи і зроблені дурниці – було не намарне, бо залишилася у кожному з нас віра, і ось – нам далося по вірі.
Нічого – у тому, що є найсуттєвіше: у сприйнятті найвищих цінностей життя, творчості, навіть у якихось звичайних житейських звичках, бо практично все у нас тут співпало або виявилося цілком сумісним, як дві деталі пазла. Ну, можливо, хіба що одна суттєва річ зазнала уточнення. Ми обоє на класичне запитання журналістів відповідали, по суті, однаково: «Так, я – щаслива людина». Але зараз за цією відповіддю у нас стоїть набагато більше.
Ірен як літератора я відкрив для себе лише після нашого знайомства – не дуже вірив у рівень нового українського письменства, розхваленого різними «коронаціями», та ще й жіночого. Тому навіть трохи побоювався прочитати першу книжку Ірен Роздобудько – не хотілося розчаруватися. А після першої книжки «проковтнув» решту. І до «Коронації слова» змінилося ставлення (тут мені як комп’ютернику бракує смайлика :)). Хоч, крім того, що це справді об’єктивно добротні, справді талановиті твори, є ще й суб’єктивне – в них то там, то тут проступають, впізнаються риси коханої людини. Але це вже – додатковий «бонус».
Галина ВДОВИЧЕНКО, «Високий Замок»
Додав Art-Vertep 30 жовтня 2008
Про автора
Народилася в Донецьку. Закінчила Київський Державний університет — факультет журналістики.
