Автори / Тетяна Таїрова-Яковлєва / Відійти від історичних стереотипів
Праці російської дослідниці Тетяни Таїрової-Яковлєвої — це нестандартний підхід у вивченні історії України XVII—XVIII століть, насамперед періоду Гетьманщини. Відкинувши емоційні та ідеологічні штампи минулих епох, стереотипи, що вкоренилися у свідомості російських і, не меншою мірою, українських учених, петербурзький професор шукає (і все-таки знаходить!) історичну правду. Її статті, присвячені історії ранньомодерної України (передовсім епохи Руїни), значною мірою розвінчують усталені, прописані в підручниках догми. Звернення Т.Таїрової-Яковлєвої до більш пізнього періоду історії України — який можна умовно назвати «мазепинським» — стало для неї органічним, хоча й трохи несподіваним...
У вступі до дуже популярної нині біографії гетьмана Івана Мазепи (книжка вийшла в серії ЖЗЛ видавництва «Молодая гвардия» у 2007 р., уже готове перевидання) авторка так окреслила своє розуміння цього контроверсійного образу: «Іван Степанович Мазепа — особистість настільки неординарна та багатогранна, що для його зображення потрібна вся палітра барв. У його житті було стільки пригод, крутих поворотів, ударів долі й незмінного покровительства фортуни, що будь-який художній вимисел поблякне на цьому тлі. Природжений політик, обдарований полководець і дипломат, людина відважна, честолюбна й цілеспрямована — він був уособленням епохи українського духовного відродження та розквіту козацтва... Як будь-яка видатна особистість, Мазепа, зрозуміло, викликав заздрість і ненависть ворогів... Об’єктивний портрет, виважені факти дозволять читачеві самому вирішувати: засуджувати чи виправдовувати цю людину».
Як бачимо, Т.Таїрова-Яковлєва не виписує готових рецептів, а дозволяє читачеві самому переосмислити історію, спираючись на всю суму фактів і реальних документів, а не на зашорені оцінки — від несправедливої хули до бадьорих панегіриків. Останні забарвлюють образ гетьмана лише в чорні та білі кольори, відкидаючи всю «палітру барв». Т.Таїровій-Яковлєвій, як досвідченому архівісту, вдалося багато досягти в деміфологізації образу великого гетьмана. Насамперед це стосується відповіді на запитання: що ж підштовхнуло Івана Мазепу до переходу на бік короля Швеції Карла XII? Чи були об’єктивні причини для цього кроку? Який заздалегідь (!) не готувався, але став результатом послідовної політики царя Петра I та його найближчого оточення зі знищення автономного статусу Гетьманщини у складі зароджуваної імперії Романових. І те тавро «зради» (царю, Росії, російському народу, ще точніше – московітам, вірі православній?), яке три століття висіло дамокловим мечем над Іваном Степановичем, сприймається вже зовсім інакше, як вирок переможців повергненим — vae victis. У зв’язку з цим дуже важливий і висновок історика про те, що церковна анафема, накладена на гетьмана, оголошувалася з порушенням православних канонів. І головне — цей висновок зроблений у російській історіографії вперше.
Маловідомі пласти української історії захопили Тетяну Яковлєву ще в дитинстві, тому й не дивно, що вона вступила на історичний факультет Ленінградського державного університету. Вже студенткою Тетяна виграла всесвітній конкурс знавців історії України й невдовзі вступила до аспірантури Канадського інституту українських досліджень; далі стажувалася в Гарвардському інституті українських досліджень. Коли Т.Яковлєва повернулася до рідного ЛДУ, її звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі» й пособництві РУХу. Молода аспірантка не збиралася відступати й вирушила захищати кандидатську дисертацію в Інститут історії України НАНУ, адже професура ЛДУ не хотіла й чути про тему: «Початковий етап Руїни: соціально-політичне становище і зовнішня політика України кінця 50-х років XVII ст.».
Сьогодні Т.Таїрова-Яковлєва справді творить революцію в російсько-українських відносинах. Адже не секрет, що постать гетьмана Івана Мазепи залишається досить одіозною для російського читача й частини істориків. Нині вона веде курс історії України у Санкт-Петербурзькому університеті. Пише наукові праці, продовжує досліджувати період Гетьманщини. І потроху... переписує історію. Її остання знахідка — Батуринський архів — дала можливість російським історикам зовсім з іншого боку подивитися на діяльність Івана Мазепи.
— Тетяно Геннадіївно, коли ви зрозуміли, що історія — це покликання?
— Я з дитинства захоплювалася історією. Стара петербурзька сім’я, в якій пам’ятали своїх дворянських предків, відповідно впливала на мене. У десять років моєю улюбленою книжкою була «Історія дипломатії». Звісно, найбільше захоплювалася авантюрно-пригодницьким боком історичних подій.
— А з чого розпочалося знайомство з історією України?
— Одного разу я побачила ілюстрацію у шкільному підручнику (картина Миколи Самокиша) – бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким. Пристрасть до шабель і поєдинків підштовхнула поцікавитися: хто це, чому билися? В улюбленій енциклопедії Брокгауза та Ефрона (вона була вдома) відповіді не знайшла. Мама принесла з бібліотеки книжку Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький». Мені було 13 років — і відтоді я захопилася історією України, Гетьманщини.
— Яку постать цього періоду вважаєте найцікавішою?
— Моєю першою любов’ю був Іван Богун. Він, мабуть, найбільш цілісна і яскрава особистість. Симпатичний мені Іван Виговський — але не як гетьман, а як людина. Одну постать назвати складно.
— Навчаючись у Ленінградському державному університеті, доводилося чимось жертвувати?
— Ну звісно, не без труднощів. Всі нормальні студенти йшли до кав’ярні, а я до архіву. Причому із задоволенням. У 1992 році мене вигнали з ЛДУ за «український буржуазний націоналізм», не дозволивши захистити готову кандидатську дисертацію. Слава Богу, це все в минулому.
— Як тепер ставляться до Ваших «проукраїнських» інтересів близькі, університет, держава?
— Близькі підтримують, цікавляться. Батьки ще в юності повозили мене місцями Богдана Хмельницького, від Суботова до Збаража. В університеті в мене дуже серйозна підтримка, а В.Путін (тоді ще президент РФ) дав іменний грант як молодому доктору наук. На російські гранти мені гріх скаржитися.
— Яку свою наукову працю вважаєте найвагомішою?
— Хоч як дивно — дослідження соціального стану селян після повстання Хмельницького (до речі, моя кандидатська дисертація). Я бачу в цьому корінь усіх внутрішніх процесів Гетьманщини. Насправді, починаючи з епохи Богдана Хмельницького, українською історією в Росії не займалися. Надто багато подій було не «в дусі братерства двох народів»!
— Як сталося, що ви «зайнялися» Мазепою, що підштовхнуло звернути увагу саме на цю історичну постать?
— Чесно кажучи, він мене ніколи особливо не приваблював. Але попросили написати статтю для провідного московського журналу «Новая и новейшая история», щоб по-новому подивитися на Івана Мазепу. До мене звернулися, тому що я єдина, хто в Росії займався Гетьманщиною. Метою статті було – поглянути на цю персону, відкинувши стереотипи, нав’язані імперськими, а потім і радянськими історіографами. Коли вийшла стаття, мені запропонували написати книжку в серію ЖЗЛ.
— Книжка написана живою, доступною мовою. А як критики, історики поставилися до цього дослідження?
— Рецензій вийшло вже багато — від захоплених до лайливих. До речі, лають в основному в Україні — на екстремістських сайтах. Провідні фахівці з петровської епохи в Росії Є.Анісімов, Ю.Беспятих, В.Артамонов книжку схвалили. Для мене найдорожчою оцінкою було схвалення Бориса Флорі та Ореста Субтельного.
— Хто знайомився з книжкою до її виходу з друку?
— Я книжку попередньо нікому не показувала. Ніколи цього не роблю. Тільки на домашніх «перевіряла». Усе-таки книжка вийшла в науково-популярній серії, і треба було, щоб і нефахівець міг її зрозуміти. І ось цікаво, що близькі, прочитавши працю, справді довідалися багато нового. Не тільки про Мазепу, а й про Україну. Моя біографія Мазепи — насправді книжка про епоху. І для російського читача стало повним одкровенням, що Україна XVII століття була дуже європеїзованою країною, з чудовою освітою, культурою. Про це в Росії нічого не знають: ні про Києво-Могилянську академію, ні про українське бароко.
— Однак основна ваша заслуга у сфері мазепознавства — це виявлення Батуринського архіву, що дозволяє повніше розкрити широту й неординарність постаті Мазепи. Розкажіть, як вдалося відшукати понад тисячу документів, пов’язаних із діяльністю гетьмана?
— Коли я почала працювати над книжкою про І.Мазепу для серії ЖЗЛ, стала збирати архівні матеріали. У 2003 році знайшла невеличку замітку межі XIX і XX століть про те, що в Академії наук у Санкт-Петербурзі виявили документи Мазепи. Їх тоді щойно знайшли, а розібрати й опублікувати не встигли. Почалася революція 1917 року... Я стала шукати. Знання архівної структури допомогло — на превеликий подив, документи я знайшла. Вони так і лежали в Пітері, тільки вже в іншому архіві.
— Чи відомо, як документи з Батурина потрапили до Петербурга?
— Завжди вважалося, що Олександр Меншиков, права рука царя Петра I, просто спалив усе в гетьманській столиці. Насправді він був державником, людиною далекоглядною. І тому в 1708 році все відіслав до Петербурга. Документи розібрали, переклали російською мовою, дуже багато оригіналів зникло, але збереглися всі російські переклади. А ще залишилися практично всі оригінали листів Петра I до Івана Мазепи, дуже багато документів, зокрема листи його матері і навіть дума Мазепи.
— Раніше була відома тільки його дума на політичну тему «Всі покою щиро прагнуть». А про що йдеться в другій?
— Це дума «Старик с телом беседует». На документі є позначка, що дума написана рукою гетьмана. Хоча дума збереглася лише в російському перекладі (в оригіналі — польською), вона являє собою унікальний зразок творчості Мазепи і дає уявлення про почуття, пережиті ним у зв’язку з романом із Мотрею Кочубей. У своїй думі Мазепа розмірковував про сиве волосся та молоді бажання тіла, про плотські утіхи і пекельні муки.
— Розкажіть про перші відчуття, коли ви знайшли Батуринський архів.
— Як каже мій чоловік, дуже здивувалася. Хотілося голосно й радісно закричати на весь зал. Проте навколо сиділи серйозні люди, було незручно. Довелося чекати, поки приїду додому, щоб там поділитися радістю.
— Як могло статися, що такі важливі документи стільки часу пролежали без уваги?
— Тут збіг низки обставин: доля спадщини Меншикова, який сам потрапив в опалу, упереджене ставлення до Мазепи і відсутність фахівців із цієї тематики в Пітері. Архівісти просто не здогадувалися, що ці документи нікому не відомі.
— Як іде опрацювання документів, підготовка їх до друку? Хто нині працює з архівом?
— Працює ціла група — мої колеги з Центру з вивчення історії України СПбДУ і санкт-петербурзького Інституту історії РАН. Ми відбираємо документи, сортуємо, робимо комп’ютерний набір. Потім — звірка, упорядкування індексів... Ми намагаємося бути на рівні кращих стандартів пітерської історичної школи.
Перший том уже вийшов. Другий у роботі, він з’явиться під кінець 2009 року. Сподіваюся на перевидання двох томів в Україні — українською мовою.
— Чи плануєте продовжувати роботу над «позитивним іміджем» Мазепи?
— Над Мазепою працюю серйозно, публікуємо документи, завершили роботу над науковою книжкою про деякі аспекти його діяльності. Сподіваюся, багато що буде сюрпризом. А поняття «позитивний імідж» для політика — річ спірна. Наприклад, Мазепа дуже багато зробив для створення і становлення Російської імперії. Впродовж принаймні 18 років його співпраця з Петром I була цілком щира, взаємовигідна. Вона давала дуже великі плоди. Це і військове співробітництво на півдні Росії, і Азовські походи 1695—1696 рр., але особливо слід підкреслити факт, що доти Кримські походи російських і українських військ (за гетьмана Івана Самойловича) завершувалися повним провалом. І Прутський похід Петра I у липні 1711 року також завершився крахом. Участь саме І.Мазепи, його досвід, знання, поради мали дуже велике значення для успіхів російської та української зброї під час Азовських походів. Другий дуже успішний напрям — зовнішня політика Росії, в якій гетьман грав одну з найвидатніших ролей. Він знав абсолютно всі таємниці російської дипломатії, мав власну розвідувальну мережу, матеріали якої передавалися в Москву — цареві та його оточенню. Переговори з багатьма країнами (такими як Туреччина, Придунайські князівства) доручалися І.Мазепі. Він їх вів для Петра I. І, звісно, церковна реформа, яку цар здійснював за дуже великої підтримки та участі українських діячів.
— Вихованців Києво-Могилянської академії, таких як Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Димитрій Ростовський (Туптало)…
— «Позитив» це чи «негатив»? Петро I зовсім не випадково нагородив Мазепу другим орденом Святого Андрія Первозванного. Це саме дуже важливий аспект діяльності гетьмана, який дозволяє інакше подивитися на нього саме з російської точки зору. Особисті контакти з оточенням Петра в Мазепи були дуже тісні, плідні (це і Шереметєв, і Голіцин). Вони були не просто соратниками, а й друзями… Треба вивчати факти, читати документи. Тоді люди неупереджені самі зможуть зробити свої оцінки. Ну, а якщо хтось не хоче бачити очевидного – з такими нічого й не вдієш.
— Сказати, що Мазепа багато років цілеспрямовано готувався «піти» від Петра I, – як мінімум, погрішити проти істини?
— Досі не представлено жодного документа, який би підтверджував припущення ряду українських дослідників, нібито в Мазепи був план відокремити Україну від Росії. Жодного серйозного аргументу на підтвердження наведено не було! Зате документів, які свідчать про дуже серйозний і позитивний внесок Мазепи в розвиток Російської імперії, про співпрацю з царем, чимало — сотні, навіть тисячі.
— Хоч як парадоксально, ваша концепція багатьом не сподобається. Росіянам ви кажете, що він ніякий не зрадник. Українці обурюватимуться, читаючи слова про те, що він заздалегідь не готував «зраду» цареві… Це був ситуативний вибір гетьмана?
— Насправді це яскравий приклад природного перебігу розвитку подій. Тому що
зміцнення імперії стало суперечити інтересам Гетьманщини. Однак, перш ніж ці
суперечності проявилися так чітко (їх, безумовно, спровокували події Північної
війни 1700—1721 рр.), багато років тривала дуже плідна співпраця. І я вважаю,
що саме в Росії слід робити акцент саме на цих роках та на цій співпраці, бо
вона дозволяє зов-
сім інакше подивитися і на Мазепу, і на російсько-українські відносини.
— Участь козацьких полків у Північній війні (особливо у Прибалтиці в 1701—1704 рр.) зіграла велику роль у перемогах Петра I над шведами. Козаки служили на совість?
— Це до питання про те, чому багато козаків, селян не пішли за Мазепою. Тому
що гетьман справді проводив політику в руслі політики царя. І багатьом
це, звісно ж, не подобалося, адже тягар Північної війни лягав на Україну.
Політика Петра I проектувалася на політику Івана Мазепи.
— Чималу роль відігравало питання православної віри, адже в Україну прийшов король чужої релігії – лютеранин. Сам Мазепа, як писав Пилип Орлик у 1721 році, вважав, що «Україні, наляканій долею Батурина, забракло мужності виступити разом із нами»…
— Я особисто вважаю, що Мазепа з першого дня особистого знайомства з Карлом XII уже не вірив в удачу, в успішне завершення розпочатого. І справді, є документи, які свідчать про те, що він намагався домовитися з Петром I уже восени 1708 року. Але жорстока політика оточення царя, насамперед нового покоління, не залишала жодного шансу для компромісу.
— Уже тепер ясно, що більшість дослідників неправильно розуміли фразу Мазепи («диявол його сюди несе!»), сказану тоді, коли «останній вікінг» несподівано повернув на південь, увійшовши в межі Гетьманщини. Наскільки цей, вочевидь необачний зі стратегічного погляду, крок Карла XII, бліц-кидок в Україну наблизив розв’язку подій?
— Так, події 1708—1709 років були для гетьмана трагедією. Вони ставили під удар усі досягнення його минулого життя, і я вважаю, що багато в чому він опинився в ситуації складного вибору, в якій пізніше опинився гетьман Кирило Розумовський. Він мав або прийняти почесну й матеріально дуже сприятливу відставку (чи пенсію) і спокійно дивитися на реформу, яка звужує, щоб, зрештою, знищити, автономію Гетьманщини, або зробити такий жест розпачу, яким став його виступ на боці шведів, що завершився розгромом Батурина і Полтавською катастрофою. К.Розумовський свого часу прийняв інше рішення, і я думаю, що нікому не дано права засуджувати ні того, ні іншого.
— Якщо не називати Мазепу ворогом Російської імперії, тоді яке місце він посідає в історії і України, і Росії?
— У Росії завжди вважалося, що Мазепа — зрадник, який перекинувся на бік
шведів, тоді як народ завжди любив Росію і Москву. Насправді все було, звісно,
набагато складніше. Політика... У Мазепи була ситуація, яку багато в чому можна
порівняти з сучасною. Тому що більше 20 років гетьманства Мазепи — це час дуже
жорсткої боротьби з опозицією. Насамперед із тими, кого сьогодні можна назвати
олігархами: з лівобережними старшинами на чолі з Василем Кочубеєм, який був
його суперником із часу обрання Івана Мазепи гетьманом. «Олігархи» були зовсім
навіть не проти Російської імперії. Вони намагалися розширити свої володіння,
отримати можливість експлуатувати селянство. Взяти, наприклад, знаменитий
універсал, у якому Мазепа запроваджує дводенну панщину. В Росії цей факт зав-
жди трактувався однозначно: «Нехороший какой, ввел... ». Я пишу, що він,
навпаки, був добрий, обмежив двома днями. Ці «олігархи» протистояли політиці
гетьмана і в економіці, і в політиці. Тому що вся діяльність І.Мазепи
спрямовувалася на те, аби зміцнити державну структуру Гетьманщини.
— Наприкінці лютого 2008 р. президент України Віктор Ющенко нагородив вас за заслуги в дослідженні історії України орденом Княгині Ольги. Розкажіть, як відбулася ваша зустріч. Які враження залишилися у вас?
— Зустріч відбулася несподівано. Я приїхала з питань організації музею в Батурині. Це з розряду «див» чи «приємних несподіванок», яких я, взагалі-то, ніколи не чекаю. Зустріч була не дуже тривала, але вкрай цікава. На жаль, тепер багато хто трактує мою книжку про гетьмана як політичне замовлення, але я вважаю, що потрібен саме зважений, професійний погляд на нашу спільну історію. Я впевнена: російські вчені можуть зробити вагомий внесок у вивчення історії України. Сподіваюся, що я та мої учні в цьому вестимемо першу скрипку. Обговорювали ми й перспективи публікації всього Батуринського архіву. Тепер це питання вже вирішене на рівні Російської академії наук.
— Як ви гадаєте, чи зможуть російські й українські історики звільнитися від нав’язаних віками політичних стереотипів взаємовідносин між Росією і Україною? Чи ідеологічна боротьба (як із тим-таки Мазепою: поганий — хороший) усе-таки триватиме?
— Наразі підростає нове покоління студентів. Це люди, котрі виросли уже в
пострадянському просторі. Для них існування України як окремої держави, незалежної,
— це природний факт, котрий не викликає неприй-
няття. Принаймні я як професор навчаю своїх студентів мати і обстоювати не
залежну від жодних ідеологій думку.
Автори висловлюють вдячність Національному університетові «Києво-Могилянська академія» і професорам НаУКМА Володимиру Панченку та о.Юрію Мицику за допомогу в підготовці матеріалу.
Довідка «ДТ»
Тетяна Таїрова-Яковлєва закінчила Ленінградський державний університет у 1989 р.
У 1994 р. захистила кандидатську дисертацію на тему «Початковий етап Руїни: соціально-політичне становище і зовнішня політика України кінця 50-х років XVII ст.»
Працює в СПбДУ з 2003 р., із 2007 року — професор.
У 2004 р. захистила докторську: «Соціально-політична боротьба в Україні в 60-ті роки XVII століття. Внутрішні та зовнішні чинники Руїни».
Викладає курси «Історія України і Білорусі», «Джерелознавство історії України та Білорусі», «Історіографія історії України»; Спецкурс «Козацька Україна у творах культури».
Керівник спільного видання Центром із вивчення історії України СПбДУ і Санкт-Петербурзьким інститутом історії РАН документів з архіву І.Мазепи; проект фінансується на кошти Kowalsky Program for the Study of Eastern Ukraine. Керівник Центру з вивчення історії України при кафедрі історії слов’янських і балканських країн СПбДУ.
Сергій Махун, Ганна Щипоног, «Дзеркало Тижня»
Додав Art-Vertep 31 жовтня 2008
