Автори / Микола Колесса / Микола Колесса: «Боюся, щоби щось нищівного не сталося в державі»
Старійшині української музики, видатному композитору та диригенту виповнилося 102 роки!
Якщо я доживу до старості, підтримуватимуть мене не в останню чергу ще й спогади про те, як достойно тримався на схилі років Микола Колесса. Недобачаючи, недочуваючи, позбавлений можливості ходити, він у свої 102 роки зберіг бажання, мрії і цікавість до життя. Пережив ровесників, друзів, і сказав мені колись з тугою: «Дивлюся навколо — усі молодші за мене». Микола Колесса народився в
Ця людина — ціла епоха з її багатством, трагедіями, компромісами та пошуками відповідей на вічні питання. З усіх інтерв’ю, які Колесса за довгі роки дав «Високому Замку», назбиралася вже книга. Але й тепер радіє кожній можливості поспілкуватися — і цей факт дивує не менше, аніж кількість прожитих ним років.
У переддень дня народження старійшини української музики, видатного композитора та диригента, кореспонденти «ВЗ» прийшли його привітати. Микола Філаретович щойно випив горнятко кави і мав намір послухати
Розмовляли ми під звуки музики Колесси.
- Як ви живете, Миколо Філаретовичу? Що робите останнім часом?
- Ось слухаю коломийки, «Осінній прелюд» — і чую: дещо можна було зробити краще. Але я вже майже не виджу — все ніби як за якоюсь сіткою. І так то мене гнітить…
- А щось нове написати є бажання?
- Мені навіть та нова музика в голові лунає! І нині компоную… Я досвід маю, але не маю сили. Записати музику вже не можу…
- Щодня музику слухаєте?
- Кожний день. Можу цілими днями — не набридає мені, не втомлююся, лише тішуся. Нераз буває, що цілий час перед полуднем музику слухаю.
- Ви були у Львівській філармонії на відкритті Третього міжнародного фестивалю диригентського виконавства ім. Миколи Колесси (а у свій день народження, 6 грудня, як з’ясувалося згодом, Микола Філаретович знову був у глядацькому залі на заключному концерті фестивалю. — Г. В.). Як часто вдається вибиратися з дому?
- Дуже рідко, дуже. Не пускають мене, бояться, аби не впав, не застудився. Для мене кожен вихід — подія. Так мені цікаво спостерігати за тим, як люди спілкуються, що говорять, як вбираються, як Львів змінюється…
- «Високий Замок» недавно писав про пасаж Міколяша у Львові — автор знайшов львів’янина, який ще пам’ятає, як дитиною ласував там тістечками…
- Я у пасажі Міколяша не раз бував. Там все так приємно пахло ліками… Бо поруч — аптека. Було у пасажі два кіна — кіно «Пасаж» та кіно «Люкс». «Пасаж» був більше для дорослих, для інтелігенції, а «Люкс» — для дітей. Кав’ярні працювали, крамнички… Я там навіть диригував — ми давали перші після війни концерти. Кілька років тому заглядав у цю браму — геть чисто усе змінилося, не пізнати. Їду нераз машиною — і не впізнаю тих вулиць і часом не знаю, де я є. Біля пошти дуже все змінилося, на деяких вулицях змінили хід трамваїв, назви самих вулиць. Львів став іншим…
- А характер людини з роками змінюється?..
- Очевидно, змінюється. Хоча не варто йому дозволяти змінюватися у гірший бік (усміхається). Але як не змінитися? Я, скажімо, маю цікаві задуми, а втілити їх не вдається. Розумію, що це нереально. Певно, що хотів би щось ще написати. Другу свою симфонію хотів би дещо переробити — це ж залишиться після мене. Музику чую, досвід маю, а записати вже не можу. Хіба це не впливає на характер?
- Кого з людей, яких зустріли на своєму життєвому шляху, найчастіше зараз згадуєте?
- (Після паузи)… Я мав такого друга — Степан Коцюба називався, він був лікар. Дуже близька була мені людина. І так мені його бракує… Важко сказати, кого частіше згадую, не хочу нікого називати, аби кривди комусь не зробити.
- Гості приходять до вас?
- Приходять, не забувають. Може, не так часто, як мені хотілося б, але приходять. Розповідають, що у політиці робиться… Рік тому я дуже цікавився тим, що на Майдані робиться. А нині боюся, щоби щось нищівного не сталося у державі. Боюся, аби оті всі зусилля не виявилися марними. Мені однаково, чи буду я, але не однаково, чи буде Україна. І якою вона буде. Відчуваю це так, як у Шевченка: «Та не однаково мені, як Україну злії люде присплять лукаві…». Дуже непокоїть мене, що зараз ті гроші, той ґешефт так заступили набагато важливіші речі…
- А колись так не було, що гроші вирішували все?
- Не було, ні. Принаймні так, як зараз — не було. А це неправильно. Тому мені так неспокійно.
- Якщо у вас трапляється поганий настрій, як його долаєте?
- Послухаю свої твори, скажу собі: «Щось таки добре мені вдалося зробити». І легше стає.
- А у чому потребу нині відчуваєте? Які бажання маєте?
- Хотів би рухатися, бути вільним у тому, аби десь піти, щось нове побачити, почути.
Усе життя був дуже рухливим, всюди біг, всюди встигав. А тепер жалую за тою свободою, бо прикутий до крісла. Як мені щось впаде на підлогу, а нікого поруч немає, то триває півгодини, нім я дістану цю річ. Ще мені прикро, що так зле говорю, що не можу висловити того, що почуваю. Не можу так дискутувати, як колись. Прикро, що я дуже відтятий від усього, що відбувається. Мене гризе, що доля багато чого мене позбавила.
- Миколо Філаретовичу, чи були у вас в родині довгожителі?
- Я перший. На жаль. Чого на жаль? Бо дуже ся чую одиноко. Розумію, що усі не мають часу, що усі в роботі. Але якби я міг так само бути у житті, у русі, а не відірваним від усіх. Тільки того і хотів би… А ще — упорядкувати те, що зробив, залагодити усі справи, аби після мене усе залишилося в порядку.
- Зарядку ранкову і далі робите? Які вправи?
- То таке дуже смішне, діточе: руки вгору, руки вбік… Головою рухаю. Такі тепер у мене вправи. Я ціле життя робив зарядку, дбав за своє здоров’я…
- А посту дотримуєтеся?
- Ніколи не дотримувався. Але й не об’їдався. Людині краще з’їсти мало, але щось добре, зі смаком.
- Від звички пити каву, бачу, теж не відмовляєтеся…
- Горнятко на день — обов’язково. З молоком. Не така міцна, як колись, але ж — кава.
- А люльку курите?
-
Прощаємося. Господар стискає руку фотокору. Мирон дивується: «Силу в руках маєте!».
- У диригентів руки сильні, — погоджується Микола Філаретович.
А мою руку підносить до губ — неперевершеним рухом старого львівського інтелігента.
Галина Вдовиченко, «Високий замок»
Фото Мирона Маслюка
Додав Art-Vertep 10 грудня 2005
