Автори / Драматичний театр ім. Марії Заньковецької / Театр як доля
30 листопада «заньківчани» відсвяткували 80-річчя свого улюбленого та найстаршого за стажем роботи колеги – народного артиста України Бориса Міруса. Вечір із назвою «Театр як доля» за кілька годин спогадами друзів, спроектованими на екран фотополотнами і спектаклем із яскравих клаптів його життя, проілюстрував творчий шлях актора.
Для «заньківчан» Борис Мірус – це значно більше, ніж сценічний партнер, а радше, за словами Федора Стригуна, ціла епоха театру. «Актор без амплуа», а воно йому й не потрібне, бо талант відвів йому місце серед тих, кому вдаються буль-які ролі: й великі, й малі. Хоча, як стверджує сам актор, останніх у театрі просто не буває, і щоразу доводить цю тезу, майстерно перевтілюючись у своїх персонажів на сцені...
Іду на пенсію
Ювіляр розпочав вечір доволі непередбачуваним викликом: «Іду на пенсію!» Мовляв, кожному з нас відведена ця «роль» після досягнення певного вікового цензу: «Тим паче, якщо ти стоїш на цій сцені більше, ніж півстоліття. Коли ті корифеї, якими в юності лише захоплювався – Дударєв, Овдієнко, Романицький та інші, – згодом стали не тільки колегами на сцені, а й друзями. Нині, маючи за плечима такий стаж, настав час сказати: «Йду на пенсію!» Зрештою, я завжди приховував свій вік, говорячи, що десять років мені приписали. Сьогодні ж вимушений сказати правду – мені 80!»
Як засвідчив винуватець свята, вийшовши на сцену, це один із нечисленних випадків, коли він злякався присутньої публіки, адже виступав перед нею на сцені «без всяких наклейок» як-от грим і костюмування: «А зараз у своєму одязі на сцені мені видається, що я стою перед вами зовсім голий. Коли не граю, то почуваюся на сцені якось незручно».
Звичайно, перед виходом на пенсію починаєш пригадувати, а з чого все починалося. Як казав Ґьоте: «Щоб зрозуміти митця, треба побувати на його батьківщині». Тож не дивно, що місію провести шляхами митця доручили його землякові – «заньківчанину», заслуженому артистові України Юрію Брилинському.
Народжений стати... актором
Тож перший укол «театрального вірусу» Борис Мірус, за словами земляка, отримав ще в дитинстві, коли сестра, якій страшенно не сподобалося поєднання червоного відтінку обличчя і білявого волосся малюка, вирішила підправити «недопрацювання» природи, підмалювавши йому чорним брови. «Мама нагримала на сестру. Звідки ж їй було знати, що її син колись щодня малюватиметься, і що йому за це ще й платитимуть гроші», – жартує пан Брилинський.
Наступним етапом для становлення майбутнього «слуги Мельпомени» став приїжджий цирк. Відвідавши його, маленький Борис захопився дійством і, повернувшись додому, взявся дресирувати своїх домашніх тварин – котів і собак. Перші якось неохоче сприйняли цю затію, а от останні навіть були задоволені. Таким чином театральне коріння почало міцно вростати у вдале підґрунтя.
Насправді, легкою акторська стежка для
Бориса Міруса була тільки спочатку. Потрапивши ще в юності
ГУЛАГівські табори як «соціально небезпечна особистість», попри клеймо «ТФТ»
(«тяжолий фізіческій труд»), домігся дозволу брати участь у художній самодіяльності.
Там уперше поставив «Шельменка-денщика», в якій усі ролі довелося віддати
чоловікам.
Повернувшись через роки в рідний театр, віддав йому п’ятдесят років свого життя, зігравши понад 200 (!) ролей. Тож не дивно, що, оцінивши весь «творчий доробок» і життєві моменти поза лаштунками театру, «заньківчани» просто не відпустили актора «на заслужений відпочинок», змусивши відмовитися від «пенсійної затії». Зрештою, як і для них, не для одного покоління львів’ян цей актор був і залишиться завжди пізнаваним, адже скільки б гриму не накладали на його обличчя, крізь кожну «маску» проступає його простодушність, гумор і... любов до глядача.
На фото – Борис Мірус у ролі Сашка («Веселка» М.Зарудного)
Лідія Йонка, «Львівська газета»
Додав Art-Vertep 02 грудня 2008
Про автора
Офіційний рік народження театру — 1917-й. Першу свою виставу («Пригвожденні» Винниченка) актори зіграли 16 вересня. Згодом театр перейменовують у Державний народний театр, Український народний театр, Народний театр...
