Автори / Тетяна Трофименко / «Біла книга кохання»: «Я так я так я так я так тебе тебе…»
Кохання, в тому числі його тілесний аспект, – почуття, глибоко притаманне українцям :). Настільки глибоко, що говорити про нього в поезії українці навчилися щойно у ХХ столітті. Принаймні, це стверджують упорядники антології української еротичної поезії «Біла книга кохання» Іван Лучук та Вікторія Стах.
Доти еротична поезія існувала переважно у своєму фольклорному вияві – ліричному і так званому «сороміцькому», бурлескному, аж доки модерністи зламу ХІХ – ХХ століть не відкрили для себе можливість еротичного поетизування, котре протягом минулого століття поволі перейшло із легкого до більш важкого формату; «від найделікатнішого зашарілого підглядання до найзухвалішого розпашілого хизування» (передмова до антології Івана Лучука).
Потреба систематизації текстів подібного ґатунку вимагала появи ентузіаста?збирача, котрим стала юна поетка Вікторія Стах, яка не лише взялася за виявлення еротичної поезії у творчих доробках українських авторів, а й сама активно долучилася до її творення. «Бракувало якогось концептуального явища. Хотілося гри. Легкої, без нашарувань ідеології, вікової національної скорботи, без озирання на авторитети і без дотримання святенницьких норм хорошого тону», – так поетка пояснює настрої 1990?х років.
Саме це постмодерністське прагнення до інтриги, гри, містифікації підштовхнуло Вікторію Стах до створення кількох, як сказали би зараз, «віртуалів»: насамперед авторки еротичної поезії Мстислави Чайки та її менш відомих сестер – Мотрі Чубійски, Жирки Зигзиці, Яніни Меви, кожна з котрих мала б оспівувати різний вид любові (людус, ерос, строге, агапе та ін.). «Публікації віршів Мстислави Чайки, інтерв’ю з нею та публікації, присвячені скандальному як на той час феномену, обійшли мало не всі українські видання, починаючи газетами «Голос України», «Молодь України», журналом «Ранок» і закінчуючи андеґраундними часописами…», – розповідає в післямові до антології Вікторія Стах, котра була повноправною представницею свого «віртуала» в реальному житті, відвідуючи замість Мстислави зустрічі із журналістами.
1992 року вдалося видати невелику брошуру «Біла книга кохання», котра містила по одному тексту 60?ти авторів. За 16 років збірка суттєво поповнилась – у своєму теперішньому вигляді вона презентує триста тринадцять творів ста сорока одного автора. Серед них – поети кінця ХІХ – початку ХХІ століття, реальні і ті, які сховалися за псевдонімами, а тому не дивно, що вірші, котрі ви знайдете у збірці, є надзвичайно строкатими з тематичного та стильового погляду.
Часом у вас навіть може виникнути запитання «а де ж еротика?!» – скажімо, коли ви розкриєте книжку на віршах українських модерністів:
Припавши до дзбана
Любовних утіх,
Душа моя п’яна
Від пахощів їх.
Не смійся, кохана,
Сміятися гріх –
Ізольда Трістана
Не брала на сміх.
(Микола Вороний)
або пафосних шістдесятників:
Мій антисвіте з дикими ногами,
Із роздівоченими стиглими грудьми
І стиглими вигинистими стегнами,
Прости мене, помилуй і врятуй!
Мій антисвіте з чорним животом,
З чернечо-чорно-чорними губами,
Із міріадами незвіданих галактик,
Які ховаються в тобі і клекотять…
(Микола Вінграновський)
Не засмучуйтесь відразу: є у книзі і більш відверті вірші. Наприклад, твори представників діаспори – Емми Андієвської чи Богдана Бойчука:
В жадобі
склеїлись уста,
а руки проникали в стегна,
зсуваючи гарячі спідниці.
У сплеті м’якшали тіла,
Облиплі кетягами поту,
Як кільчилася в животі
Плоть від плоті.
(Богдан Бойчук)
Однак ця відвертість, сказати чесно, чомусь не збуджує, видаючись штучною, а тому, як це не парадоксально, значно природнішою видається поезія «віртуалів», сконструйована умисно з пародійною метою:
Ти гарцював,
ти закручував гайки,
тиснув обценьками мої стегна.
Було гаряче, і разом з тим
звабно,
чулося лагідно
і запекло…
(Мотря Чубійска)
Вочевидь, закоріненість бурлеску в українській свідомості не здолають жодні новітні естетичні системи – уникаючи зайвого пафосу й, відповідно, фальшу, наш читач віддасть перевагу «сороміцькому сюжету» і короткому влучному образу перед розлогими манірними описами. Такому, як, скажімо, «Обірваний жіночий сонет про кохання» Юрка Позаяка:
Ти увійшов у мене наче спис
Й обвис…
Чи не правда, у цих рядках міститься потужний заряд еротизму і справжня людська драма? :) Видається, що на матеріалі сучасної української літератури мало б сенс укласти «вузькоспеціалізовану» антологію брутальної поезії, написаної суржиком і з рясним використанням ненормативної лексики.
Утім, не сумніваюся, що знайдуться читачі, котрим занадто пікантними видадуться і вірші, вміщені в «Білій книзі кохання». І ми не будемо сперечатися з ними запекло, адже наявність доброго смаку, як і таланту в цілому, є категорією об’єктивною і не щезає сама собою, коли автор береться за інтимну лірику, але й не з’являється…
Так само можна передбачити дискусії щодо принципів відбору авторів (у збірці досить багато нерозкручених імен поетів минулих десятиліть, очевидних псевдонімів, котрі не виникає бажання розшифровувати, зате відсутні розкручені молоді сучукр еротомани) та кількості їх творів (скажімо, фанати Ліни Костенко неодмінно образяться на те, що в антології можна знайти лише один вірш їх кумира, зате цілий цикл віршів упорядника Івана Лучука), оскільки «потрапляння» до друкованої збірки у свідомості більшості традиційно ототожнюється з визнанням статусу поета та його заслуг перед Батьківщиною.
Попри ці вдячні для дебатів аспекти збірку «Біла книга кохання» можна просто читати і навіть (незважаючи на те, що значна частина сторінок у ній «загубила» нумерацію) ворожити на ній! На кохання. Сторінка 25, остання строфа:
і потім розтають і недосяжні знов
тікають у гаї повітряних небес
над вулицею ніч
помада туш і кров
я так я так я так
я так тебе тебе
(Юрій Андрухович)
Тетяна Трофименко
Додав Art-Vertep 23 грудня 2008
Про автора
1978 р. н., м. Харківкандидат філологічних науквикладаю, читаю. люблю коньяк і сучукрліт.
