Автори / Леся Воронина / «Коли ти любиш дитину, ти не передоручаєш свої функції телевізору!»
Напевне, кожну людину, котра бодай раз у житті зробила щось добре для дітей, можна назвати певною мірою чарівником. Тоді наша сьогоднішня співрозмовниця Леся Воронина – найсправжнісінька чарівниця і для тих, хто знає її надзвичайно добрі дитячі книжки, і для тих, хто був читачем чудового журналу «Соняшник», у якому пані Леся довгий час працювала головним редактором.
І коли ж іще, як не на новорічні свята, запрошувати у гості таку дивовижну людину, аби разом з нею зайвий раз згадати про те, що у повсякденній біганині часто відсувається на задній план: про добрі, дотепні й мудрі книжки, про любов до дитини, про щось особливе й неклоноване.
Пані Лесю, як Ви вважаєте, чи має письменник для написання дитячої книги сам впадати в дитинство?
Леся Воронина: Я думаю, по-перше, що з дитинства потрібно не випадати, і тоді будуть писатися книжки, які будуть цікаві дітям і не буде штучними – для мене це перша умова того, щоб писати для дітей. Я страшно не люблю усього нещиро зробленого і запрограмованого. Тому дуже чекаю, що зараз, після маси експериментів у дорослій літературі, буде спалах інтересу молодих письменників до літератури дитячої. Чомусь молоді люди одразу хочуть писати щось епохальне, скажімо, роман, який переверне світ. Можливо, тепер буде повернення до тих речей, де можна бути самим собою, де можна не соромитися бути наївним, але наївним органічно, і де ти знатимеш: якщо буде цікаво – тебе читатимуть.
Тоді Ви всіялко маєте вітати починання видавництва «Грані-Т» із залучення відомих «дорослих» письменників до писання для дітей. Як Ви оцінюєте ці спроби?
Леся Воронина: Дуже по-різному. Деякі мені дуже подобаються. Наприклад, «Вуйко Йой» Галини Малик – з такою приємністю прочитала цю книгу, вона легка, проста, дуже добра і не примітивна. Також подобається «Стефка та її чакалка» Івана Андрусяка, «Таємниця старої лабораторії» Олеся Ільченка.. Та й взагалі у дитячу літературу пришов цілий гурт несподіваних письменниць і письменників (скажімо, Любко Дереш), і це страшенно важливо, що вони наважились. Це нагадує, вибачте за заяложене порівняння, процес добування дорогоцінних металів: з часом нарешті вимиється щось гарне і справжнє. Я думаю, має сформуватися підґрунтя. Одразу не може з'явитися дуже багато суперових творів. Але серед масиву книжок з'являться якісь вершинні речі, які будуть читати і перечитувати – дуже хочу в це вірити.
Пропоную поговорити про найновішу на цей час Вашу книжку «Нямлик і балакуча квіточка». Звідки беруться такі цікаві персонажі, як, скажімо, Привид Здичавілого Сантехніка?
Леся Воронина: Чого мені привидівся Здичавілий Сантехнік? Мабуть, підсвідомо боялася, що у черговий раз зірве кран. Але річ не у тім. Кожна з шести вміщених у книзі історій є закрученою, кожна є несподіваною і динамічною, і я не вірю, що люди, котрі кажуть про високу місію і пишуть нудно, що вони насправді вони так думають – просто вони не можуть писати весело. Я вважаю, що можна виконувати високу місію прищеплення чогось хорошого дитині, і при цьому писати ненудно, весело, цікаво й дотепно. Пісні фізіономії при розмові про дитячу літературу мене страшно засмучують. Я думаю, що так вихолощується будь-який інтерес дитини до читання. Книжка повинна бути жива, вона повинна мати секрет. Не можна спекулювати на дитячих інтересах до дорослих справ – це нечесно. Але з дітьми можна говорити практично про все. Мій перший детектив був іронічним, його назва «Суперагент 007. Таємниця золотого кенгуру». Його головний герой – непереможний і неперевершений, але разом з тим страшно смішний Гриць Мамай, який знав усі відомі у світі техніки боротьби, включно з таємною боротьбою індіанського племені крі. А найголовніше – боротьбою, замаскованою під народний танець гопак, і коли Гриць починав крутитися на одній нозі, усі йогом вороги впадали у транс. Головний його ворог – бабуся Ніндзя, яка вправно володіє нунчаками, а сама маскується під пенсіонерку. І коли я все це написала, виявилося, що діти абсолютно розуміють іронію, вміють у це гратися, і їм цікаво.
На Вашу думку, сучасна книга має вчити, виховувати, розважати дитину?
Леся Воронина: Мій універсальний рецепт – їх треба любити! І якщо дітей любити, то вони будуть читати і розважатися, сприймати книжки і грати у розумні ігри, при цьому на перетворюючись на ігроманів. Просто коли ти любиш дитину, ти присвячуєш їй багато часу і не передоручаєш свої функції телевізору. Про це говорилося мільйони разів, але надзавдання сучасного письменника – перемогти у цій колосальній конкуренції з телевізором і комп'ютером, най-най-найкласнішими іграшками.
У моїй книзі про нямликів є такий персонаж як тьотя Галя: вона насправді не любила свого котика, а готувала з нього чемпіона. І врешті він втік від такої наруги і організував Товариство безпритульних котів. Тоді тітонька підловила іншого котика і вночі його перефарбувала – це про те, що тепер відбувається навколо нас: кожна людина, мала дитина, юна дитина сприймає себе як товар, який продається. Мені це не подобається. Але якщо я буду говорити про це в лоб, то діти цього не сприймуть.
І моя манна каша, яку їдять нямлики, щоб здобути чарівну силу, - це бажання привернути увагу цієї малої людини до речей особливих – неклонованих і нетиражованих. Щоб дитина замислилася, що у ній є особливого і чим вона інакша, зрештою, чим кожна людина інакша. Насправді, якщо ти пильно дивишся на цей світ, ти починаєш помічати речі у мільйон разів цікавіші, ніж те фастфудівське, яке тобі пережували, аби ти це легко перетравлював та хотів ще й ще.
У такому разі, напевне, можна порівняти нямликівську манну кашу із чарівною паличкою Гаррі Поттера?
Леся Воронина: Я не проводжу подібних паралелей, хоча й не є запеклим ворогом Гаррі Поттера. Я із величезною цікавістю читаю Роулінг, але деякі книжки мені часом здаються надто похмурими і чомусь занадто жорстокими. Проте все одно я вважаю, що це зроблено професійно і дуже класно. Я вважаю, що книги про Гаррі Поттера проклали своєрідний шлях у бурхливому морі спокус для дітей, і у цьому фарватері літературі легше приходити до дитини. Феномен цієї книги у тому, що вона повернула дітей до читання. Хай у це були вкладені колосальні гроші, хай Поттеріану супроводжували продумані піар-акції. Але тепер діти не соромляться, що вони читають, а не сидять цілими днями перед комп'ютером. І що зрештою, читання не стало тим атавізмом, на яке воно перетворювалося.
Окрім письменницької діяльності Ви ведете авторські програми на радіо «Культура». Чи важко Вам знаходити героїв для своїх програм?
Леся Воронина: Цікаво, що люди на мене самі виходять. Я 16 років була головним редактором журналу «Соняшник». Потім, на жаль, його не стало, але сподіваюся, колись він відродиться. Проте я маю архів класних, цікавих, зовсім не застарілих журналів. Одного разу я в ефірі оголосила, що можу роздати їх усім бажаючим. І тут народ пішов валом, беруть журнали, і серед них був цей чоловік. Він є директором школи у невеличкому містечку чи селі, і вони там роблять різні цікаві некон'юнктурні проекти. І от я його хочу запросити у програму. Також робимо програми про українських справжніх цікавих зірок, які хочуть українського у мові, музиці й культурі. У нас цілий цикл був: і про Марічку Бурмаку, і про Олега Скрипку, і про «Океан Ельзи». Напевне, ні, проблеми з героями немає, у нас дуже багато цікавих людей. Єдине, що чомусь піариться дуже обмежена і вузька група людей, решта ж залишається «за кадром».
До того ж мені дуже важливо, аби приходили не лише кияни, але й так звана провінція. Там своє нуртує чудове життя і хочеться витягати і тих людей. Дуже не люблю робити передачі про безвихідь – цього й у моїх книжках ніколи не буде. Не люблю депресивних передач. Дуже не люблю, коли в дітях, котрі згодом стають дорослими, культивується комплекс жертви. Скажімо, у нас у садочку була така гра, коли ти швидко біжиш (а я завжди бігала швидко), потім падаєш і зчісуєш собі коліна об асфальт. А потім, коли ці вавки підсихають, починаємо хвалитися, у кого яка вавка. Схоже, ця гра «Покажи свою вавку» стає в Україні народною – хвалитися, у кого вавка більша. Я вважаю, що про наші трагедії обов'язково треба говорити, але на цьому не треба зациклюватись. Якщо ми будемо говорити тільки про свої болі, страждання і своє нещасливе українське призначення, то у нас майбутнього не буде. А люди, котрі пишуть для дітей, все ж таки вірять у краще майбутнє.
Вибачте, але я знову про безвихідь. Хіба може у наш час книга вплинути на дитину, якщо в Україні на трьох людей видається всього одна книжка, а тих же телевізорів чи комп'ютерів може бути по кілька штук на родину?
Леся Воронина: Знаєте, я колись для себе зрозуміла одну важливу річ: не можна нічого робити погано, бо нехай навіть одна дитина прочитає твою книгу, все одно їй має бути цікаво. І робити поправку на те, що ми бідненькі і нещасливі, не можна. Треба кожного разу писати найкращу книжку, і тоді обов'язково щось та вийде!
Дмитро Шульгa, «Весь Кіровоград»
Додав Art-Vertep 08 січня 2009
