Автори / Віктор Неборак / Літературознавство й кітч
1
Ми п’ємо горілку «Енеїда», відвідуємо перукарню «Конотопська відьма» і бачимо вивіску над магазином чоловічого одягу «Тарас Бульба». У кнайпі «Маруся» з колонок співають «Гайдамаки». Агенція з працевлаштування «Наймичка» обіцяє високу платню у країнах Середземномор’я. Те саме, але більш відверто, обіцяє агенція «Повія». Магазин дитячих іграшок «Лис Микита» влаштовує різдвяний розпродаж. Аптека «Привітання життя» пропонує ліки за найдоступнішими цінами. В асортименті – знеболюючі пігулки «Сонячні кларнети», снодійне «Осінні зорі». Навпроти антикварна крамниця «Стилет і стилос» зі зразками холодної зброї давніх і недавніх часів... А ще ж є станція донорських послуг «Кров людська – не водиця», масажний салон «Лісова пісня», тренажерний зал «Сонячна машина», служба знайомств «Кайдашева сім’я». Для тих, кому бракує адреналіну, пропонує екскурсію нічним містом турагенція «Діви ночі» з ексклюзивною програмою «Перверзія». Для екстремалів з-за кордону – тижневий курс «Польових досліджень з українського сексу». Для дослідників небесних сфер – подорож повітряною кулею «Літаюча голова»...
2
Література перетворюється у кітч, як тільки стає здобутком широких мас споживачів. І українська література – не виняток. Про це доказово говорить Тамара Гундорова у книзі «Кітч і література». Запропонована в попередньому абзаці низка можливих кітчизацій – від мене, а не від Т. Гундорової, та в сучасних українських реаліях така низка цілком ймовірна.
Вловити суть кітчу непросто, адже ми з дитячих літ і до старості перебуваємо серед кітчу. Кітч – це й дешеві мистецькі речі, і водночас – не-мистецькі, зімітовані, такі, що лише видають себе за мистецькі, і щось «гарненьке», естетизоване, солодкаве, придатне для створення атмосфери комфорту, та все ж таки позбавлене особливої мистецької аури. Кітч – це колишнє мистецтво, перетворене на розтиражовані товарні речі.
Та чи завжди річ, навіть якщо вона розтиражована і має приліплений цінник на упаковці, є товаром? Товаром така річ може бути тільки на ринку, в крамниці, на лотку – там, де виникає ситуація «купи-продай». Як тільки річ привласнюється, потрапляє в дім, сховище, скриню, в будь-який простір поза ринковими відносинами, вона перемінює шкалу своєї цінності з товарно-грошової на суб’єктивізуючу. Дитині байдуже, що лялька, подарована їй Святим Миколаєм, насправді має тисячі повторень. Дитина суб’єктивізує, одухотворює улюблену іграшку, переживає з нею різні історії, аж до ламання і лагодження, втрачання і віднаходження. Згадаймо Маленького Принца і полишену ним на його маленькій планеті Троянду. Згадаймо спілкування Маленького Принца з Лисом. Те саме діється і з дорослими людьми, які свідомо чи несвідомо суб’єктивізують, одухотворюють довколишнє. Суб’єктивізація – процес тривалий, індивідуальний і таємничий, на відміну від купівлі-продажу, де час видовжується хіба що прицінюванням і торгуванням. Суб’єктивізації не навчиш когось іншого, а от правилам торгівлі і навіть махлюванням навчити можна. У моїй персональній ієрархії улюблених дитячих книжок на першому місці – збірник гуцульських казок «Три золоті слова», а на другому – «Три мушкетери», перечитувані десятки і десятки разів в усіх можливих комбінаціях і з будь-яких сторінок. Ті дві книжки були мені подаровані, з часом вони пошарпалися і врешті-решт загубилися внаслідок переїзду з квартири на квартиру. Чи «Три золоті слова» і «Три мушкетери» – кітч? Можливо, і навіть напевно. Та для мене вони – частина важливого особистого досвіду, джерело дитячої уяви, яка з часом була заселена й іншими образами, словами та персонажами. Для мене ці книги, як і багато інших, – частина мене самого, а тому опозиція «елітарне і масове», «високе і низьке», «справжнє мистецтво і кітч» тут не чинна.
3
Моє покоління, як і покоління Т. Гундорової, формувалося серед неякісних мистецьких підробок, ерзаців. Масовою культурою був соцреалізм зі своїми портретами вождів, плакатами, транспарантами, демонстраціями, червоною патріотикою, «нашими» і «фріцами», піснями про звитяги, Зикіними і Маґомаєвими. Це був офіційний кітч, який намагалися зрівноважувати неофіційним: вдесяте переписаним на магнітофонну плівку Висоцьким, «відереним» Булгаковим, порнушкою і портретами Сталіна, що їх продавали в електричках глухонімі. Цінувалися дефіцитні закордонні речі. Процвітав снобізм щодо всього недоступного або ж забороненого. Молоді художники, які ніколи не бачили оригіналів Ван-Гога, вдивлялися в неякісні (або зрідка навіть і якісні) репродукції і передирали сонячний стиль невизнаного за життя, а тепер культового майстра. Юні рок-музиканти слухали неякісні перезаписи західних монстрів рок-н-ролу і так само неякісно відтворювали «один до одного» світові хіти. Безвусі поети читали неякісні переклади переважно російською мовою кубинських і нікарагуанських модерністів, і вважали, що це і є справжній модернізм.
Що ж було справжнім? Справжнім здавалося щоденне вуличне життя з іграми, купаннями у довколишніх водоймах, велосипедними виправами, а взимку – з ковзанами, санками, лещатами. Справжніми були підліткові війни між дільницями міста, перша дружба, перше кохання, ревнощі, зради, ворожнечі. А також – цигарки, алкоголь, циркові акробати, які працювали без підстраховки, рани від пропущених ударів, матюки, якими можна було користуватися, як зброєю, або ж просто підперчувати мовлення. І ще багато чого іншого, включно з народженнями, весіллями і похоронами...
Що було справжнім у доступній українській літературі? Як на мене, Тарас Шевченко, якого радянська школа сумлінно намагалася перетворити у «кріпацький кітч».
4
Тему кітчизації Т. Шевченка дослідниця делікатно оминає. Та саме постать Шевченка у нас скітчізовано на всіх мислимих і немислимих рівнях, тобто – перетворено в набір доступних речей. Мимоволі виникає припущення: що більша мистецька вартість спадщини того чи іншого майстра, то більша ймовірність витворити із неї кітч. Шевченко на рушничках, подушечках, килимках, на дереві і в склі, скульптурний і аплікативний, в кабінах національно свідомих водіїв і кабінетах урядовців, на сценах театрів, навіть лялькових, на теле- і кіноекранах, на плакатах і агітках, а найбільше – на березневих шевченківських вечорах, переважно нудних і патетичних. Поки що бракує коміксів, мультиків і комп’ютерних ігор з Шевченком, та, впевнений, вони незабаром з’являться. Шевченко – чи не єдиний справді м а с о в и й український письменник, його образ і твори масово впродовж десятиліть нав’язують учням у школах, на нього працює державний бюджет. Кількість пам’ятників Шевченкові стає предметом національної гордості. Таким чином, уречевлення Шевченка – факт, а не метафора.
Що можна протиставити цьому процесу? Лише особистісне читання і перечитування Шевченка. І ця рекомендація чинна щодо всіх письменників, яких поглинула кітчизація. Особистісне читання і перечитування розвіює чари кітчизації, що видає себе за тотальну дійсність сучасного мистецтва, а насправді є лише нав’язливою оманою. Якщо ж пречитування не вдається здійснити, то у ваших руках, можливо, опинилася підробка, переказ переказу, зімітована річ. Кітч.
5
Книга Т. Гундорової розглядає з десяток різновидів кітчу, його генезу, ставлення до нього у різні часи. Сама дослідниця далека від думки, що кітч – це лише певні витвори і явища. Ймовірніше, це спосіб масового сприймання мистецтва, спрощений, недражливий, безпечний для масової свідомості. Та чи є в сучасній Україні ці маси, які намагаються сприйняти українські мистецькі твори, хай і в свій кітчевий спосіб? Ось питання, яке вимагає доказових відповідей, тобто – статистики: які наклади яких книжок і за який час продано і спожито? які літературні персонажі набули брендовості й перемандрували на етикетки, вивіски та назви суміжних товарів?
А поза тим маємо один безумовний доказ існування кітч-культури в сучасній Україні – народного артиста України Андрія Данилка, він же – народна артистка Малоросії Вєрка Сердючка. Леді Кітч, як його (її) іронічно називає Т. Гундорова.
Віктор Неборак, «ЛітАкцент»
Додав Art-Vertep 11 січня 2009
