Автори / Юрій Іллєнко / Мемуари як роман, або Дещо про химери жанру

Мемуари – найсуб’єктивніший з-поміж усіх жанрів. Навіть більше, – суб’єктивність становить саму суть спогадів, байдуже, в якій формі їх подано і якими були інтенції того, хто їх писав. Вочевидь, автор може вдаватися до осмислення подій не лише індивідуальної, а й колективної ваги, описувати свій досвід переживання історичних подій, та все ж і тоді матимемо не портрет доби, а портрет конкретної особи у відповідному часовому інтер’єрі. І що нестандартнішою є особа (а це можна сказати до певної міри про всіх митців), то вагомішою – і для читача, і почасти для автора – буде саме суб’єктивний момент.

Мемуари – це також найпідсумковіший зі всіх жанрів. До нього вдаються зазвичай у тому віці, коли вірять, що настав час ставити крапки над «і» (якщо не всі, то принаймні більшість). Для багатьох авторів мемуари є також способом перепрожити своє життя, закцентувавши увагу реципієнтів (не лише свого тексту, а зрештою, й «себе-як-тексту») на тому, що видається найсуттєвішим.

Багато хто обирає для цього традиційну форму життєпису - від перших проблисків свідомості в дитинстві й до актуального моменту писання. В цьому сенсі «Доповідна…» Юрія Іллєнка, «генеалогічного мутанта», як він називає себе в одній із частин, відповідає канонові жанру: тут є все – «від юрського періоду до юркового кінця» (на щастя, тільки кінця писання).

Та водночас спосіб розповіді про себе – і про всіх інших – в Іллєнка настільки химерний (даруйте, але жодне інше слово й справді не спадає на думку), що дати цьому жанрове визначення просто неможливо. Можна, звісно, задовольнитися авторовим поняттям «роман-хараман» – себто художній (а зовсім не документальний) текст про те, «чого не було і не могло бути». Хоча суть «Доповідної…» така дефініція, чесно кажучи, мало пояснює.

Також автор кількаразово апелює до постмодернізму. Про це мали б свідчити фраґментарність мислення і писання (автор і справді страшенно легко перескакує від однієї думки до іншої, від однієї історичної епохи – до іншої, від політики – до кінематографа, власного життя, й навпаки), інтертекстуальність (подекуди навіть гіперінтертекстуальність, коли зважити на перенасиченість тексту Іллєнка іншими текстами), вільність вислову в усіх можливих сенсах (Іллєнко пише українською, цитує власні вірші російською; «стібаючись», транслітерує російськомовних персонажів; не цурається англійської, німецької; а про вживання автором нецензурної лексики говорили ще задовго до того, як друком вийшли перші уривки тексту).

Та якщо вже згадувати весь стандартний перелік ознак постмодернізму, то тут відсутня чи не головна – ателічність. Так, у «Доповідній…» телос не просто є – він, коли послуговуватися авторовим висловом, «стирчить» із кожного слова і речення. Ним, кінцевою метою й вихідним пунктом усього написаного і сказаного, є авторове «Я», забути про яке не можна навіть на один абзац.

Коли йдеться про ступінь еґоцентричності тексту, то «Доповідна…» викликає асоціації зі «Щоденником одного генія» Сальвадора Далі або хоча б зі «Щоденником» Вітольда Ґомбровича. Генієм Іллєнко називає себе не так і часто (здається, чи не єдиний раз – цитуючи розмову з Параджановим, коли він йменує себе «геніальним оператором»), але це можна легко домислити. Та й здатності епатувати читача авторові, звісно, не бракує.

Утім, важливо й інше. Іллєнко не випадково пише про «гру в Бога». Насправді йшлося йому про кіно, та не меншою мірою це стосується і його «Доповідної…», а може, й всього, до чого він береться. У своєму тексті автор хоче перетворитися на деміурга, у волі якого робити все, що завгодно. Байдуже, що писане інколи стосується досі живих людей, судження про яких бувають неймовірно категоричними.

Не надто панькається Іллєнко і зі своїм потенційним читачем, періодично наздоганяючи його, як снігова лавина, й валячи з ніг своєю шаленою енергією й безміром різнопланової інформації.

Багато що читається з великою цікавістю. Для мене особисто найцікавішим був Іллєнко-кінематографіст, який пояснює власні роботи, свій відхід від операторства на користь режисури, своє розуміння простору й часу в кіні, Іллєнко-художник, а також Іллєнко-автобіограф, який, десь гіперболізуючи (але це й цікаво), робить себе дуже повнокровним персонажем. Чого вартують хоча б епізоди (так і хочеться написати «кадри») про нереалізовану дуель між Параджановим та Іллєнком під час зйомок «Тіней забутих предків»; спогади про студентські часи – навчання у ВДІКу, перший похід у гості до Георгія Рерберга (тоді однокурсника, а згодом – видатного російського оператора), де відбулася сутичка зі «Славою» - Мстиславом Ростроповичем, родичем шанованого сімейства; бійка з цілим натовпом хуліганів, які негідно повелися з Ларисою Кадочниковою, його тодішньою дружиною, і яка закінчилася для Іллєнка зламаною щелепою тощо. Всі ці мікросюжети й справді читаються як захопливий роман.

Але вже в наступний момент щось викликає просто-таки відразу – аж з’являється бажання взагалі відставити книжку й більше не повертатися до неї.

Та чим більше вчитуєшся – три томи таку можливість дають, – то сильнішим є відчуття, що бажання роздратувати в Іллєнка цілком свідоме. Як тореадор, він викидає перед читачем червону шмату (до того ж, кожному свою – чи то пов’язану з Росією, чи то з євреями, чи то з Ющенком, помаранчевою революцією, нецензурщиною тощо-тощо). І спершу здається, що робить він це з однією метою – «роздраконити» й відштовхнути істоту, яка зважилася на нахабство «перехопити» текст, адресований самому апостолові Петру.

Та повторюваність жесту спонукає шукати за цим і глибші причини.

Прикметно, що Юрій Іллєнко страшенно серйозно – це чи не єдине, про що він завжди пише без сарказму та іронії – ставиться до власної творчості та її рецепції. Він болісно – досі! – переживає кожен черговий «провал» своїх фільмів (а їх, інспірованих згори, у радянські часи було чимало; доволі неоднозначною є й доля «Молитва гетьмана Мазепи», знятої вже в двотисячні), дуже уважно відстежує відгуки на свої роботи в пресі (в одному з томів автор подає чималий «витяг» із десятків статей про «Молитву…»). Автор ніби рухається концентричними колами, періодично повертаючись до того, що є для нього найболіснішим.

І в якісь моменти йому не вдається, або й не хочеться, приховати власної образи чи злості – й на конкретних людей (їхніх імен свідомо не називатиму, бо Ілллєнко в таких випадках не вдається до дипломатичних висловів), і якусь абстрактнішу (включно з епатажною заявою про те, що він хоче вбити всіх журналісток).

Аби врівноважити враження від сказаного вище, зауважу, що є в «Доповідній…» місце і для людей, до яких Іллєнко відчуває особливий сентимент або любов: Свет Іванов, Василь Цвіркунов, Лариса Шепітько та чимало інших. З любов’ю пише і про свою родину. З симпатією, хоч і доволі оригінально, говорить про Вадима Скуратівського: «Скуратівський завжди здавався мені і здається досі – шагающім (крокуючим) екскаватором, що вгризається своїм велетенським ковшем (головою) в моноліт спресованих геологією базальтових чуток, що видають себе за науку і частково – за історію».

Таких «екстравагантних» формул, більш або менш вдалих, у тексті чимало.

Властиво, коли говорити про головне враження від «Доповідної…», то ним є цілковита відсутність однозначного враження. «Роман-хараман» Іллєнка настільки суперечливий, що, здається, його мало би просто розірвати від різнознакових зарядів, від такої вибухової суміші конструктиву й деструкції.

Видається, що автор і сам трохи губиться в написаному. Він хоче сказати все й відразу, а тому легко змінює тему, щоб потім неодноразово повернутися до вже обговорюваного. Часом Іллєнко суперечить самому собі, певно, також свідомо. «Все, що міститься в цій книжці, – неправда. Всі події – лишень фантоми спорадичних фантазмів автора. Описане життя – маячня і навіть більше. Мемуари – це копія життя, копія в якої не було поручника (референта) в реальному житті». Це написано на початку першого тому.

А вже всередині того ж тому читаємо цілком протилежний категоричний імператив Іллєнка – написати «ВСЮ ПРАВДУ ПРО СВОЄ ЖИТТЯ»: «Я сказав собі: смертна людина зробити таке не годна, і я зроблю це. Смертна людина. Або вмру. Спершу зроблю, а потім вже вмру».

Або ж інший приклад. На початку Іллєнко досить складно й багатоступенево аргументує свій вибір адресата (бо ж логічно має виникнути запитання, чому саме «апостолові Петру» доповідає автор), а вже в «МеЖикниЖЖі» визнає, що останню частину записів (а книжку він писав десь упродовж шести років) адресує вже зовсім не апостолові, а звичайному, земному, читачеві.

Автор боїться забути щось суттєве (а суттєвим для нього є, по суті, все, про що він пише), тому врешті текст розрісся аж до півтори тисячі сторінок, які автор розділив на три томи. Хоча здається, «Доповідна…» тільки б виграла від певного скорочення. Бо, погодьтеся, важко уявити сучасну людину читачем епопеї чи то саги (а за обсягом «Доповідна…» не менша хоча б за «Сагу Форсайтів»).

Кілька слів варто сказати і про мову «Доповідної…». Вона, як і все тут, неймовірно суб’єктивна. Скажімо, автор вперто вживає слово «натомість» у значенні «замість», використовує і деякі інші слова у власний, суто «іллєнківський», спосіб. А всі суперечки з редакторами (їх було двоє: перший – Богдан Жолдак, якого Іллєнко багатозначно скорочує «Бог.Жолдак», друга – Любов Голота, компліментів якій тут також не бракує) автор переносить безпосередньо в текст. Скажімо, пояснює, чому він не може замінити один матюк на інший, або просто від нього відмовитися; вживаючи слово «соша», неодноразово акцентує на тому, що не погоджується виправити його на «шосе» та ін. Ці «палімпсести», треба розуміти, не завжди підлягали кінцевому вичитуванню, тож навіть на мовному рівні текст лишає по собі складне відчуття. Хоча з часом призвичаюєшся і до цієї його особливості.

Насамкінець хотілося б звернути увагу ще на два моменти.

Перший – це Іллєнко-художник. «МеЖикниЖЖя», проміжний том, який насправді було скомпоновано наприкінці «Доповідної…», містить чималу добірку візуального матеріалу, який не менше, ніж текст, формує історію життя автора. З одного боку, є тут кінематографічне «малярство»: замальовки до фільмів, розкадровки, ескізи майбутніх кіноідей. Є і фото робіт, створених безвідносно до кіна: портретів, графіки, ікон, писаних на дереві або навіть рибинах. І, на мій суб’єктивний погляд, Іллєнко в цьому амплуа може бути дуже цікавим.

Сам текст «Доповідної…» є, по суті, колажем різних історій, текстів, сюжетів, картин, світлин, але насамперед - кадрів. Так, попри бажання бути універсальним і говорити про все й братися за все, Іллєнко лишається таки кінематографістом – режисером та оператором, який бачить світ у прицілі об’єктива. В цій ролі він почувається найпевніше. Власне, тільки в цьому світі він є цілковитим господарем.

«Я пам’ятаю своє життя візуально. До найменших деталей. Не один раз під час монтажу фільмів я просив монтажницю – знайди мені кадр, де, скажімо, блік світла висвітив на фоні таку і таку деталь. Монтажниця починала говорити мені, що такого кадру не існує в природі. А я твердо знаю: те, що одного разу побувало в секторі мого зору, закарбувалося в пам’яті назавжди».

«Доповідну…», як і самого Іллєнка, в єдності всього ним створеного, сказаного і зробленого, можна не сприймати, рішуче відкидати, або ж, навпаки, страшенно захопитися. Єдине, що неможливо, - залишитися до цього тексту байдужим. Такої розкоші автор читачеві не подарує.

Роксоляна Свято, «ЛітАкцент»

Додав Art-Vertep 25 січня 2009