Автори / Кіно / «Найбільша мрія мого життя — щоб мій голос було чути» — Вадим Перельман
Професійна біографія кінорежисера Вадима Перельмана — той рідкісний випадок, коли виходець із України досягає успіху в найпотужнішій, найвимогливішій із кінематографій світу — американській.
Вадим народився у київській Жовтневій лікарні, жив у величезній комуналці на вул. Горького у великій сім’ї: батько, мати, дві бабусі. 1972 року в автокатастрофі загинув батько, потім померли бабусі. Коли Вадимові було 14 років, вони з матір’ю емігрували до Італії. За зізнанням самого режисера, «тікали від смерті». В еміграції з’явилися нові проблеми: сварки з вітчимом, утеча з дому, майбутній режисер навіть потоваришував із підлітковою бандою, та ситуацію врятував переїзд за океан. Там Перельман вивчав фізику, стажувався у кіношколі в Торонто, створив маленьку компанію з виробництва музичних кліпів, підробляв монтажем фільмів у відомих режисерів, а переїхавши 1990 року до Лос-Анджелеса, зайнявся рекламним бізнесом.
Кар’єра рекламіста закінчилася 2003 року після поїздки до Рима. Щоб чимось зайняти себе в літаку, Вадим купив книжку французького письменника Андре Дюбуса «Дім із піску й туману»; після прочитання вирішив її екранізувати. Наш земляк не лише вмовив упертого романіста продати права на екранізацію, але й отримав згоду на зйомки від таких голівудських зірок, як Бен Кінгслі та Дженніфер Коннеллі, а також заручився фінансовою підтримкою Стівена Спілберга, який оплатив у результаті половину 16-мільйонного бюджету. Результатом стала чудово зроблена кінодрама, що вразила в тому числі й американських академіків: «Дім із піску й туману» отримав три номінації на «Оскар»: кращі жіноча й чоловіча ролі (Бен Кінгслі та Шорех Агдашлу) і краща музика (композитор — Джеймс Хорнер).
Новий фільм Перельмана «Життя перед її очима» (за однойменним романом Лаури Касічке (див. «День» № 140, 2008 р.) з Умою Турман у головній ролі підтвердив безумовний ріст таланту режисера, який кожною новою роботою підтверджує незалежність своєї художньої позиції. Можна називати це арт-хаузом чи авторським кіно, та це насамперед кіно добре зроблене, яке вимагає від аудиторії максимальної співучасті.
Нещодавно Вадим побував у Києві, щоб представити «Життя перед її очима» українським глядачам. На жаль, наша бесіда тоді не відбулася через дуже щільний графік зустрічей режисера з пресою; проте за тиждень, за сприяння компанії «Артхауз Трафік», вдалося взяти інтернет-інтерв’ю, яке ми сьогодні пропонуємо нашим читачам.
— Чим вас привабив роман Лаури Касічке?
— Він написаний поетесою — це одна з її перших, унікальних робіт у прозі. Відповідно, у книжці відчувається ліричний, поетичний підхід і стиль. Мені це дуже сподобалося. І ще він мене емоційно дуже зачепив, що важливо.
— А наскільки цей текст кінематографічний?
— Не так, як «Дім із піску й туману». Адаптація відбувалася набагато складніше.
— Довелося попрацювати?
— Так, так. Роман Касічке дуже розбитий, розколотий. Я не те щоб привів його до ладу, але зробив сюжет стрімкішим. Наприклад, вона пише в одному місці про Діану щось одне, а потім у наступному розділі — інше, а ми навіть не знаємо, про яку з двох героїнь ідеться: про дорослу чи про дівчинку. Я візуально це мав переробити.
— Але ж сама ідея життя, стиснутого в одну передсмертну мить, не дуже нова, хіба ні?
— Зазвичай перед смертю перед очима проноситься минуле. А тут мені дуже сподобалося, що в Діани миготить майбутнє. Цікава варіація на тему, що, як ви правильно зауважили, вже використовувалася.
— У ваших фільмах поки що складається певна драматургічна закономірність — нещасливі, трагічні фінали...
— Ви правильно сказали: поки що.
— А що таке трагедія для вас як для режисера?
— Не лише у кіно... Трагедія скрізь однакова, з часів греків мало що змінилося. Коли люди дивляться фільм чи виставу, читають книгу, вони бачать ту велику трагедію, яка відбиває маленькі трагедії у їхніх життях, і вчаться проходити через свої негаразди, щоб те, що з ними відбувається, їх не вбивало. Тож трагедія — це така собі терапія. Мене особисто вона не вводить у депресію, навпаки — я в результаті про своє життя думаю набагато краще, всі ці маленькі й навіть великі проблеми здаються мурашками порівняно з тим, що я щойно подивився. Це якось тебе піднімає і дає хоробрість жити. Ось що означає трагедія для мене.
— Чи можна в такому випадку сказати, що ви свідомо відмовляєтеся від хеппі-ендів?
— Я гадаю, що кожен художник своє минуле, своє життя показує шматочками, закладаючи їх у кожен із творів. У моєму випадку я, мабуть, іду навіть якось хронологічно, від самого початку. Всю трагедію із себе вимиваю цими фільмами. Можливо, у майбутньому це від мене відійде; але не зникне бажання робити емоційне кіно, яке зачіпає публіку за живе, щоб люди, виходячи з кінотеатру, думали про фільм, переживали його, щоб мої теми лишалися з ними — на дні, на тижні й навіть на роки.
— Власне, якщо фільм зроблений на совість, він так і впливає.
— «Дім...» із різних причин таким і вдався, настільки емоційно важким, що можна відходити від нього днями і навіть тижнями, думати: «Що б я зробив?» або «Хто правий?» Найголовніше питання першого фільму — «Хто правий?» Насправді всі були правими й водночас ніхто... А «Життя...» — трохи інакше, інтелектуальніше, як загадка, яка спонукає продумувати те, що було й чому це було. Шкода, публіка зараз не лише в Америці, але й у всьому світі не має звички або відучилася — а може, ніколи й не вчилася — дивитися кіно активно. Не просто сидіти як губка і в себе це вбирати, а дивитися активно й думати, коли дивишся. От другий фільм варто саме так дивитися, а це доволі складно, адже ніхто не ходить до кінотеатру працювати. Проте якщо ти обдумуєш фільм, він, зрештою, дає тобі щось цінне, робить тобі подарунок.
— Який фільм найбільше вплинув особисто на вас?
— «Викрадачі велосипедів» Вітторіо Де Сіки. Для мене це шедевр, тому що такого простого та водночас складного й емоційного... Взагалі довершене, perfect кіно, вищий рівень, якого я завжди намагаюся досягнути. А ось інтелектуально таких вражень від жодної картини немає.
— «Життя перед її очима» колористично дуже контрастує зі стриманою гаммою «Дому з піску й туману». Як ви дійшли до такого кольорового рішення?
— По-перше, я хотів показати, яке життя яскраве, гарне, виразне. А друга причина — коли ми дивимося на майбутнє героїні й лише потім розуміємо, що це тільки її уява, то, по-моєму, це має виглядати дещо інакше, адже минуле завжди сприймається як щось вицвіле, вигоріле, а майбутнє набагато яскравіше — і ось так ми й пішли.
— Як ви працюєте з акторами, з чого починаєте?
— Я навчився цього у Бена Кінгслі під час зйомок «Дому з піску й туману». До того я мав досвід із акторами реклами, яких узагалі й акторами не назвеш — вони просто ляльки, яких ставиш у якусь позицію, говориш як грати, і вони грають. Кінгслі мене навчив того, що актор, якому я даю роль, вірить мені, що я зроблю добре, тож і я йому маю вірити, що він також добре зробить своє. Тому не проводимо жодних rehearsals — репетицій. Інколи відпрацьовуємо рухи, якісь блоки, але гру — ні. Я беру сценарій, і ми з актором сидимо приблизно день-два, обговорюємо його характер, він питає про те, що в нього було у минулому. Ось так вони в себе вносять цю людину, свого героя, а потім мені треба просто відійти. Відійти і стояти поряд, щоб вони мене, умовно кажучи, навіть не бачили, та їх страхувати. Тому що я їм довіряю і даю їм характер як свою дитину. Це як у коханні — візьми, рости мою дитину. Я виростив до цього етапу, а тепер ти рости. Хорошим акторам, із якими я мав щастя працювати, я вірю. Ось стояти над ними, висіти у них на спині й говорити їм, як і що робити, рухати їх, мов роботів, — я ненавиджу такий підхід. І мені Кінгслі, до речі, сказав: якщо актор цього потребує — тоді він не актор. Бо актор із себе все виводить, а не від когось.
— Яке завдання ви ставили перед Турман?
— Щоб вона не використовувала свої трюки, вже відпрацьовані в минулих фільмах. Я її і взяв тому, що вона має величезний запас емоційності, до якого ніхто навіть не доторкнувся, в неї не було аудиторії, аби це показати. Я хотів створити для неї таку ситуацію, щоб вона могла грати. Але в тому й сенс і проблема, що її героїня — неповна людина. Доросла Діана — не тривимірний персонаж, вона просто сегмент уяви цієї дівчинки, юної Діани-школярки, вона не повинна бути дуже об’ємною психологічно. Це я навмисне зробив, і можна здивуватися — чому раптом такий плаский характер. До певного моменту всі й думають: ну ось, що ж це Ума Турман така дивна? Проте, до речі, вона чудово зіграла навіть у цьому випадку.
— А глядач цю усіченість прочитує?
— Дуже часто ні. Майже до кінця, деякі — взагалі в самому кінці вже здогадуються... Я трохи тут, звісно, накрутив. Говорячи самокритично, я дуже багато хотів від глядача, більше, ніж він мені був готовий дати. Кажу не про всіх — є, звичайно, ті, хто швидко розуміє, швидко вирішує, але таких мало. Це справді арт-хауз. Але що цікаво — я щойно був у Японії, з прес-туром, давав інтерв’ю, і один із тамтешніх критиків — по-моєму, найважливіший у Японії — сказав, що йому цей фільм сподобався ще більше, ніж «Дім із піску й туману». Він порівняв це з «Бітлз», коли вони зробили «Еббі Роуд», а потім «Сержант Пеппер», про якого всі спочатку думали, що «Бітлз» накурилися чогось, а потім, із роками, прийняли це; ось так і «Життя перед її очима», на думку цього критика, приймуть із роками також. Може, я насправді зарано зробив такий фільм у моїй кар’єрі...
— Що ви кажете акторам, якщо в них щось не виходить?
— Я говорю — ще раз зробити. Взагалі у мене такий підхід до «не виходить»: не виходить так, як я хотів? Адже ми з актором, коли він грає на майданчику, — партнери, і я не бос йому. Я начальник різним виконавцям другого плану — поліцейським, дітям, це, як у рекламі, — я їм кажу: стій так, роби так, тримай так, а потім розберемося. Якщо він не так тримає, я підходжу й виправляю. А таким акторам, як Бен Кінгслі або Еван Рейчел Вуд, яку я вважаю не гіршою, ніж Кінгслі, навіть за її молодості, — я не хочу наказувати, тому що вони тоді робитимуть для мене. А треба, щоб вони працювали для себе і для матеріалу. Тож я підходжу й кажу: «Давайте ще раз зробимо». А з Кінгслі було ось як: я йому говорив «трохи вище» або «трохи нижче», якщо вважав, що він трохи переграє. Все. І він, до речі, погоджувався зі мною щоразу. В них неймовірний радар, тобто неабияка чутливість, вони бачать себе. Оце ще одна відмінність між хорошим актором і поганим: хороші бачать себе так, як хороші співаки себе чують.
— Ще одна важлива складова частина кінопроцесу — продюсери. Ви з ними у таких самих гармонійних стосунках?
— Поки що ще маю щастя продюсувати всі свої фільми. Я права купую, я наймаю акторів, я продаю проект у студію. Вони зі мною спілкуються з повагою, тому що це мій фільм, і дуже складно мені вказувати, що і як. Поганого досвіду не було поки що. Звичайно, якщо студія спеціально наймає когось робити великий фільм, як того ж Бекмамбетова, тоді йому кажуть узагалі все, він просто працівник у цьому проекті. Талановитий, але працівник.
— Ваш попередній фільм — про будинок, що є спірним простором. Чи можна сказати, що «Життя перед її очима» — це фільм про спірний час, адже героїня, по суті, проживає життя в борг?
— Можна, звичайно, зробити такий висновок. Для мене це фільм про те, наскільки дороге життя. І треба жити його, доки живемо. Але морально і зі своєю совістю. Найголовніше тут — совість. Тому я, до речі, так багато показую квіти, рослини, мурах, усю цю натуру — адже вона не має совісті. Наприклад, коли рослина росте, вона тягнеться до сонця, але при цьому кидає тінь на іншу рослину, тим її убиваючи. Це нормально, це біологія. Люди — єдині, в кого є і повинно бути сумління. І про це фільм. У мові професора, чоловіка Діани, є такі слова: «Сумління — голос Бога у нашому серці». Ця фраза підсумовує весь фільм.
— Раз усюди — й у просторі, й у часі — війна, чи лишилося хоча б щось, що не викликало б жодних розбратів і воєн?
— Любов. Справжня чиста любов. Не можна про неї сперечатися. Або це є, або цього немає. Вона нічия, вона нікому не належить, вона просто тобі дарується. Любов до жінки, до сина — не оспориш. Тому найкращі фільми, які найбільше впливають емоційно на людей, — про це. Наприклад, «Повернення» Андрія Звягінцева — син і батько — для мене дуже важливі й дорогі теми...
— Чи вірите ви особисто у таку ось «пам’ять про майбутнє», яка з’являється у Діани? Чи насправді, в останню мить життя може промайнути у нас перед очима?
— У мене це було дуже багато разів у житті, тому, напевно, на мене й роман вплинув одразу ж. Майже все життя, з 9 до 40 років, я жив щодня, не знаючи... Ніхто не знає, яке в нього майбутнє буде, а в мене невизначеність була ще більша, бо коли ми з мамою поїхали в еміграцію, то не знали, де ми будемо, коли будемо, як будемо. Багато людей, наприклад, росте в сім’ї, в якомусь одному місці, нікуди не їде, й у них якась ідея свого майбутнього є, наприклад — я житиму на Куренівці — ну, хоч би так. А коли просто порожнеча, якийсь простір, якийсь Всесвіт нескінченний — це дуже страшно. Фільм і про це також... Я ж свого майбутнього не бачив. Не бачив, що буду режисером, навіть у 25 років не знав цього. Я потрапив у професію зовсім випадково, і досі, коли питають, шуткую, що навіть не знаю, чи продовжуватиму. Найбільша мрія мого життя — якось проявитися, щоб мій голос було чути. Якось впливати на інших людей. Але це я можу робити в літературі також. Я ж пишу, для мене це як страховка; я гадаю, якщо зараз не вийде щось — завжди можу засісти за роман...
— Поїхати в село, писати романи...
— (сміючись) Перекваліфікуватися в «управдоми».
— А не хочете спробувати публікуватися вже зараз, чи бракує часу?
— Це не питання часу, для мене це свята справа. Я якось тримаю це в кишені для себе — поки що... Можливо, просто боюся. Сподіваюся, пишу непогано, та боюся, що не вийде. Це у мене було і з фільмами, коли робив рекламу. Десять років тримав кіно в кишені, робив рекламу. «Ще зроблю, ще зроблю». Може, чекаю якогось натхнення або навіть страху, який зажене мене в кут, і тоді можна буде щось робити.
— Розкажіть трішки про майбутнє. На якому етапі робота над рімейком «Полтергейста»?
— Наразі ми чекаємо варіант сценарію, який я опрацював із письменниками. Вони переписують, і скоро здадуть у студію й мені готовий сценарій. У понеділок (розмова відбувалася у п’ятницю 23 січня. — Д.Д.) до мене додому приходить людина зі студії, і ми обговорюємо бюджет, як працюватимемо. Тож просуваємося. Я думаю, вони хочуть зробити цього літа. Але побачимо.
— А чому взялися за доволі новий для вас жанр — фільм жахів?
— Я щойно, до речі, з мамою говорив на цю тему...
— І як вона поставилася?
— Вона схвалила. По-перше, тому що, наприклад, Кубрик же зробив «Сяйво». Якщо така людина зробила «Сяйво», то я можу спробувати зробити «Полтергейст», чому ні? По-друге, саме тому, що я його роблю, я сподіваюся, що він буде набагато емоційнішим, набагато цікавішим. Щоб не просто лякав. Я зараз не можу говорити, але ви побачите, що цей «Полтергейст» дуже-дуже буде схожий на «Дім із піску й туману». За темою — те саме.
— Справді, тут та сама драма довкола будинку, на який претендують різні сили...
— Але я це посилюю, роблю ще логічнішим, аніж перший. У першому — будинок на кладовищі індіанців і так далі, а тут буде трохи інакше, фантастично. Сама логіка буде цікавою — не привиди якісь, але я поки що не говоритиму. Не можна. Бо мене повісять в інтернеті ці кіномани.
— Заінтригували...
— Буде логічно цікавий фільм. І емоційно важкий. Я навіть обіцяю, що плакатимете. Боятиметеся і плакатимете.
— Охоче вірю... Наостанок — питання про Україну. Під час свого першого візиту як режисера на київський фестиваль «Молодість» 2004 року ви казали, що хочете зняти фільм не просто про Україну, але і про людей, які живуть тут або ж загинули, покинули цю землю, і про майбутні покоління. Чи залишається ця ідея для вас актуальною, потрібною?
— Так... І чим більше я старію, тим більше потребую цього. Я ще до цього прийду... Але це ще економіка, дуже багато речей. Багато пишуть, що я робитиму фільм, наприклад, про Бабин Яр. Я, до речі, з’їздив до Києва, наговорив усім і до цього говорив, а зараз, в останній тиждень після того, як повернувся, про це подумав: може, відкласти й не робити цього. Ви перший, кому це кажу. Тому що я не знаю... Складно буде цей фільм зробити без чорно-білих оцінок. А я не люблю, щоб були хороші, погані, святі або жертви якісь... Усе це — люди... Не хочу сказати, що їм належало бути жертвами, та вони якось на себе це навели... Карма чи щось інше... Це філософське питання. Та є інші теми в Києві: про Україну, про моє життя... Можливо, я просто не знаю, не маю інформації, — але ніхто ж не зробив фільм про комунальну квартиру.
— У Києві — точно ні.
— Подумайте, який би класний фільм був. Ці сварки, ці сім’ї, 50 осіб, які живуть з однією вбиральнею, у яких зайнята кухня, ці побутові жахи — вражаюче, чому ні? Подібне життя молоді люди в Україні вже забули, звісно. Але це — історія.
Дмитро Десятерик, «День»
Додав Art-Vertep 30 січня 2009
