Автори / Ігор Калинець / «Поет завжди має бути протестантом проти чогось»
До 80-х років поета мало хто знав в Україні – за свою громадянську позицію 1972 року Ігор Калинець отримав шість років суворих таборів і три роки заслання, які відбув на Північному Уралі і в Забайкаллі. Тоді попереднім слідством було встановлено, що він “...внаслідок націоналістичних переконань, починаючи із 1965 року, з метою підриву та ослаблення Радянської влади проводив антирадянську пропаганду і агітацію шляхом створення, розповсюдження та збереження наклепницьких документів, які порочать радянський державний лад”. На волю вийшов лише 1981 року. А реабілітували Ігоря Калинця, як і багатьох, лише 1990-го...
– Пане Ігорю, до якого покоління письменників ви себе зараховуєте?
– Я себе зараховую до шістдесятників. На моє переконання, шістдесятники – це поети, які ставили опір ідеології. Це ті незгідні, ті дисиденти, це ті Митуси, хто були в опорі.
До шістдесятників зараховують, наприклад, Павличка. Але я так не вважаю. Павличко в опозиції був просто кількома віршами. У всій своїй творчості він писав, що дихає Леніним… Не можу вважати шістдесятником Олійника. Хоч він і починав у той час. Бо – “Я комуніст. І цим усе сказав”. Це для мене не є шістдесятництвом.
...До нас дісталися дисидентські вірші Василя Симоненка. У нього є вірші, які друкувалися, – в них багато прорадянського, комсомольського. Але те, що ходило по руках, що ніде не друкувалося, ті два десятки поезій – це і є, власне, поезією шістдесятництва...
– А що спонукало вас узятися за перо?
– Якась потреба писання була змалечку. Ще у школі складав вірші. І в університеті мав таку “славу”, що пишу. Але в університеті на філологічному факультеті довкола всі писали, навіть часом щось перекладали. Це була така легка забава. Ніяких серйозних намірів у мене не було, я ніколи не збирався і навіть не думав, що буду якимось великим літератором чи поетом...
– Значить, відбувся якийсь переломний момент?
– Через рік після того, як я закінчив університет, до Львова приїхали Дзюба, Драч і Вінграновський. Це страшно вплинуло на сам Львів, у тому числі й на мене, бо я тоді побачив їхню таку сміливу, розкуту поезію. Крім того, уже почав ходити по руках Василь Симоненко – ті речі, які не друкувалися. Починався український самвидав.
І я вирішив тоді дещо серйозніше віднестися до своєї поетичної «продукції». Назбирав трохи віршів і оформив їх у книжечку “Екскурсії”. Я збудував її на зразок збірок Антонича.
– А чому саме Антонича?
– Бо якраз у цей час він нам відкрився, ми дістали його старі видання, ще дорадянські. Я зрозумів, що Антонич – мій поет, що він мені відкриває власне тему традиції рідної землі, мистецтва. У всякому разі, я відчув себе однозвучним із ним...
– І після того, власне, Антонич став для вас визначальним...
– Так, під вплливом Антонича я написав книжку “Країна колядок”. Правда, у видавництві її перекомпонували – й зробили з неї таку маленьку книжечку “Вогонь Купала”. Звичайно, я не протестував, а мовчки чекав, поки вона вийде – бо я тоді вже перебував під слідством. 1965 року почалися перші арешти, і я переживав, аби КДБ не довідалося про цю збірку. У Львові я був на “чорному списку”, і коли книжечка вийшла мене відразу запросили до Обкому партії.
– А чому?
– Там був вірш, присвячений Антоничу. Власне, ним відкривалася книжечка. Ви знаєте, що в радянський час кожна книжечка, яка виходила, мусила мати якийсь ідейний “паровоз”. У мене ж не було жодного ідейного совєцького віршика – ні про Лєніна, ні про братній російський народ, ні про стахановця, чи навіть про мир. Мені казали: “Ну напишіть про мир, це ж добре!” Я кажу: “Так я теж за мир”. Але через те, що та тема була так їм необхідна, я навіть про мир не писав. А у вірші йдеться про те, як я мандрую в княжий Галич: нібито вітер із Галича, вітер цілющий, вітер державний надимає бандери дністрових лодзь. І що тоді було! Мовляв, це Бандера. Я кажу: “Ви що, не знаєте – є така пісня “Бандера роса”, червоний прапор, інтернаціонал. І на щоглах – говоримо – не прапори, а бандери”… А мені кажуть: “Ми то знаємо, що ви маєте на увазі…”
Та книжка була заборонена в продажі на Західній Україні і продавалася лише на Східній Україні. І все через те, що не було “паровозів”, а були якісь “бандери”.
– І після того ваші вірші вже не видавали...
– Так. Збірка “Черлений червень” навіть стояла в тематичному плані видавництва. Ясно, що КДБ чи хто там побачили, що Ігор Калинець має вийти 1967 року. Ну, і все – книжку знімають. І тоді вже почалася на мене така серйозна нагінка. Я зрозумів, що друкуватися ніде не буду – мене вже вилучили з радянської літератури. Тривала самвидавівська пора. Я виходив у самвидаві, а книжечки мені оформлювали товариші. Ми робили такі собі подарункові видання. Книжечки ходили по руках, я їх роздавав. Час від часу мене запрошували то до того помешкання, то до іншого. Збиралося 10-15 осіб, чи й 2, і я читав якусь свою книжечку. Так тривало до мого арешту 1972 року...
– У вас нелегке життя було. Зараз бути поетом набагато простіше... Чи все-таки в поезії завжди мусить бути якийсь опір, протест?
– Тяжко відповісти. Справа в тому, що в Україні поети завжди переважно мусили бути в якомусь опорі. Якісь дисиденти, якісь незгідні. Я не знаю – мені писалося легко, незважаючи на нелегкість чи гнітючість того часу. Але я був тоді молодий. Я йшов на прю з певним викликом. І не думав, що це може бути так трагічно. Хоч нас і КДБ попереджало, і ми самі бачили, що були арешти. І все одно не були настільки налякані, щоби перестати писати, ще й займалися самвидавом. Я навіть передавав свої вірші за кордон...
Поет завжди має бути протестантом проти чогось. Тобто в нього мусить бути якась громадська струнка. Зрозуміло, ми беремо приклад із Шевченка. Але Шевченко був у такій ситуації, коли мусив протестувати, аби збудувати нам ідеал держави і показати, чому так сталося, що ми пригноблені. Ну, від його поезії й пішла традиція. І ми були якоюсь мірою співзвучні з Шевченком, з нашими митцями, які були в ситуації протиборства. Але є висока література, де не потребують того протиборства. Згадати хоча б французьку поезію, де не було тих проблем для поета, не було боротьби. Це може стосуватися і сучасних молодих поетів.
Мене вбиває, коли, наприклад, дуже хороший поет Дмитро Лазуткін виходить читати вірші й на майці має одного з катів китайського народу – Мао. Ну що це? Це виклик. А кому це виклик? Мені чи тому міщанському оточенню?.. Я цього не розумію. Це не той ідеал...
Тепер поети вільні – їх ніхто не пригноблює. Ну, може, крім якихось фінансових справ.
– Чи слідкуєте ви за сучасним літературним процесом в Україні?
– Раніше я переглядав літературні журнали. Але тепер сказати: я знаю, що робиться в літературі й стежу за новинками – це буде неправдою.
Іноді мені приносять тексти чи надсилають – в основному, на конкурс поезії імені Антонича.
– А чому з’явився цей конкурс?
– Премію було засновано 1992 року. І не просто тому, що це мій улюблений поет, а тому, що ми хотіли, аби це ім’я на щось націлювало молодих. Якщо поет подає свої твори на цей конкурс, то, напевне, він до певної міри зобов’язаний прочитати твори Антонича. І можливо, Антонич щось йому ще відкриє. Він казав: “Я не шукаю окциденту у львівських кав’ярнях, а несмілий підходжу до традиції рідної землі”. То, може, ця традиція рідної землі ще озветься. Може, ця метафорична мова удосконалиться в поета, який вчитається в ці вірші. Може, Антонич йому скаже, як будувати книжку, як він і мене навчив... У Антонича можна взяти багато уроків.
БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА
Ігор Калинець
Народився 9 липня 1939 року в м. Ходорів на Львівщині.
Закінчив філологічний факультет Львівського національного університету імені І. Франка.
Багатолітній політв’язень, член Української гельсинської групи.
Автор сімнадцяти поетичних збірок, серед яких “Вогонь Купала” (1966), “Підсумовуючи мовчання” (1971), “Невольнича муза” (1991), “Терновий колір любові” (1998), “Ці квіти нестерпні” (2000) та інші.
Лауреат літературної премії імені Івана Франка, премії імені Василя Стуса та Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Живе і працює у Львові.
Спілкувалася Мирослава Крат, «Друг читача»
Додав Art-Vertep 02 лютого 2009
