Автори / Остап Ступка / Актор, шоумен, батько й син. Суцільний «інформаційний привід»
Він активний і діяльний: грає на сцені, знімається в кіно, усміхається з телеекранів. Перефразовуючи назву популярної колись п’єси «Не був, не перебував, не брав участі», Остап Ступка — є, перебуває, бере участь... Привід зустрітися з Остапом особливий: у переліку нагород середнього представника української театральної династії Ступка — нова сходинка, Остап Богданович отримав звання «народного артиста України» і, так би мовити, порівнявся в званнях із Богданом Сильвестровичем. Причому цю почесну нагороду він отримав у знаковому для кожного українця місці — колишній гетьманській столиці — Батурині. У старшого Ступки маса нагород, тож Остапу є до чого прагнути, щоб наздогнати, а, може, й перегнати свого зоряного батька...
«Я — СПАРТАК!»
— Остапе, ви з дитячих років бачили нелегку акторську працю, як у вас виникло бажання наслідувати шлях батьків?
— Я сприймав події, які відбуваються в театрі, в залі під час репетицій, із якимось казковим, незвичайним життям. Із самого початку в мене виник шалений інтерес до гриму, особливо після балету «Спартак», який вразив мене надзвичайно. Я гримувався, малював шрами, рвав на собі майку й зустрічав маму (Лариса Ступка в минулому балерина Львівського оперного театру. — А. П.) з роботи захопленим криком: «Я — Спартак!» І потім уже відбувався власний балет у моєму виконанні. Тож інтерес до театру в мене був величезний, і він, слава Богу, не вичерпався й досі. Моє дитинство пройшло за лаштунками Львівської опери та Театру ім. М. Заньковецької. На гастролі їздив із мамою, як правило, вони розтягувалися на два місяці, і тому майже все літо ми «кочували» поза Львовом. Щорічно влітку з Баку приїжджала моя бабуся Дуня (Євдокія Федорівна — мамина мама) щоб допомагати на гастролях справлятися зі мною. А що вже я виробляв у готельному номері, зображаючи всіх відомих персонажів! До речі, саме на гастролях, коли Львівський театр був в Одесі, відбувся мій акторський дебют. У балеті «Створення світу» Андрія Петрова є сцена, де Бог створює звірів. Акторських дітей було багато в театрі і ось ми всі зображали звіряток. Мені дісталася відповідальна роль Баранчика. Окрім усього, я був заводієм у цій сцені, мені було доручено прорахувати за музичними тактами момент, коли потрібно вийти на сцену, скільки постояти і коли піти, і я керував усім цим процесом. Так що мій дебют відбувся в сім років, щоправда, на балетній сцені.
— Видно, ви з дитинства були людиною відповідальною, так зіграти Баранчика! А веселе ставлення до життя допомагає жити?
— Я без гумору нікуди! Гумор або іронія повинні бути скрізь, у всьому, кожну хвилину, особливо до тих пафосних речей, які нас оточують, інакше нормально вижити не можна.
— Вдалий дебют, очевидно, став відправною точкою для думок про театр. З батьками радилися про вибір професії?
— Ніяких рад із батьками на цю тему не було. Коли ми переїхали до Києва, мені було 12 років, а вже років у 14 я для себе серйозно визначився. У нашу школу № 117 ім. Лесі Українки прийшли набирати дітей у Студію юнацької творчості. Потрібно було показати якісь етюди, почитати. Відібрали всього декілька осіб. Керував цією Студією Олексій Павлович Кужельний, він — мій перший учитель, а нині художній керівник Театру «Сузір’я». У Студії була маленька сцена, ми ставили вистави, грали, потім їздили з ними по піонерських таборах — так почалося моє залучення до театру.
Батько дізнався про те, що я поступаю до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого від свого колеги, актора Бориса Петровича Ставицького (він набирав свій курс). Ми зі шкільними друзями, Миколою Третяком, Євгеном Курманом, вони потім стали режисерами, поступали на акторський. Я змивався зі школи, прогулював алгебру і геометрію і десь на горищі зачинявся і сам готувався, вчив прозу Джека Лондона, вірші...
— Після закінчення Театрального інституту ви стали працювати в Театрі ім. І. Франка?
— Не відразу. У той час організувався Театр «Кін», тоді був пік виникнення всіляких театрів-студій і режисер Віталій Семенцов зібрав навколо себе однодумців. Нам дали приміщення на Оболоні, і там розпочався мій перший етап професійного освоєння професії. Плани у нас були ультра-мега-грандіозні! Першою репетирували українську казку. Я повинен був за лаштунками бити в барабани, створювати ритм, ілюструючи вдачі персонажів — Вовка, Лисиці, Зайця. Але чомусь вирішили, що я не справився з цим завданням, формулювання мого звільнення з театру приголомшуюче — «Остап Ступка погано стукає на барабанах»! Так за два місяці я вже залишився без театру, потім ми з батьком знімалися в кіно в Свердловську; записувався на радіо й цілий рік я ніде постійно не працював. Звичайно, думки про Театр ім. І. Франка були, мені хотілося тут працювати, але потрапити сюди вдалося лише через рік. Із жовтня 1989 року я став франківцем. У трупу взяв мене тогочасний художній керівник Сергій Володимирович Данченко, тоді в театр, окрім мене, прийшли акторські діти — Олександра Олексенко і Юрій Розстальний.
— Було відчуття трепету від того, що ви стали членом такої прославленої трупи, виходите на знамениту сцену?
— Розуміння, усвідомлення цього звичайно приходить згодом. А спочатку ми прийшли молоді, амбіційні. І головна моя думка була такою, що я повинен довести — в цій роботі я не випадково, і зовсім не тому, що в цьому театрі працює мій батько. А відчуття театру як Храму приходить пізніше, спочатку треба себе зарекомендувати, і «злитися» з цією сценою.
— Зараз це почуття вже є?
— Звичайно, зараз — так.
«МИ ГРАЄМО НЕ РЕАЛЬНІСТЬ, А СВОЄ УЯВЛЕННЯ ПРО НЕЇ»
— Одна з ваших останніх великих ролей — Фауст у спектаклі «Легенда про Фауста», образ хрестоматійний, з певним ставленням до нього виконавців, що у вас стояло на чолі в цій ролі?
— Думаю, влазити в шкіру Фауста ніхто не захоче. В нашому спектаклі ми граємо не реальність, а своє уявлення про неї. І потім, у цьому спектаклі вирішено так, що трупа вуличних акторів розігрує сюжет про Фауста, певною мірою подвійна вистава, подвійний театр. Історія наша вийшла в такому лубочному стилі, і зовсім не страшна.
— Припустимо, якби вам як людині було запропоновано продати душу, на що б ви її обміняли?
— Не думаю, що мені захотілося б обміняти душу на що-небудь. Душа — це ж душа, як її можна продати? Це найцінніше, хоча в житті стільки компромісів... Люди можуть іти на них, шукати певну матеріальну користь, але як без душі? Говорять — бездушна людина! Не хочу бути бездушним! Взагалі, є різні душі: світлі, темні.
— А у вас яка?
— Світла. Адже всі народжуються зі світлими душами, а потім вже чомусь з’являються вбивці, злочинці, маніяки, кожен розпоряджається нею, як хоче. Отже, це та тема, в якій люди завжди будуть копатися, розбиратися й приходити до різних думок.
«МЕНІ ПОСТІЙНО ПОДАВАЙ ЩОСЬ НОВЕНЬКЕ»
— З тих вистав, які є у вашому репертуарі, які граєте з особливим задоволенням?
— Хлестакова в «Ревізорові», Фігаро в «Одруженні Фігаро», та я взагалі всі вистави граю із задоволенням. Але в цих двох спектаклях існує особливий момент свободи, імпровізації, мені це подобається.
— Ваші діти, крім маленького Богданчика, напевно якось коментують ваші сценічні роботи?
— Буває. З Дмитром ми вже виходимо в одних виставах, отже, тут коментарі професійні, а не дитячі. А Устина ходить на всі вистави. Вона така захоплена, прибігає до мене в гримерку, наче відчуває якийсь особливий, казковий стан. Їй дуже подобається за кулісами. Потім про свої враження дочка розповідає домочадцям (мамі та бабусі). Устина веде щоденник, там про мене пише, але мені не показує. Я якось натякнув, що цікаво почитати, але дочка не погоджується. Вона пише свої спогади про подорожі. Нещодавно возив її у Флориду — показав Діснейленд. Друзі говорили — що, ти не міг поїхати ближче, адже в Парижі також є Діснейленд. Але там філія, а я люблю все натуральне. В Америці ми потрапили в справжню казку. Там ціла інфраструктура численних парків, атракціонів — просто фантастично! Хочеться обов’язково ще раз туди з’їздити, та це, напевно, вже з Богданчиком. Я взагалі люблю подорожувати, знайомитися з новими країнами, з визначними пам’ятками, музеями, дізнаватись про людей, побут. Не уявляю, як можна їздити роками в одне й те ж саме місце? Мені постійно подавай щось новеньке. Намагаюся їздити в різні країни, але найбільша любов — це Нью-Йорк. Недаремно кажуть, що це столиця світу, і до Америки він не має жодного відношення. Мене там найбільше вабить особлива обстановка, атмосфера людського спілкування. Ніхто нічого тобі не диктує, не розповідає, як жити, за кого голосувати, всі максимально ввічливі, доброзичливі, і це чудово! А хмарочоси, це ж класно! От відчуваю я Нью-Йорк своїм містом.
— Що нового репетируєте?
— Це нова дуетна вистава для нашої Малої сцени — «На полі крові» Лесі Українки, яку ставить режисер Юрій Розстальний, я репетирую роль Іуди. Серйозна штука. Цікаво, що цій п’єсі — 100 років. Але цю виставу готуємо не до дати, Розстальний давно виношував цю ідею, сам у Німеччині грав у виставі. Нас в роботі ніхто не підганяє, коли буде готовий матеріал, тоді й відбудеться прем’єра, тексту дуже багато, а сама п’єса — глибинна. В ній підняті проблеми вічні. Леся Українка подає образ Іуди інакше, відмінно від звичного сприйняття. В п’єсі певною мірою йде виправдання Іуди, він розповідає свою версію подій і, відповідно до неї, він виявляється правий. А оскільки у артиста є ідея виправдовувати своїх героїв, навіть якщо граєш вбивць, негідників, то для мене ця задача цікава. Одного разу подивився передачу про те, що знайшли «Євангеліє від Іуди» і нині вчені працюють над тим, щоб його розшифрувати. Іуда — фігура загадкова та неоднозначна і мені цікаво зіграти цей образ.
«СКРІЗЬ ТРЕБА ВСТИГНУТИ»
— Щось давно вас не видно в нових телевізійних проектах.
— Наприкінці лютого стартує новий проект на ICTV, кримінальна тема, називається «12 кращих шахраїв». Я — ведучий, але все зроблено в ігровій, постановочній манері, розповідаю про реальні справи реальних злочинців, пограбування банків, шлюбні афери та ін. Взагалі, телебачення мені цікаве, й хоч хтось зневажливо говорить — а, ящик... Ну що ж робити, якщо немає серйозного кіно, треба поки що бути на телебаченні, це також творча, акторська робота.
— Що, взагалі не знімаєтеся?
— Дещо є. Нещодавно знялися з батьком у двох фільмах у Олександра Ітигілова: в телевізійному «Купівлю друга» і прокатній картині «Боксери віддають перевагу блондинкам». А головне, чекаю на прем’єру «Тараса Бульби», вона відбудеться в квітні в Москві.
— Вдома з сім’єю вдається проводити багато часу?
— На жаль, мало. Вранці тікаєш до театру, а з’являєшся вже після вистави. Намагаюся провести з дітьми вихідні дні. Взагалі, ритм життя скажений, скрізь треба встигнути. Звичайно, втомлююсь, але інакше жити не хочу й не можу.
— Якось я запитувала у Богдана Сильвестровича про його численні звання та нагороди, до чого ще прагне, і він відповів — до «Оскара». До чого ви прагнете після звання «народний артист»?
— О, ще є Національна премія ім. Т. Г. Шевченка, звання «Героя України», маса орденів і медалей — отже, прагнути є до чого! Жартую! По-справжньому треба прагнути зробити щось корисне, підкорити нову для себе вершину, зіграти незвичайну роль. Ще мені хочеться спробувати себе в новій якості. Наприклад, стати продюсером в кіно. Хочеться знятися в такому фільмі, щоб про нього почали говорити вже з початку зйомок, щоб це було щось грандіозне, якийсь могутній фільм з хорошими акторами, режисером, щоб це було подією в нашому українському кінематографі. До речі, режисер Володимир Бортко сказав, що після «Тараса Бульби» в мене є реальні шанси почати активно зніматися, отже — чекаю та сподіваюся.
Алла ПОДЛУЖНА, спеціально для «Дня»
Додав Art-Vertep 25 лютого 2009
Про автора
Заслужений артист України. Народився 1967 р. в родині актора Богдана Ступки. Актор Національного українського драматичного театру ім. І. Франка.
