Автори / Леся Українка / Iсторія найвідомішої зради (До 100-річчя однієї драми Лесі Українки)

Ось уже більше двох тисячоліть зрада учнем Учителя, а людиною — втіленого Бога бентежить і хвилює уяву кожного, хто роздумує над цією давньою і, на жаль, завжди актуальної історією. Від часів євангельських і до сьогодні людство запропонувало чимало її версій та інтерпретацій. Рівно сто років тому згадана біблійна оповідь була проартикульована й на український голос, — отримавши оригінальне художнє увиразнення в драматичній поемі Лесі Українки «На полі крові».

Сатана ж увійшов у Юду, званого Іскаріот, одного із Дванадцятьох.
І він пішов, і почав умовлятися з первосвящениками та начальниками, як він видасть Його.
Ті ж зраділи і погодилися дати йому срібняків.
І він обіцяв, і шукав відповідного часу, щоб їм видати Його без народу...
Луки 22: 3-6

1909 року Леся Українка жила на Кавказі в невеликому грузинському містечку Телаві, куди на посаду помічника мирового судді було переведено її чоловіка Климента Квітку. З-поміж тогочасних вражень поетеса фіксує й таке: «Тут проза життя здобувається тяжко, зате поезію і здобувати не треба, сама оточує навколо». Легендарна Кахетія, її колоритна природа та люди, величне (колишня царська столиця) місто — усе це повертає її в юність, нагадує рідний Луцьк, Любартів замок, Волинь. Натомість прикро вражають руїни й «новітні пустки», «азіатчина», невлаштований, убогий, одноманітний побут горян. Таким контрастним постає зовнішній антураж життя й творчості Лесі Українки того періоду.

Слід іще згадати й суспільно-політичний клімат часу, який, на думку вже радянських науковців, чи не повністю визначив появу «На полі крові» ( як, до слова, і більшості творів «прогресивної авторки революційно-демократичного напряму»). Такий «соціологічний» підхід до модерної мистецької спадщини на сьогодні повністю виявив свою неспроможність щось посутньо в ній пояснити. Але все ж провести певні паралелі між громадським, політичним життям суспільства та появою саме цієї драми Лесі Українки видається цілком можливим. Чорна реакція, яка запанувала в Російській імперії після поразки революції 1905 р., гнітюча атмосфера підозри, зрадництва, пристосуванства та викривлена мораль, яка усе це виправдовує й пояснює особистою чи/і державною доцільністю, зрозуміло відлунювали в художній реальності твору на такий сюжет.

Однак виразна суголосність початку ХХ і ХХІ століть (у нас навіть революції в часі збігаються), найперше суспільно-політичної, етичної, психологічної атмосфери, з разючою проникливістю «передбачена», продіагностована Лесею Українкою, наводить на думку про позачасовість та універсальність її тем і сюжетів. А це вже царина вічного, сакрального, такого, що стосується кожного з нас, в якому б часі й в якій країні ми не жили. Це царина біблійного міфу та історії — витоків європейської цивілізації християнської доби. Цивілізації, духовною складовою якої є Україна.

Біблія, як і загалом книжна культура — одне з першоджерел творчості Лесі Українки. Але, беручи готову канву для розповіді, вона оригінально переосмислює, доповнює, реінтерпретує її. Так сталося і з «Юдиною історією». Із Нового Заповіту відомо, що після схоплення й суду над Ісусом його зрадник, усвідомивши вчинене, повернув гроші первосвященикам, а потому повісився. Однак про смерть Юди згадує лише один із чотирьох євангелістів — св. Матвій. Водночас, у «Діях святих Апостолів» (1:18) апостол Петро, згадуючи про зрадника, повідомляє: «Він поле набув за заплату злочинства, а впавши сторчма, він тріснув надвоє, і все нутро його вилилося...» Про ділянку землі під Єрусалимом, яку придбали первосвященики на гроші, повернуті Юдою, говорить і св. Матвій. Ця земля — сумнозвісне Поле крові (арамейською Акелдама) було перетворене на цвинтар для подорожніх.

А от у Лесі Українки не все так. Поле крові в неї — це нивка, на якій уже через кілька днів після розп’яття Ісуса завзято господарює законний власник Юда Іскаріотський. Його зустріч і нетривала розмова з випадковим подорожнім дідком-прочанином — оце й увесь подієвий каркас невеликої за обсягом (усього 22 сторінки) драми. Але що то за розмова! Чи не вперше в світовій літературі Юда отримав таку реальну можливість в повен голос озвучити свою позицію, пояснити щось, зрештою виправдатися... Проте відразу застережемося: Леся Українка не належить до прихильників т.зв. «теорії благородної зради». Зради нібито за домовленістю між учнем і Учителем, підтвердженням чого, як дехто переконаний, є нещодавно віднайдені фрагменти апокрифічного «Євангелія від Юди». Ще задовго до цієї знахідки схожі версії з’являються в белетристиці. Художньо найцікавіше їхнє обѓрунтовували росіянин Л. Андреєв та аргентинець Х.-Л. Борхес.

Та у Лесі Українки Юда анітрохи не ідеалізований, а цілком реальний, сказати б, навіть надто реальний, буденний, земний. І його вчинок, як він намагається усіх, а найперше себе, переконати, — теж зовсім звичайна і, за такою побутовою логікою, навіть потрібна річ:

...Як хто що зайве має,
той може те продати.
От я мав
учителя, — як він зробився зайвим,
то я його продав.

Цілком у дусі споживацького суспільства. Під цим оглядом «зрозумілими» є й мотиви зради, чи то пак, угоди-продажу. А просто Ісус не виправдав довір’я, не повернув вкладеного. Та ж сподіваючись швидко і без надмірних зусиль сягнути Царство Небесне, Юда й роздав усе своє майно та пішов за Учителем. Але мрія так і залишилася мрією. На свій подив, а потім і жах, він виявив, що ніякої переваги і влади над іншими (а це єдиний приступний для нього еквівалент Божественного дару) не передбачено:

Не мені народи слугували,
а я служив відметам всіх народів.

Так «природно», що він із розпачем відчув себе ошуканим, тяжко скривдженим. І ким — людиною, якій щиро довірився всім своїм майном і душею, на яку покладав такі надії:

Нічого в світі я не мав, крім нього,
хіба ж не мав я права знов зміняти
його на те добро, що я втеряв з його причини?

Ось вам і філософія зради, якщо зрада, звісно, має якусь філософію. Звідси й «особливе» ставлення до зрадженого. Намагання будь-що понизити, опустити до свого усереднено-безпечного рівня, накидаючи власну психологію світосприйняття, зрозумілі ціннісні орієнтації. «Ні, він не був великий! То велика була його жадоба і пиха», — запевняє Юда прочанина і, здається-таки, переконує. Загалом постать і функція останнього у драмі — своєрідне alter-ego головного персонажа. Майже до кінця розмови подорожній із розумінням, а подекуди навіть співчутливо ставиться до Юди. Аж допоки той не зізнається, що, передаючи Учителя храмовій варті, поцілував його. Лише після цього прочанин вибухає праведним гнівом і проклинає співрозмовника. Воістину глас народу! Але ж яка промовиста мотивація: «...Убий, заріж, втопи, продай, та хоч без поцілунків!» А чи бува не розгледів безіменний (!) прочанин у Юді себе? Адже був він, як сам зізнається, у той час в Єрусалимі, бачив тріумфальний в’їзд Ісуса до міста. Мабуть, побував він і на суді Пілата і, цілком ймовірно, разом із усіма кричав: «Розпни його, розпни!» І вимагав, і отримав замість життя праведника Ісуса життя розбійника Варавви.

Але, якщо протиріч між Юдою та прочанином фактично немає, тоді на чому ж побудовано конфлікт драми? Першим істину помітив проникливий Юрій Шерех, який зауважив, що конфлікт у творі відбувається між Юдою та Христом. Спробуємо розвинути цю мимохіть висловлену, але не конкретизовану відомим літературознавцем думку. І навіть підемо далі — відразу ствердивши, що у драмі Лесі Українки показано одвічне протистояння/протиставлення Диявола й Бога. А полем бою, на якому точиться ця непримиренна боротьба, є людська душа.

Цікаво, що як дійового персонажа Христа у твір не введено. Натомість віртуально цей образ виступає найпотужнішим емоційно-змістовим центром оповіді, духовною величиною, до якої постійно апелюють і поборюють (намагаються це зробити) Юда і, почасти, прочанин. Для них Ісус — не Месія, а тим більше, не син Божий. Для подорожнього — лише велика людина і, можливо, пророк (один із багатьох, бо «тепер їх розплодилось тих пророків»), а для зрадника просто — «він», «дурисвіт», інколи, глузливо-іронічно, «учитель», а власне — ніхто. От такою фактично головна дійова особа і постає у сприйнятті інших персонажів твору. Узагальнено — це своєрідне викривлене віддзеркалення процесу сприйняття та усвідомлення людиною незбагненної сутності Творця, уособленої в ньому абсолютної істини. І тут доречно пригадати, що, за Біблією, основне завдання Сатани — знищити істину, переконати, що її не існує, або хоча б перекрутити, спрофанувати її в очах людини. Недарма ж Юда-учень (і не тільки він один) не може збагнути суті слова Христового:

...День у день промови,
якісь темно-прозорі, наче прірва, —
аж світ макітрився мені від них!
Я їм не бачив ні кінця ні краю...

Звідси й образлива для загостреного самолюбства неофіта реакція Учителя: «Лукавий роде! Доки буду з вами? Сліпорожденні! Дивляться й не бачать!»

Учення Ісусове для Юди — «ярмо, що додолу гнуло», «царство глуму», зорієнтуватися в якому він може в єдино видимий собі спосіб — самому, замістивши Учителя, стати в центрі й усе виміряти власною «величчю» й сутністю.

Тут це ще можна проілюструвати т.зв. «аналогією міфологічних двійників» складовою однієї з теорій теодицеї (науки пояснення взаємозв’язку добра і зла). За такого погляду, Юда — це обранець Сатани, натхненний його чорним духом і створений як полярна протилежність Ісуса, обраного і благословенного Святим Духом. Але направду Диявол — мавпа Бога. Спроба учня стати на місце Учителя — лише жалюгідна пародія. Виразно це помітно на юдиному розумінні сутності Таємної Вечері:

Ось, пийте кров мою!
Ось, їжте тіло!»
Боже помсти правий!
Чия ж то кров була, як не моя?
Чиє ж було то тіло?!
Гіркий сором гнав кров з мого лиця,
я з тіла спав,
як жебрав їм того вина та хліба...

Але Юда — це не лише карикатура Ісуса, це загалом карикатура людини. Його гріх неспівмірно більший, аніж гріх першого чоловіка. Бо якщо Адам відпав від Бога і залишився сам, то Юда — відійшов у владу Диявола. І тут маємо іще одне повторення пройденого. Як і його покровитель, могутній янгол Люципер, належачи до числа обранців Світла (Дванадцяти апостолів), Юда самохіть переходить у Тьму. Багатозначними в цьому контексті є похмурі колористика й топоніміка драми. Дія відбувається в гарячий, душний (але без сонця!) день у «глухій містині... Попід глинищем, серед колючих хащів та червонястого бур’яну, що росте на солонці». Це, власне, у Лесі Українки і є Поле крові. А темно-червона барва у Біблії — це один із кольорів Сатани. Другий вершник Апокаліпсису, як відомо, їде саме на такої масті коні. «А тому, хто на ньому сидів, було дано взяти мир із землі та щоб убивали один одного» Одкровення Івана Богослова 6: 4.

Примітні під цим оглядом також зачин і кінцівка твору. На початку є промовистий епізод, у якому Юда «поспішно й з острахом», як зазначено в ремарці, намагається уникнути благословення, яке хоче дати прочанин. А наприкінці дії прочанин уже проклинає зрадника й, несвідомо боронячись від дотику, називає його іншим йменням: «Геть від мене, сатано». Остання ж репліка подорожнього, яка також є і завершальним звуковим акордом драми, лунає як присуд — «Тебе убити мало!». Водночас це своєрідний парафраз на слова Христа, мовлені на Тайній Вечері: «Людський син справді йде, як про Нього написано, але горе тому чоловікові, що видасть Людського Сина! Було б краще йому, коли б той чоловік не родився». Матвія 26: 24. Черговим «перелицюванням» Ісуса й ще одним докором йому звучить і мимовільне зізнання Юди:

Бодай би я життя був загубив
ніж мав Його знайти!
Та я знайшов
Його собі на лихо...

Справді на лихо. Юда програв. І не у втраті маєтку тут справа. Він програв, навіть не здогадуючись, що Темрява не може перемогти Світло, а Зло — Добро. Леся Українка свідомо, коли вже текст було віддано до друку, зняла первісну кінцівку драми, у якій Юда, дізнавшись, що Ісус воскрес, і боячись зустрічі із ним, вішається. Але в остаточному варіанті твору поетеса відмовляє зраднику навіть у таких, досить умовних, каятті й реабілітації. Її Юда навіки залишається проклятим і самотнім у своєму пеклі, яким є для нього Поле крові. За християнською теодицеєю Зло — це відсутність, це небуття, це життя (власне, нежиття) у темряві й незнанні. Зло — це відсутність добра. Юда з первісного фіналу драми дарма переймався, — Христос ніколи не з’явився би йому. Може, й тому Леся Українка змінила розв’язку твору.

* * *

Рівно століття минуло відтоді, коли з-під пера Лесі Українки з’явилася невелика драматична поема «На полі крови». Змінився час. Змінилися політичні системи та суспільні інституції, культура, мода, побут, навіть клімат.... Здається, змінилося геть усе. Але чи змінилася людина? Чи ущухла боротьба між Дияволом і Богом за її душу? Пекуча актуальність твору залишає відкритими ці питання. І справа, загалом, не в дивовижному суголоссі часів та морально-етичних реалій — наших і Українчиних, і навіть євангельських. Точніше — не тільки в цьому. Леся Українка показує людям людей, нас — нам, такими, якими ми є, були й, мабуть, завжди будемо. Адже закони існування універсальні.

Зло — це не чорт із рогами і хвостом, — воно «замасковане» у звичайних речах і у нашому до них ставленні. Навіть простіше: Зло (чи Диявол) і Добро (чи Бог) — у нас самих. Завжди існує реальна свобода вибору. І зло — це, як правило, результат такого вільного індивідуального вибору. Для Юди Пекло — «царство глуму» й біля Христа, й поза ним чи без нього — на полі крові. Юдина зрада — це добровільне та радісне звільнення від того, що незбагненно вище від нього, і до чого своїм життям він аж ніяк «не може дорівнятись». Насправді таке «звільнення» — то втрата свободи, втрата себе назавжди. Раб покірно повернувся до господаря.

Дехто з неуважних читачів «На полі крові» вказує, що камінь, із прокльоном пущений прочанином, не долітає до Юди, й він — як і на початку твору, й далі — завзято продовжує обробляти свою ниву. А тому, мовляв, є підстави твердити, що Зло у творі залишається непокараним. Це неправда. Як це не парадоксально, Зло покаране уже тим, що воно Зло і вічно залишатиметься незмінним, сказати б, вторинним стосовно добра, приреченим лише мавпувати і повторюватись. Юда завжди зраджуватиме Христа, але Христос завжди воскресатиме, а отже й перемагатиме.

Незабаром Великдень. І ми знову переживатимемо сакральну містерію боротьби Світла й Темряви, Добра і Зла, Життя і Смерті, бодай на мить долучаючись до Божественного Абсолюту, часточками якого усі є. І, можливо, ми згадаємо Лесю Українку, яка у своїх геніальних мистецьких прозріннях не повчає і не моралізує, а лише нагадує, показує, застерігає... І хіба цього не досить?!

Сергій РОМАНОВ, вчений секретар Науково-дослідного інституту Лесі Українки, Волинський національний університет (м. Луцьк), «День»

Додав Art-Vertep 15 квітня 2009