Автори / Євгенія Кононенко / Heroine or bad girl? (частина 3)
Де шанувальники, там і вороги. Адже герой загартовується в боротьбі. За радянських часів існували «вороги» ЛК: ті, негідники, які критикували її, давали редвисновки про художню неповноцінність її текстів, і вище: ті ідеологи-мерзотники найвищого рівня («Мистецтво взяте на Скабу/І тут табу, і там табу» — у двовірші ЛК обігрується прізвище українського радянського партійця Андрія Скаби), які забороняли її творчість, намагалися зламати непокірливу поетесу. Але вони спливли у небуття й пішли в непам’ять, хіба що епіграми зберегли ці імена. Сьогодні поетеса гостро не сприймає тої незалежної України, за яку вона боролась, але ніхто не сперечається з нею, коли вона критикує актуальну реальність. Від радянських часів лишилося, а за незалежності підросло чимало шанувальників творчості ЛК та шанувальників ЛК як видатної особи, яка асоціюється з опором та безкомпромісністю. Те, чому варто опиратися, з чим не варто йти на компроміси, в сучасну епоху змінилося, але ЛК лишилася незмінною, вічно готовою до боротьби, безстрашною.
Якщо ставлення до ОЗ є Україні амбівалентним, окрім захоплення, вона викликає й роздратування, то до ЛК, як це фіксують українські медіа будь-якого рівня, панує здебільшого побожно-захоплене ставлення. Якщо перечитати масив матеріалів про неї в провідних газетах України (інтерв’ю ЛК, як уже зазначалося, не дає), то це головно вельми піднесені — і щирі! — слова про улюблену поетесу: «Ліна Костенко — поет світової величини. Чи стоїть вона у невижатих чорнобильських травах, чи замикається від недосконалого світу в мушлі своєї домівки — вона є. І в дзеркалі її поезії — наша Україна»… «Знаю, це негарно — витворювати культ. Передусім в собі, а коли ще й транслюєш його назовні… Одначе не можу боронитися власним почуттям. Бо ж вони при однім імені Ліни Костенко випружуються й відсвіжуються високим і чистим помислом, словом, яке промите багатошаровими історичними покладами»… «Саме вона — і ніхто інший — прищепила сотням тисяч українців непохитну певність у тому, що цензура — це зло і злочин, а самоцензура дорівнює самогубству. Саме вона привчала цих духовно вайлуватих і від природи не надто схильних до максималізму та різкості, а по-іншому кажучи, не надто сміливих людей до того, що слова «незалежність», «гідність» і «свобода» в українській мові існують не просто так. Про неї циркулювали десятки історій — про її зухвалі репліки, бездоганні афоризми, ризиковану жестикуляцію, про всі ці плащі, шпаги, мантії і з викликом пронесені на політичні судилища квіти для засуджених…» Можна наводити десятки й сотні зразків подібного дискурсу про ЛК — останні з наведених слів належать Юрієві Андруховичу, провідному літератору-постмодерністу, якого традиціоналісти легко записують у «неоциніки» (термін, запроваджений ЛК), який, одначе, спромігся на такі слова про глибоко традиціоналістську поетесу-героїню.
Про ОЗ такого не пишуть. Хоча й у неї шанувальників багато. Але подібного дискурсу вона ще не проініціювала. Тих, кого вона дратує, теж багато, і то нібито не вороги, вони задрібні, аби бути ворогами, хоча ОЗ дуже агресивно реагує на таких людей. Як свідчать численні інтерв’ю з ОЗ, її ворогами є ті, хто не сприймають її творчості, хто не доріс до розуміння її тексту — і ПДзУСу, і подальших написаних нею книжок. Її вороги — то вся українська література, яка не вміє ні писати, ні продавати книжок …. «Я хотіла дати в морду рідній літературі», — щиро зізналася ОЗ в одному зі своїх інтерв’ю, і ці слова весь час цитуються й перецитовуються, то мало не візитівка ОЗ, яка спростовує висунену раніше тезу про відсутність афоризмів, породжених ОЗ. Ворогами модерної ОЗ є не тільки старі письменники — ретрогради, які гальмують розвиток України, які тільки й сміють, що критикувати ОЗ, заздрячи їй. Це й малограмотні та безкультурні українські політики — ОЗ не боїться називати імена, одних хвалити, інших «опускати»… Вороги ОЗ — це не лише якісь люди. Це хамство і совковість, з якими вона бореться своєю непересічною творчістю. В інтерв’ю газеті СЕГОДНЯ ОЗ відверто каже про це: «Список вещей, за которые я дала б по морде — длинный. Но если коротко, то за оскорбление человеческого достоинства, за насилие. Вот «Польовими дослідженнями» я дала по морде за культуру, «Нотрдам Юкрейн» — за хамократию и за «совковую» ментальность ударила «Хрониками от Фортинбраса».
А щодо ворога-персони, то такій знаменитій та енергійній, а також такій агресивній та істеричній особі, як ОЗ, його напевне бракує, бо ж гідний конкурент зміцнює бренд. ОЗ бракує того, хто послідовно критикував би її, кого критикувала би вона, конфронтація з ким генерувала б її ідеї, а не тільки навпаки, бо ж усі критики ОЗ, навіть вправні та слушні, здебільшого відштовхуються від ідей, висунутих ОЗ, можливо, ідей сумнівних і суперечливих, але Авторство ОЗ — безсумнівне. Жоден чоловік не береться за таку роль, певне, вважаючи негідним воювати із жінкою. Жодній жінці не вистачає не так розуму та ерудиції, як цілеспрямованості й агресивності для такої «кориди». Нікого з молодших українських літераторок роль активного опонента ОЗ наразі не цікавить. Старші літератори ще й досі, буває, демонструють свою відразу до ОЗ — свого часу їхня «критика» підсилила її популярність, але хіба то справжні вороги? А може, великий ворог в ОЗ все-таки є?
Бо ж, якщо простежити весь творчий доробок ОЗ від початку 90-х до недавньої NDU, то можна побачити, що незмінним об’єктом її критики є саме вона, негласно закрита для критики, мовчазна, проте реальна ЛК. І тут прийшов час сказати про стосунки між цими двома видатними українськими жінками, як вони проектуються в медіапросторі.
Нібито й не зрозуміло, навіщо ОЗ, яка послідовно декларує свою боротьбу із синдромом української постколоніальності, так послідовно зачіпає жінку, яка направду піднімала національну свідомість у зросійщеній підсовєтській Україні й досі продовжує прилучати маси до українського слова своїми зачитаними книжками, виданими ще за УРСР. Тому й багатьма, особливо тими, хто не сприймає просунутого мислення ОЗ, кому ближче неонародницький традиціоналізм ЛК, це інтерпретується як бажання однієї видатної літераторки вивищитися за рахунок критики й «пониження» іншої.
Сама ОЗ пояснює свою позицію тим, що в модерному суспільстві не може бути зон, закритих для критики. І навіть ті постаті, які увійшли до культурного іконостасу, можуть інтерпретуватися так, як це бачиться незаангажованим інтелектуалам. Українська культура вийшла з підпілля, і парадигма її помінялася. Відсутність критики визнаних авторитетів є, за її словами, «проявом некрофільської настанови». І ця думка видається почасти слушною. У 1999 р. ЛК виголосила промову «Гуманітарна аура нації й дифракція головного дзеркала», яку потім було видано масовою брошурою, в якій виявилася повна необізнаність видатної поетеси в питаннях культурної політики, про що вона, одначе, висловлювалася нібито зі знанням справи. Критику цього виступу надрукувати ніде не поталанило. Певне, працював той стереотип, що грізної ЛК краще не чіпати.
А от настирлива ОЗ завжди послідовно і вперто знаходить формат бризнути бодай пригоршнею води в город ЛК, і коли трапляється така нагода, і навіть коли й нагоди нібито нема. Це робиться послідовно, цілеспрямовано, вперто. Відчувається, що буття ЛК дуже непокоїть ОЗ. Йде час, міняються постаті політики, яких вона в’їдливо критикує, бо ж одні забуваються, виникають інші. Тільки ЛК та сама. Адже ще тоді, коли на початку 90-х ОЗ казала, ніби жертвами радянського режиму падали «аж ніяк не поети», вона напевне мала на увазі ЛК! Вона згадує її навіть у контексті, де згадка про неї видавалася б і зовсім недоречною. Наприклад, у спогадах про Соломію Павличко ОЗ вважає за потрібне згадати, що «двигуном українського «шістдесятництва» були, виявляється не вірші Драча–Вінграновського–Ліни Костенко — а малопримітна для ширшої публіки … постать Івана Світличного…» Хоча саме поняття «двигун шістдесятництва» є ніяк не науковим, а метафоричним, а отже, можна пов’язувати його з тою шанованою постаттю, яка кому ближче до душі.
Одним із етапних моментів критики ЛК з боку ОЗ є нещодавно перевиданий есей «Жінка-автор в постколоніальній культурі» із її збірки есе «Хроніки від Фортінбраса», де до творчості ЛК висунуто чимало засадничих претензій, мовляв, у «третьої Лесі» «дуже вузький голосовий діапазон». Для обґрунтування ОЗ спирається на досягнення сучасного психоаналізу, викладеного у відомій їй книзі Woodman Marion, згідно з якою «Свідома себе самоправна й самосутня жіночість — та, яка… тільки й годна скласти приналежний ґрунт для повновартісної відкривавчої літератури — оприявляється в трьох архетипальних іпостасях: Діви, Матері та Мудрої Баби,
тільки через них трьох укупі жіноча тожсамість сповна артикулює себе в культурі». А далі, згідно з цими самими трьома архетипальними іпостасями, ОЗ дає ЛК досить нищівну характеристику як поетесі, яка дає комічних «півнів», а «виклично демонстрована (курсив ОЗ) «мужність» раз у раз перескакує в нарцисичне самозамилування» (певне, ОЗ тому так різко реагує на нарцисизм, бо їй самій він ніякою мірою не притаманний). Чому, за ОЗ, для «жіночої тожсамості» вирізняється тільки три архетипальні іпостасі, ніби все вичерпується Дівою, Матір’ю та Мудрою Бабою? Іпостасі Коханки, Гетери, Пророчиці також є архитепальними і не зводяться до згаданих вище архетипів Діви, Матері й тої ж таки Мудрої Баби. Певне, все це теоретичне підґрунтя було необхідне ОЗ, щоби максимально аргументовано назвати ЛК «бабою» української поезії, а не її шляхетною «королевою». Нічого направду «західного» в ЛК нема, а звернення поезії ЛК до сюжетів світової культури, «програмове прагнення бути з усією культурою на «ти», засвідчує, за ОЗ, «лиш цілковиту тої культури неперетравленість»
А що ж засвідчує вже згадана фамільярність ОЗ до тої ж світової культури, коли Христос це чувак, «котрого не зря распяли», а «потом пришли пацаны во главе с императором Константином»?.. Певне, то якась особлива, власне, постмодерна форма перетравленості, коли латина урівнюється з «фєнєчкой», дарма, що ОЗ завжди «відхрещується» від постмодернізму…
У цій же праці ОЗ, певне, також маючи на увазі ЛК, відзначає, що писати «про любов! любов! любов — аж поки й нам самим воно не знудиться» є засадничим обмеженням жіночого поетичного голосу. Хоча, здається, як не варто змушувати жінку писати про любов, якщо їй не пишеться, то й так само не варто й стримувати її, якщо про любов пишеться. Коли ЛК складала свої поезії з циклу «Безсмертним рухом скрипаля», їй напевне писалося. ОЗ також створила чимало рядків про ту саму «любов». І тут знову цікаво порівняти змістове наповнення любовної лірики ЛК і ОЗ. Серед поезій ЛК є й такі, які можна назвати ювенільними, в ОЗ нібито суттєво «доросліша» інтимна лірика. Обидві поетеси, кожна своєю мовою, пишуть про сильні переживання, про велику напругу почуттів. Але ЛК у своїй ліриці стверджує традиційні жіночі цінності, вона пише про кохання на все життя з наміром створити родину, тоді як в ОЗ частіше фігурують згубні пристрасті, коли родини руйнуються, про переживання покинутої жінки, про те, що не склалося. Продовжуючи цей напрямок, ОЗ у своїх численних інтерв’ю говорить про те, що чоловіків у її житті було багато. Такі зізнання «впливової літераторки» посилюють цікавість до неї. Але всенародна любов — саме любов, а не цікавість — здебільшого виникає до поетеси, яка апелює до традиційних, родинних цінностей.
Так, тут бувають і винятки. Російська поетеса Анна Ахматова також відома великою кількістю романів і чотирма офіційними шлюбами, проте це — безсумнівна героїня російської культури. Ахматова такою мірою асоціюється з протестом проти радянського офіціозу, який вона чинила навіть у найтяжчі роки сталінщини, що навіть її «альковну поезію» та альковну біографію цнотливий радянський читач вибачив. Навіть більше, у самих численних любовних історіях Анни Ахматової, майстерно зафіксованих у її ліриці, прочитується протест проти радянської моралі з її святенницькими «аморалками», коли цноту берегти мало тільки населення, а еліті, особливо партійній, було дозволено все.
І ще один важливий етап, який суттєво утривалив завершення цієї «порівняльної характеристики», цього «типологічного зіставлення», цього «компаративного аналізу». Це, звичайно ж, з’ява чергового бестселера ОЗ, її праці про Лесю Українку Notre Dame d’Ukraine (NDU) — ОЗ вельми полюбляє давати своїм текстам дуже довгі назви!
Зараз ітиметься не про оригінальну й суперечливу концепцію ОЗ творчості Лесі Українки, хоча дуже суверенним і пафосним тоном висловлену. Наразі лише кілька слів про «полеміку» з ЛК на сторінках Notre Dame d’Ukraine, помічену всіма, хто бодай на кілька хвилин брав NDU в руки. Полеміка з ЛК ніяк не є чоловою темою NDU, це, загалом, маргіналії цього величезного есе, щось на кшталт зауваг на берегах. Та, хоч би це як було комічно, але на сьогодні критика тої великої й багатомірної книги здебільшого зосередилася саме на оцих, здавалося б, не чільних моментах контакту-конфлікту ОЗ та ЛК. Те, чого не помітили, або майже не помітили у «Хроніках від Фортинбраса», уважно прочитали в новій книзі ОЗ NDU. «Notre dame d'Ukraine — книжка, цікава передовсім через відображення стосунків забужко з ліною Костенко», — прямо прочитано цю «культурну парадигму» в черговому інтернетному форумі (цитується з орфографією оригіналу), де NDU обговорюється дуже жваво, але здебільшого саме на цей, здавалося б, не найважливіший для цієї праці предмет.
Невдовзі після з’яви NDU на захист ЛК встала «вся мисляча Україна», навіть просунута Києво-Могилянська академія — від студента Дмитра Дроздовського до віце-президента Володимира Панченка. І навіть ті, в кого викликала довіру інтерпретація драм Лесі Українки у гностично-езотеричному ключі, рішуче не погодилися з тою оцінкою, яку рішуча ОЗ дала величній мовчазній ЛК.
Чи можна простежити якусь реакцію ЛК на критику ОЗ, яку цілком можна кваліфікувати як несправедливу? Імені ОЗ ЛК не згадує ніколи, не оскверняє уст… Але іноді в її нечастих публічних виступах проскакує та сама критика фемінізму, про яку вже згадувалося вище. Критику фемінізму, до речі, побіжну й неаргументовану, можна спостерігати лише в усних виступах ЛК. Їх можна або почути, якщо трапиться бути особисто присутнім на нечастих публічних виступах ЛК, або прочитати в мережі, бо нечасті усні виступи ретельно конспектуються її фанами. Так, у конгресі МАУ в Чернівцях ЛК критикувала фемінізм, чим викликала захоплену підтримку з боку філологів-традиціоналістів, зафіксовану, наприклад, Б.Мельничуком, і що потрапило до відповідної преси («Літературної України»). Але в оприлюдненому в газеті ДЕНЬ виступі ЛК згадок про фемінізм відшукати не довелося — їх там не було. Коли ЛК особисто подає до друку тексти своїх промов, вона ретельно прибирає звідти всі свої згадки про немилі їй «феміністичні фетюльки», і «паршивий фемінізм».
Про що це свідчить? Який сенс у мовчанні ЛК про ОЗ? Чи не той самий, що у мовчанні Ліниної героїні Марусі Чурай на суді в Полтаві? Не опускатися до публічного спростування неправедних звинувачень, шляхетно мовчати, бо ж зауваги ОЗ стосовно неї як культурної «баби» можна цілком кваліфікувати як дуже суб’єктивні, коли узагальнення є неетичним («Кому б же то повернувся язик бодай подумки назвати Лесю Українку «молодицею», «бабою» чи навіть «тіткою»?! А от Марка Вовчка чи Ліну Костенко — скільки завгодно!» — фраза, із NDU, вже безліч разів цитована критиками й захисниками ЛК як несправедлива й неаргументована). ЛК грізно мовчить на таку нищівну та безпідставну характеристику. ОЗ цілком може кваліфікувати мовчання опонентки як брак слів, настільки влучною виявилася її критика. Хоча, як вже зазначалося, на захист ЛК встало чимало лицарів, які шляхетно взялися захищати гранд-даму української поезії, яку несправедливо обізвали «бабою».
Підсумовуючи ті виклики, що їх ОЗ робить ЛК, можна висловити власну думку, що критикувати ЛК варто, але, здається, ОЗ не знайшла для цього відповідного формату. Критикувати варто, попри всі масштаби особистості ЛК у сприйнятті мільйонів українців. ЛК силою багатьох обставин (тоталітарне минуле, особливості культури, особливості її творчості) здобула в українській культурі такий статус, що будь-яка критика тлуму її фанів не зменшить, навпаки — це може спровокувати активізацію приспаного лицарства, готового її захищати. Більшість захоплених шанувальників ЛК таки не помічають, що Маруся Чурай, яка вийшла з-під пера ЛК, — то справді якоюсь мірою радянська дівчина, яка кохає партизана, а не поетеса-піснярка сімнадцятого століття, яка мала би бути глибоко віруючою, чого в романі ЛК аж ніяк не відчувається — зауваження ОЗ на цей предмет є цілком слушним. Відповідне дослідження, спрямоване на нове бачення творчості ЛК, може бути цілеспрямованим, а не маргіналіями інших досліджень. Такі дослідження потроху робляться, свідченням чого є, наприклад, блискучий розділ «Дочка Кобзаря: героїчний кітч» із книги Тамари Гундорової «Кітч і література».
У дужках зауважмо, що, до речі, і популярна «Солодка Даруся» Марії Матіос, яку «схвалила» ОЗ, що вона робить вкрай рідко, загалом характеризуючи українську літературу як «літературний лепет», також створена в радянсько-пропагандистській стилістиці, виросла з розповідей радянських учительок про мужніх радянських жінок, дітей яких катували «німці» в них на очах, а вони все одно «не видали партизанів». Але більшість пострадянських українських читачів щиро схлипують над книжкою, не помічаючи цього. А може, саме тому? «Крім Севастіана (Прохасько) і божевільної Дарусі (Матіос), у нас немає характерів і героїв з виразним обличчям. Вони з’являться пізніше, після стадії літературного лепету».
Якщо ОЗ, критикуючи ЛК, мала на увазі пошук істини, то цієї мети вона не досягла. Якщо додаткову увагу до своєї особистості — цієї мети досягнено успішно.
То яке значення мають наші героїні сьогодні, от прямо зараз? На сьогодні обидві літераторки створили цікаві комунікаційні феномени не тільки своїми творами, а й стали цікавими постатями українського медіапростору.
Так, ОЗ таки створила бренд «Оксана Забужко», очевидно, в результаті свідомих цілеспрямованих дій. І не має значення, що багатьом ОЗ не подобається, і не просто не подобається, а й викликає роздратування. Coca-Cola також не всім подобається. Багато авторитетних громадян п’ють винятково мінеральну, а то й джерельну, воду і голосно заявляють про те, а від того Coca-Cola не втратить ні іміджу символу західного способу життя, ні мільярдних прибутків. Бренд — то не матеріальна, а емоційна цінність, яка виявляється в особливому ставленні споживача до марки. Це — позиція в голові споживача, а не масштаб реклами чи в підрахунках прибутку — цитуємо без лапок вступи до підручників з маркетингу. Коли студент чи аспірант обирає для магістерської роботи дисертації чергове пережовування ПДзУСу, а керівник схвалює це, вони обоє ведуться на бренд. Коли тележурналісти не бачать яскравого ток-шоу без ОЗ і йдуть на все, аби запросити туди саме її — а кого ж іще? — вони також ведуться на бренд. Коли неофіт приходить до української книгарні купити «щось почитати по-українськи» і виходить звідти з книгою ОЗ, він також ведеться на бренд.
Але й «Ліна Костенко» — то також бренд, який творився іншими, менш усвідомленими методами, але результат — той самий. Тільки в умовному способі. Бо ж якби книги ЛК стояли в книгарнях, і не тільки у спеціалізованих українських відділах, їх купували би так само інтенсивно, як і книги ОЗ. «Голий текст» (за ОЗ) бачать дуже мало читачів.
ЛК як постать, попри її деяку неадекватність часові, яку, втім, багато хто пробачає, кваліфікуючи як «скромність» і «гідність», все одно є героїнею в українській культурі, традиційною героїнею, яка обороняє традиційні цінності: націю, родину, людську, зокрема чоловічу, гідність, право жінки на велике кохання із взаємністю. І в своїх нечастих з’явах на люди ЛК продовжує поводитися так, щоб не руйнувати цього іміджу, а навпаки — зміцнювати його. «Уявіть собі, що є люди, які не мають цього синдрому, цього невмотивованого страху. Ті, хто працює в нашій експедиції, його позбавлені. Немає — й усе. Люди просто працюють без страху», — говорить про свою експедицію в Зону на «круглому столі» газети «День», «гордість сучасної української літератури, письменниця, постійна учасниця історико-етнографічних експедицій у «зону відчуження» Ліна Костенко». Героїня й повинна говорити мало, проте ваговито. І повинна ризикувати. ЛК й сьогодні лишається такою ж героїнею, якою вона була за СРСР: тоді ризикувала, проте не боялася бути політично неблагонадійною, сьогодні ризикує й не боїться радіації в зоні.
А чи є ОЗ героїнею сьогодення? Ми повертаємося до питання, поставленого на початку. Нібито сама собою напрошується відповідь: ОЗ, на відміну від ЛК, не героїня, а тільки знаменитість, «селебриті», яка у своїй медійній поведінці уперто розробляє стереотип героїні. У неї це кепсько виходить, бо ОЗ забагато робить для земної суєтної слави. Також ОЗ тільки удає, ніби чимось ризикує, декларуючи, мовляв, в Україні є багато охочих спалити її на вогнищі за ті сміливі думки, що їх вона висловлює у своїх текстах і публічних виступах, і в іншу епоху це неодмінно би сталося. (Ймовірно, в іншу епоху ОЗ поводилася б по-іншому, і проблема спалення на вогнищі не стояла б).
І все одно, зупинитись на тому, що ЛК — героїня, а ОЗ — селебриті — значить брати неглибоко. ОЗ також героїня, тільки не official heroine, а heroine outlaw, bad girl! Як було показано вище, ОЗ розробляла різні архетипи, зокрема й national bard, хоча й декларувала його непотрібність. Але як heroine outlaw, як heroine — bad girl ОЗ виявила себе найяскравіше. Не має значення, чи вона інстинктивно намацала цю модель, чи діяла свідомо, збагнувши, що нішу official heroine зайнято, і буде зайнято ще довго, і пробиватися туди — марна трата сил. Єдина можливість потрапити туди — то якби ЛК благословила «геніальну» спадкоємицю на боротьбу і творчість, а сама кудись зникла, чого, на радість своїм відданим шанувальникам, ЛК робити не збирається. Вакансії National bard та official heroine зайняті тією ж особою, і це влаштовує народ. Амбітна ОЗ має шукати інший формат. Для цього й існує формат heroine outlaw, героїні-розбійниці, героїні-баламутки. Цей той формат, який саме дає можливість посягати «на святе»: на материнство, на радянського Вінні-Пуха (як любимий дуже багатьма феномен радянської масової культури), на Ліну Костенко — і лишатися героїнею. І хай її за це відчайдушно критикують — проти бунтівних розбійників також поставав увесь світ — згадаймо «Розбійників» Шиллера!
Саме цю нішу суспільної героїні-розбійниці, яку ще не всі визнали, заповнила і продовбує далі Оксана Забужко. Вона — щось більше, ніж знаменитість, які живуть не більше трьох років, ОЗ — героїні вже 12 років, стільки, скільки й ПДзУСові. Але все одно, попри відсутність прямого ризику, ОЗ таки ризикує, відважно розробляючи тему героїні-баламутки. Сучасне безгеройне суспільство полюбляє героя такого типу, бо пересічним громадянам легше ідентифікувати себе з таким героєм-капосником, аніж із недосяжним «справжнім» героєм.
Вже йшлося про інтернетні блоги, про велику роль цього новітнього медіаресурсу в житті великого прошарку наших сучасників молодшого й середнього покоління. І про суттєву роль блогів у культурних дослідженнях. А також про репрезентацію на блогах ОЗ. Вона має свій блог на дуже популярному в Україні та за її межами Інтернет-ресурсі «Українська правда», де її матеріали обростають такою кількістю «коментів», як мало чий матеріал. «Коменти» йдуть здебільшого негативні, вони всі дуже агресивні, певне, трапляються, дуже образливі для ОЗ — не будемо наводити нічого звідти, бо ж відтворювати більшість тих зауваг було б неетично щодо до ОЗ. Одначе, попри град того віртуального каміння, ОЗ направду героїчно тримається й героїчно пише наступний матеріал, викликаючи зливу нової агресії з боку «форумчан» УП, які невтомно розносять уперту ОЗ, яка в процесі дискусій вступає з віртуальними опонентами в полеміку і кваліфікує своїх критиків як «непритомних».
Ікона ОЗ на її блозі на УП: http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/
Щойно її втретє зарахували до сотні впливових жінок того самого журналу ФОКУС, мотивуючи це, власне, саме тим, що вона «высказывается по самым острым вопросам на персональном сайте «Украинской правды» — ця діяльність ОЗ сьогодні є дуже помітною і цілком відповідає іміджеві героїні-баламутки — це саме той архетип, який, на відміну від «пророчиці», ОЗ вдалося відпрацювати найкраще.
Ну а ЛК, яка також втретє потрапила на почесне місце цього ж рейтингу «Фокусу-2008» (вище, ніж в ОЗ), презентовано звичним для цієї процедури дискурсом: «Лина Костенко принадлежит к тем украинцам, благодаря которым наша культура сохранила свою ценность и достоинство в трагическое для нее ХХ столетие».
Між позаторішнім рейтингом у «Фокусі-2006», від якого ми розпочали, і нинішнім, «Фокусом-2008», яким ми закінчуємо, було чимало боїв місцевого значення на полі незримого змагання між ЛК та ОЗ. Головне, з’явилася вже згадана NDU з посиленим після «Хронік від Фортінбраса» варіантом «наїздів» на ЛК. Саме за NDU Фокус-2007 підвищив місце ОЗ у своєму рейтингу на кілька позицій. Був проект «Великі українці», де за рейтингові місця голосував народ, а не експерти — політики й політологи, де ЛК посіла досить почесне 25-те місце, а ОЗ не потрапила взагалі. Потім був рейтинг журналу «Кореспондент», певне, більш престижний за рейтинг «Фокуса», куди зарахували не лише жінок, і куди ОЗ потрапила, а ЛК — ні… А — попереду — нові рейтинги, нові перемоги й поразки. Попереду — ювілей ОЗ, який обіцяє підкинути новий матеріал культурним дослідникам, які вивчають heroine outlaw. Попереду — другий ювілей ЛК, до якого Україна спробує дожити в незалежному стані. Дослідження ризикує стати нескінченним. Але тут ми зупиняємося і підводимо риску жовтнем 2008 р., року щура. А ще попереду — вічність, якої, за словами ОЗ, ніхто не відміняв…
Книги ЛК майже не перевидавалися після СРСР, проте багато її віршів є в тому самому Інтернеті. Згадані тут книги ОЗ (Інопланетянка, ПДзУС) всім доступні.
Євгенія Кононенко
Додав Art-Vertep 22 квітня 2009
