Автори / Олег Скрипка / «Парадокс: українські радіостанції «крутять» музику, яку українці вважають поганою...»
У 1991-му лідер «Воплів Відоплясова» переїхав до Франції, де прожив шість років. Нині Скрипка – у творчому авангарді популяризації усього українського, хоча й модернового. В особистому спілкуванні Олег розкриває себе як глибока непересічна особистість.
- Олеже, ваша мама - росіянка, і все дитинство ви прожили в Росії...
- Так, моя мама - з Курської області. Але підозрюю: вона - етнічна українка. А батько мій - з села Гільці, що на Полтавщині. Зустрілися вони на Донеччині. Там і одружилися. Батько мав рідкісну професію – був лікарем, який досліджував онкологічні захворювання, що виникають під впливом радіації. Працював у Таджикистані – там я й народився - у 1964 році. Потім ми переїхали в Мурманську область, де батько працював на підприємстві «Апатит», яке видобувало руду. Мама спершу працювала вихователькою дитячого садка, а потім - у хімічній лабораторії. Жили ми в невеличкому, 50-тисячному, містечку Кіровськ (зараз, здається, - Хібірогорськ), у центрі Кольського півострова. Там і минуло все моє дитинство. Я грав в ансамблі на баяні. На п’ятірки закінчив музичну та загальну школи. Мені подобалися математика і фізика. Одного року я навіть посів перше місце в обласній олімпіаді з фізики. Оскільки обоє батьків - із села, виховували мене традиційно. Треба було працювати - по дому, прибирати, килими вибивати...
- А як ви опинилися в Києві?
- Поїхав вступати до Москви – у Московський фізико-технічний інститут. Але щось не склалося... Був величезний конкурс. Я склав іспити, але на співбесіді посварився з професором - і мене «завалили». Забрав документи - і поїхав до Києва, в «Політех». Іспити склав легко. Відразу почав шукати якусь рок-групу. Не знайшов, тому ми створили гурт прямо в нашому гуртожитку. Зробили репетиційну базу. Грали музику з елементами хард-року, панку, а з часом - етно-панк. Паралельно я займався студентським театром.
- Чому емігрували усім гуртом до Парижа?
- Французи почали возити до себе радянські рок-гурти. Таке було завдання їхньої «партії» – стратегія на державному рівні. Після падіння Берлінського муру так вони будували контакти між Східною та Західною Європою на культурному рівні. Я граю на баяні, а у французів це - мегапопулярно. «ВВ» там сприймали «на ура». Хоча ми самі не марили Францією. Нас просто почали запрошувати – один раз, другий… І ми вирішили залишитися. Хоча було що втрачати - ціле життя відбулося тут, а ми все кидаємо - і їдемо. Це рішення далося важко. Для мене, радянського хлопця, це була шокова терапія.
- У Франції ви одружилися з француженкою...
- Француженки – досить жорсткі жінки. А українські чоловіки – м’які. Якраз нормальна пара. Хоча тепер розумію, що для нас, українців, французькі жінки - не достатньо жіночні. У них там сучасний жорсткий світ – і вони виборюють собі місце під сонцем. З часом вони втратили те, що нам досі показують у фільмах. Француженка, яка вся «ах, на небесах», – картинка, яку рідко зустрінеш у житті.
- Чому ви розійшлися зі своєю французькою дружиною?
- Кажуть же, бувають важкі періоди у спільному житті – 3 і 7 років. От ми у сім років не витримали. Після розриву з Марі, яка була адміністратором гурту «ВВ», згорнулося і приватне, і професійне життя. Ми повернулися в Україну. Мені не притаманно рубати з маху. Тому і цей переїзд був нелегким.
- Але ж із вашого медіа-образу складається враження, що ви - людина категорична і рішуча...
- Це, мабуть, у мене юнацький максималізм. Позитив у тому, що йдеш до результату найвищого ґатунку – довго, але приходиш. Тебе не влаштовують напівфабрикати. Може, іноді я занадто імпульсивний.
- Як складалися ваші стосунки з залежностями – алкоголем, наркотиками, сигаретами... Ви - один з тих, хто підписав «Маніфест українців проти куріння»...
- Наркотики – зло. Щодо алкоголю, це, на жаль, частина сучасного суспільства. Головне – не мати залежності. Зазвичай випиваю келих пива - і почуваюся класно. З курінням - складніше, бо воно затягує непомітно, але міцно. Я курив у 22-24 роки, та кинув. Не з першої спроби. У цій справі, як і взагалі в житті, головне - прийняти рішення. І рано чи пізно все відбудеться. Допомагає метод «відкриття у голові карної справи» - зі збором «доказів» проти. Куріння – індикатор, який показує, наскільки людина може бути вільною. Більшість курців хочуть кинути. Комусь вдається бути вільним – робити те, чого він хоче, а комусь - не вдається. Курці навіть мають «плюс» – можуть випробувати характер, відчути себе людиною, яка здатна керувати своїм життям.
- Повернімося до «ВВ». Після Франції ви швидко підкорили Україну...
- У Франції ми заробили десять тисяч доларів, на ті часи - шалені гроші. Це й дало нам можливість стартувати. Тоді шоу-бізнесу ще не існувало. От ми, залишаючись альтернативним колективом, і робимо прорив. Таких кліпів, як наші, навіть у «попси» не було. «Весна» потрапила «у десяточку». Хоча із другим кліпом, «Любов», ми переборщили – він виявився занадто мистецьким для України та Росії.
У кліпі «Весна» я одягнутий у спортивки з чотирма смужками, гольф, шапочку, у мене - нафарбовані нігті, зелений баян... Тоді це був «супергламур», «турбомода». Навіть як для Парижа. Нас досі дехто сприймає як «жлобів у спортивках»... Але ж це – «прикол». Було (та й є) сприйняття нас як «рок Сердючки». Межі чіткої наче й не видно – її треба відчувати. Бо це - різні речі. Існують колективи «Лєнінград», «Ляпіс Трубецькой», «ТіК», «Жуки»... Такий собі «розгорни-баян-село»-формат. Цей елемент у нас теж присутній. Але я бачу село не як «золоті зуби – п’яна «харя» – гуляй губернія». Для мене село – пласт культури, а сільські люди – носії давньої традиції. У селі збереглося звертання на «Ви».
- Розуміння, що ви стали першою в історії України справжньою зіркою маскультури, є?
- Чуємо компліменти: «Ось - класна музика!». Але стримує те, що ми ніколи не були в Україні сприйняті на 100 відсотків. Ми на «Євробачення» ніяк потрапити не можемо. На перших місцях рейтингів на М1 чи МTV нас немає. Тому постійно є відчуття недореалізованості. Це означає, що Україна якоюсь частиною сприймає такий колектив, а якоюсь – ні. «ВВ» скрізь запрошують - як суперпопулярну групу. А коли приходиш на радіо, кажуть: «У вас матеріал – «не формат»... Треба відкрити радіо, яке буде «форматом» для суспільства. Парадокс у тому, що більшість українських радіостанцій «крутять» музику, яку більшість українців вважають поганою...
- Але ж ви уже змінили музичний ринок України...
- Звичайно, але поки що я на шляху антагонізму. А я антагонізму не люблю. Не хочу бути в антагонізмі з радіо і телебаченням. Хочу, щоб я їх поважав, а вони - мене. А зараз ми всі не поважаємо телебачення, тому що воно «крутить» лайно.
- Ви часто виступаєте у Москві...
- Ми там граємо вже 20 років. Досі тисячі людей біля Кремля співають: «Весна прийде...». Феномен «ВВ» у Москві в тому, що російська рок-музика з якихось причин зараз втратила енергію. Це навіть по костюмах видно – музиканти усі в чорному, сірому, тексти у них печальні. А в нас - імідж південних темпераментних «чуваків». Ми зіграли – й усіх «порвали». Клуби, де виступаємо, - забиті. Це при тому, що рок-афіша в Москві - потужна і серйозна. У Києві у цьому питанні – болото. У нас жодного рок-клубу нормального немає. Хоча цікавої музики - набагато більше, ніж у Москві. Та нема де її грати.
Мирослава Близнюк, «Високий Замок»
Додав Art-Vertep 07 травня 2009
Про автора
Олег Скрипка (24 травня 1964) — український музикант, вокаліст, композитор, лідер групи «Воплі Відоплясова». Олег Скрипка народився в Ходженті (Таджикистан) у сім'ї українських переселенців.Виріс у Мурманській області Росії.
