Автори / Іван Рябчій / «Краще з’їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину…»
Для галочки чи щиро? Таке запитання виникає острахом щораз, як чуєш про чергову «гуманітарну ініціативу» влади.
І не з примхливої вдачі, а з гіркого досвіду… Стільки разів нам обіцяли «підняти культуру» – і сформована з колишніх дисидентів влада початку 90-х, і номенклатурники часів Кучми, і всі помаранчеві правителі-коаліції. Обіцяють, переконують, гнівні філіппіки виголошують – а гарба й нині там… От і тепер, чудовий за змістом указ Президента України Віктор Ющенка від 22 квітня нинішнього року мимоволі викликає зітханням сумніву – хотілося б, та…
«Можна тільки подякувати Президенту…»
Зветься указ так: «Про деякі заходи щодо популяризації класичної української літератури та збереження літературної і культурної спадщини». Визнаємо: ініціатива потрібна, класику нині забувають, архіви втрачаються (пам’ятаєте історію з архівом видатного перекладача Миколи Лукаша, що зник невідомо де, коли ніхто нічого не розслідував). Згаданий ж указ був виданий за ініціативи Національної академії наук України (НАНУ). Конкретніше – за найнаполегливішого клопотання академіка Миколи Жулинського. «Мати якісь підозри щодо цього указу може хіба божевільний, – міркує голова Національної спілки письменників України, голова Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка Володимир Яворівський. – Суть його гуманістична: повернути погляд людей до нашої класики. Дійсно, у нас є що видавати й перевидавати. Отже, Президентові можна тільки подякувати».
Серед питань, які має розглянути НАНУ – завершення видання багатотомної «Бібліотеки української літератури» (БУЛ) та створення концепції та видання кількох серій, серед яких інтерес викликала «Епістолярна спадщина українських класиків». Згадаймо, який розголос мав том вибраних листів Олеся Гончара: на сторінках цієї книжки відкрилися істини щодо багатьох і нині сущих, і вже покійних осіб. Створена наприкінці радянської доби БУЛ була віконцем у світ української літератури. Та останнім часом випуски цієї серії виходять нечасто і з великими труднощами. Безумовно, без державної ініціативи тут не обійдешся. «Цього року буде збільшено видатки на програму «Українська книга», на бібліотеку лауреатів Шевченківської премії, – підтверджує мої побоювання Володимир Яворівський. – Я є членом колегії Державного комітету телебачення і радіомовлення (ДКТРУ), і найболючіше питання, яке ми обговорюємо – це книговидання за державний рахунок».
Серед іншого, Президент говорить, що Київська міська державна адміністрація (КМДА) має виділити земельні ділянки у столиці для будівництва нового корпусу Національної бібліотеки ім. В.Вернадського. Гадаю, це тема для окремого матеріалу, але хотілося б сказати: всі, кому останнім часом «пощастило» стояти в пробці на Московській площі (де розташована Бібліотека Вернадського), згодяться – ведеться щільна забудова, і невідомо, де приткнути новий корпус.
Бюджетний ряд
Проте не варто зайвий раз повторювати, наскільки потрібний такий указ. В Україні відсутня мережа книгорозповсюдження, немає чіткої взаємодії між суб’єктами видавничого комплексу (видавець – виробник – поширювач), надзвичайно високий рівень витрат на виготовлення видавничої продукції, відсутні правила книжкової торгівлі, високі поштові та транспортні витрати, держава недофінансує випуск книг освітньої і наукової тематики… Продовжувати перелік жахіть можна ще довго. Свого часу – наприкінці 2007 року – була схвалена так звана «Концепція відновлення всеукраїнської книготорговельної мережі». Якщо цікаво – передивіться цей документ, там усі лиха перелічено. Висновок колегії звучить невтішно: «державою практично не використовується величезний потенціал вітчизняної книги для розбудови української державності і забезпечення стрімкого, стратегічно виправданого економічного, культурного і соціального зростання України як члена європейської спільноти».
До речі, згадана Концепція передбачає створення протягом 2008-2014 рр. каталогу «Книги, що є в наявності та друкуються». Подібне зведення є головною передумовою популяризації української класики. Адже передусім мусимо видати те, чого немає взагалі. А як про це дізнатися, коли єдиного реєстру нема? За радянських часів видавництва були зобов’язані розсилати примірники кожного видання по центральних бібліотеках. І у Бібколекторі точно знали, що є і чого нема. У середині 90-х систему було зруйновано. Тепер хто скаже, чи видавались в Україні Тодось Осьмачка, Василь Барка, Богдан Лепкий, Докія Гуменна, Грицько Чупринка та інші замовчувані за радянських часів класики? Якщо видавались – то що саме? Взагалі ж – і, без сумніву, тут Президент у своєму указі абсолютно правий – найліпшим варіантом було б просто видати академічні повні зібрання творів. «Класики не вистачає катастрофічно, особливо класики обробленої, виданої в науковий спосіб, – переконані брати Капранови, письменники, директори видавництва «Зелений пес», головні редактори газети «Друг читача». – Фактично жоден з класиків у нас не виданий у повному зібранні, з коментарями, поясненнями – як це робиться у всіх розвинених країнах. Безперечно, цим має опікуватись держава, бо жодне приватне видавництво таку роботу не потягне». Скажімо, у Франції вже четвертий рік у колекції «Плеяда» триває видання повного зібрання творів Ґюстава Флобера – збирають, коментують і друкують усе, аж до шкільних творів і цидул. Бо це – скарб нації.
Від різних спеціалістів можна почути одну й ту ж саму думку: треба об’єднати всі державні видавництва і друкарні в один, скажімо, поліграфічний концерн, який обслуговував би виключно державні потреби. Виявляється, такі думки відвідують не тільки окремих представників громадськості, а й членів високоповажних колегій! Ось одна з рекомендацій до дії зі згаданої концепції: «у процесі підготовки проекту передбачити інтегрування в єдину систему всіх видавництв, підприємств поліграфії та книгорозповсюдження, що входять до складу ДАК «Укрвидавполіграфія».
Фінансовий бік питання, звичайно, найгостріший. Коли читаєш такі пасажі: «забезпечити фінансування у повному обсязі заходів, передбачених Державною програмою розвитку діяльності Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського на 2005 - 2010 роки, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 року» та «передбачати у проектах закону про Державний бюджет України на 2010 та наступні роки видатки на виконання заходів, передбачених цим Указом», створюється враження невпевненості. Володимир Яворівський коментує це так: «Все ж таки ця постанова – невчасна. Додати щось із бюджету в цьому році неможливо, все розподілено, розписано до копійчини, до плану заведено навіть те, що не буде профінансоване. Тобто в цьому році вже нічого змінити не можна, а до наступного року про указ забудуть». Забувати про укази – звична для українського чиновництва справа. Оптимізму додає хіба те, що йдеться про довгострокові проекти й програми – можна цього року передбачити на наступні.
Яка конкретна сума на все це потрібна – невідомо. Згідно, знову ж таки, з прийнятою колегією ДКТРУ Концепцією на впровадження інформаційно-бібліографічної системи «Книги, що є в наявності та друкуються» в 2008-2011 роках потрібно 4,1 млн. грн. Видання однієї книжкової серії може коштувати до (а то й більше!) 1 млн. грн., а вже будувати бібліотечний корпус і Шевченківський дім можна за різними кошторисами. «Давно варто збудувати в Києві Шевченківський дім на взірець Пушкінського в Росії, де було б заведене все шевченкознавство, а не тільки музей, – коментує Яворівський. – Але для цього треба, щоб був рядок у бюджеті. Президент має запропонувати завести такий рядок парламентарям, а я, як голова відповідного комітету, всіляко сприятиму цій ініціативі».
«Оскільки додаткових грошей ця постанова не передбачає, – міркують брати Капранови, – то в перекладі простою людською мовою це означає, що за програмою «Українська книга» друкуватимуть переважно класику. Отже, це просто переорієнтація тих нещасних 16,2 млн. грн., виділених цього року за програмою «Українська книга», на класику. Видавництва, які видають не класику, можуть «розслабитися». «Не можна перетягувати канат! – у свою чергу застерігає Яворівський. – Говорити: давайте видавати тільки класику, а сучасна література – вони ж іще всі живі – хай почекає… Має бути баланс. Ми не маємо права сахатися. Треба видавати і Дмитра Павличка, і Ліну Костенко – сьогоднішніх, сущих письменників. Отже, одним указом це питання не вирішиш».
Класика жанру
До указу Президента можна ставитись по-різному. «Класиків не можна популяризувати указом. Щодо цього в мене оптимізму немає…», – з сумом у голосі каже «живий класик», поетеса, письменниця, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка Ліна Костенко. 23 квітня, у Всесвітній день книги (себто наступного після оприлюднення указу дня), Ліна Василівна зокрема розповіла, що думає і про ставлення влади до культури, і про українську літературу зокрема. «Указ хороший. Все правильно: популяризувати треба. Але: хто популяризує? Як? Серед кого? – запитувала у журналістів авторка «Марусі Чурай». – Треба було з самого початку – ще коли створювалася незалежна українська держава – думати, що для України є література, що для України є історія. Пам’ятаєте, що було в 1991-1993 роках? Письменник мусив бути незаангажований. Класики? Леся Українка – лесбіянка, Шевченко – п’яниця, шістдесятники – непотрібні. І що ті шістдесятники зробили? Нічого не зробили. А ми – ми зробимо нову літературу! І зробили - «укрсучліт» з виразним звучанням «суч»…»
Вказуючи на хибні кроки в культурній політиці, зроблені протягом історії незалежної України, Ліна Васильєва зауважила: «З самого початку не можна було вводити термін «міф України». У свідомості нашого населення «міф» – це міфи й легенди Давньої Греції. Звісно, для структуралістів це нормальне слово. Та чомусь ніхто не каже «міф Росії, Англії, Франції», чомусь як «міф», то України! І тепер у Криму кажуть: «Был большой украинский миф». Все необережно сказане, необачно зроблене вдарило зараз бумерангом по Україні».
Не тільки Ліни Костенко указ видається дещо химерним. «Я співчуваю класикам, – розводить руками президент Асоціації українських письменників (АУП), лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка Тарас Федюк. – Немає більш успішного способу спонукати масового читача «забути» автора, ніж увести його до шкільної програми. Коли діти вчать вірші, завжди є елементи принуки – і тоді виникають учнівські «перли» типу «Краще з’їсти кирпичину, ніж учити Тичину». Для мене ідеальний варіант – коли письменник добре пише і має багато шанувальників; але шанувальники самі воліють читати його твори, шукають їх у бібліотеках, книгарнях. Звичайно, все це не відміняє шкільну програму. Щоб не казали, вона існуватиме – і існуватимуть класики».
Так, з одного боку класики – це ті, кого вивчають у шкільній і вузівській програмах. Але не завжди. «Часто справді талановиті автори опиняються поза класикою, – розповідає Тарас Федюк. – Наприклад, Володимир Свідзинський, якого я дуже люблю і який є блискучим ліриком, довго перебував у забутті, та й тепер – у затінку. Хоч його творчість і вивчається, все ж таким класиком, як Тичина, Рильський, Сосюра, він не став». «Іноді до канону потрапляють і випадкові люди, – продовжує президент АУП. – Пам’ятаю, коли я вчився в 10 класі, Спілку письменників очолив Юрій Смолич, і його терміново ввели до шкільної програми. Вчителі розгублено бігали, шукаючи якихось методичних матеріалів по Смоличу, учні шукали його твори».
«Усі твори літератури, які мають неперебутню ідейну або художню цінність для національної чи світової культури, повинні охоронятися, викладатися в освітніх закладах всіх рівнів і видаватися державними інституціями. Іншими словами, класична література – це все одно, що славень, герб і прапор держави. Без неї і турботи про неї державність – сама лиш фікція, – переконаний письменник і режисер Олександр Денисенко (автор п’єси про інтимне життя класика Тараса Шевченка «Оксана»). – Класична література художньо узагальнює історичні процеси, персоніфікує і створює національні архетипи, лежить в основі колективного підсвідомого. А читання літературного твору – це поки єдиний найповніший спосіб художньої перцепції і ототожнення читача з героєм твору. Тому забувати класику – все одно, що забувати себе, рідних друзів, батьківщину і увесь світ».
Можна сказати упевнено – згаданий указ президента є корисною ініціативою. Політична воля є – якби ж вона ще була грошима підкріплена… Зараз в Україні дуже модно все списувати на кризу: коли не хочеться кошти виділяти, так то обов’язково криза винна, та ще й світова. І нема на те ради. Можна погодитися з головою Спілки – указ загрожує лишитися тільки на папері, а ми й далі розшукуватимемо класиків на Петрівці. Що ж, це навіть вигідно, адже і Ліну Костенко, і Тодося Осьмачку, і всіх інших там можна купити на порядок дешевше, ніж у крамниці…
Ліна Костенко, поетеса, письменниця, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка:
Певний час українська література ще переживатиме тяжку кризу. Подивіться, що робить той НЕК! Ця «комісія по соблюдєнію нравов» побачила щось непристойне у книжці Ульяненка. Можливо, то єдина книжка, яку прочитали в комісії. І що? Тепер усі читають – така-от «популяризація класики». Ульяненко став класиком і популяризувати його не треба. І ви прочитаєте, і я прочитаю, коли трапиться нагода. Ну, добре, може, там щось таке в Ульяненка і є. Але ж натисніть на певну кнопку певного телеканалу! Там «клубнічка» в усіх позах і всіх можливих варіантах. Скажіть, будь ласка, чи побіжить після цього середньостатистичний підліток читати Ульяненка? Цього комісія чомусь не бачить. Виходить словник, де суціль нецензурні цитати з української літератури – це, мовляв, добре, це розширює наш мовний горизонт! Вибачте, але це комедія! На Петрівці тиражують мої твори, їх можна придбати. Це ж не з любові й поваги до мене! Якби любили-поважали, то спитали б мого дозволу. Піратські видання свідчать про мій комерційний успіх. Без всяких указів. Друкують? Най друкують. Якщо видавництво матиме на мені збитки, значить, мені не треба писати.
Віталій Капранов, письменник, директор видавництва «Зелений пес», головний редактор газети «Друг читача»:
Головна мета всіх наших акцій – так чи інакше привернути увагу громадськості і політикума до книжки, її проблем. Саме тому ми обираємо такі нетрадиційні форми – хочемо, щоб нас почули політики. Шкода, та вони не ходять до книгарень. «Наукова думка» знаходиться у 300 метрах від Кабміна й Верховної Ради. Спитайте – чи часто там буває хтось із міністрів чи депутатів? Щоб утрапити в очі політиків, треба або до них підлабузнюватись, аби робити нетрадиційні акції, на які звернуть увагу навіть вони. Наш зелений «запорожець»-кабріолет люди вже знають, та й політики на машинах розуміються. Цієї тактики ми дотримуємося вже років десять – і, треба сказати, тактика ця є доволі ефективною. У сесійній залі дедалі частіше стали згадувати про книжки. Безперечно, хотілося б, щоб політики почали читати. І починати треба з простого. Чому? В нашій газеті є рубрика «Непересічний читач», де ми перепитуємо відомих осіб, зокрема і політиків, про те, що вони читають. Стандартні відповіді – я читаю «Кобзаря», я люблю Достоєвського, у мене завжди на столі Біблія. Як таку відповідь розшифрувати? Звичайно, людина не читає. Адже якщо людина згадує твори шкільної програми чи такі твори, як Біблія, то це означає, що вона не в курсі актуальної літератури. На превеликий жаль, це стосується не лише політиків старої школи, а й молодих, які тільки-но прийшли до парламенту. Книжка – це як фізкультура. Якщо замолоду ти був чемпіоном Європи, а потім десять років лежав на канапі, то обов’язково станеш інвалідом. Так і з книжками. Якщо в дитинстві ти прочитав усю Парламентську бібліотеку, а потім десять років книжки в руках не тримав – станеш духовним інвалідом. Тому політикам треба відновлювати своє читання з нуля – з казок. Бо казки – це камертон, найпростіші відповіді на питання добра і зла. Це – кореневе питання нашої політики. Звичайно, ми чудово розуміємо, що політики як не читали, так і не будуть читати. Мало того, нам відомо, що в більшості країн політики не читають. Але в інших країнах політики принаймні роблять вигляд, що читають. Чому б у Всесвітній день книги Президенту не вийти, не привітати народ зі святом і не запросити всіх до книгарень, купити одне одному по книжці? Думаю, це збільшило б виторг у книгарнях у цей день на 10%.
Іван Рябчій, «Главред»
Додав Art-Vertep 22 травня 2009
Про автора
Журналіст, письменник, перекладач. Живе та працює у Києві.Експерт Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння, заступник головного редактора культурологічного альманаху "Хроніка 2000".
