Автори / Олена Гребенюк / Олена Гребенюк: «Мене переконали, що акторкою мені не бути»

У дитинстві друзі матері намагалися віднадити переможницю Euro Video Grand-Prix 2006 від сцени

«Як ви яхту назвете, так вона і попливе», — цитувала капітана Врунгеля під час інтерв’ю з кореспондентом «ВЗ» володарка Гран-прі першого «чемпіонату світу з кліпмейкерства», конкурсу Euro Video Grand-Prix 2006 Олена Гребенюк, адже перемогу їй принесла арія Маргарити з опери «Мефістофель» Арриго Бойто (саундтрек «Сили долі» саундпродюсера Павла Шевчука з Paularis Music Group). Олені протистояли представники 26 країн, але роботу режисера Євгена Тимохіна і оператора Олексія Хорошка професійне журі, яке зібралося в столиці Албанії Тирані, все ж визнало найкращою. Правда, перше місце воно розділило між Україною і Чехією, яку представляв співак Рейнхолд Білгері.

- Ми всі відчували, що нас справді ведуть сили долі, — казала вона. — Попри те, що страшенно змерзли на зйомках у київській кіностудії ім. О. Довженка, які відбувалися у листопаді. Почали о десятій ранку, а закінчили о третій ночі. Перший павільйон — дуже великий, обігрівачі у ньому просто недієздатні, а на вулиці лежав сніг. На щастя, ніхто не застудився, хоча я вже жартувала над танцівниками, які виконували роль синіх чоловічків, що за кольором вони дуже пасують температурі. Гримували мене близько двох годин — через зачіску. Це була складна конструкція з власного волосся, штучного пастижа і пластикових трубок вагою близько трьох кілограмів. Вночі, коли я намагалася повернути голову, — шия страшенно боліла.

- Маргарита у «Фаусті» божеволіє, ваша героїня — теж?

- Думаю, що так, — від відчуття безвиході. Я зіграла жінку, яка живе винятково заради сцени. Її блиску. Точніше, лише на сцені вона жива. Сині чоловічки забирають її звідти силоміць — у місце реального життя. Там, де для неї нема нічого, крім безвиході.

- А вам доводилось відчувати безвихідь?

- Ні. У мене не буває депресій. Адже це стан, коли ти не знаєш, що з тобою відбувається, не розумієш, куди йти і нічого не хочеш. Було відчуття, що настав час відпочити, але «для чогось».

- Можете сказати про себе: «Я живу для сцени»?

- Я живу для глядача, людей, які приходять мене послухати, але відходу зі сцени я б не пережила. Таке життя не має сенсу. Зрештою, я нічому іншому не навчена.

- Будь-яка жінка навчена коханню…

- Кохання — це, звичайно, самопожертва, але спільна. Сидіти вдома і займатися родиною я б не змогла. Вдома я марнію.

- Мефістофель виманює у людей душу. Чи існує щось, заради чого ви готові пожертвувати душею?

- Ні. Без душі немає людини. Це робот, це навіть не істота. Віддай душу, і життя втратить сенс. Навіть, якщо людина, заради якої ти це зробила, підніметься. Такою ти не будеш їй потрібна.

- Учені вже душу навіть зважили, а ви свою часто відчуваєте?

- Коли боюся — вона йде в п’яти! Це я точно знаю, оскільки боюся дуже багатьох речей. Зараз, наприклад, висоти, а в дитинстві — темряви. А колись я застрягла в ліфті і потім два роки ходила сходами пішки. Головне, вміти страх перемогти. І перед виходом на сцену моя душа дуже чітко дає про себе знати. Вона вже готова туди йти, а я, фізична, ще ні. От таке виходить протистояння.

- Класики, зазвичай, агресивно ставляться до сучасних експериментів над серйозним мистецтвом. На собі ви цього не відчули?

- Днями я була у прямому ефірі, куди зателефонував мій педагог — Анатолій Мокренко. Він привітав мене з перемогою. З тим, що я вивела оперну музику зі стану застою, надавши людям можливість її слухати.

- І все ж з боку оперних виконавців спостерігається трохи снобістське ставлення до масової аудиторії. Мовляв, опера — це не для всіх, це для тих, хто «спроможний зрозуміти». Те, що робите ви, з погляду таких людей, — непопулярний крок назустріч «натовпу». Ви робите його свідомо?

- Безперечно. Люди мають знати, що існує щось, крім року і попси. За кілька століть публіка стомилася від традиційної опери. Навіть той, хто ходив до театру завжди, дуже добре знає основні постановки. А молодь мого віку начебто ще знає, але їй вже нудно. Це люди, в яких є можливість з’їздити за кордон і побачити, що «у них» цікавіше і яскравіше. «Там» працюють для глядача, у «нас» — для себе. Національна опера дотепер робить великі цікаві постановки лише тоді, коли їх треба вивести. «Джоконда», «Фауст», «Турандот», «Війна і мир» робилися під гастролі.

- Це звичка чи принцип?

- Це небажання рухатися вперед. Публіку не треба «піднімати», з нею потрібно бути нарівні, зробити так, щоб вона захотіла зрозуміти. Сьогодні діти сприймають світ винятково через комп’ютер. Так чому б не «запхати» туди оперу?

- Зробити гру «Мефістофель»?

- А чому ні? Чому не зняти мультик «Наталка Полтавка»?

- Американці вже роблять оперні і балетні мультфільми. Хоча б пригоди Барбі за мотивами «Лебединого озера». Комп’ютерна хореографія так собі, та хоч музику малюкам «присаджують» на вухо.

- А чому навіть цього не показують? Виходить замкнене коло. Театр не йде назустріч телебаченню, а воно теж не рухається з місця, розуміючи, що нічого нового для себе не візьме.

- Певний час ви були стажером Національної опери України. Чому це не переросло у повноцінний контракт?

- Я була стажером до початку 2005 року, а зараз є солісткою Муніципальної опери Києва. Напевно, просто виявилася непотрібною Національній опері. Можна було щось доводити, але я вирішила зайняти ще не заповнену нішу. Так, мені було боляче, але в такі моменти просто намагаюся зрозуміти, що відбувається. Обговорюю ситуацію, що склалася, з мамою. За освітою вона інженер-конструктор, ми справжні подруги. Бути акторкою я мріяла з дитинства. Мене зачаровував збірний образ Пугачової, Орлової, Гурченко. Хотілося бути саме такою. Але років у 13 мамині друзі-педагоги переконали мене, що я не можу бути акторкою. Вони сказали, що я маю дефект вимови. До того ж я була набагато повнішою, ніж тепер. Я дуже любила коней і почала готуватися до вступу в сільськогосподарську академію, мріючи про роботу тваринника на кінному заводі. Але знову ж таки втрутилися «сили долі».

В 11 класі, готуючись до випускного, я щось наспівувала, це почув викладач музики, який прийшов до моєї мами і сказав, що мені обов’язково треба прослухатися у консерваторії. Правда, відразу прийняти мене не могли, оскільки я мала лише 15 років. (До школи пішла у п’ять з половиною). До того ж у мене не було музичної освіти, але навіть так я пройшла у другий тур.

- Скільки ж ви важили?

- Ой, навіть не хочу говорити. Скажу тільки, що знаменитий співак Костянтин Огнєвой сказав мені: «Дитинко, або ти будеш співати як Монсеррат Кабальє, або доведеться схуднути». Я перепробувала масу способів, та врешті-решт звернулася до дієтолога. А все від того, що в дитинстві мене просто «напихали» смаколиками. Мама чудово готувала плюс мене обожнювали дідусь з бабусею. Чайочок без канапочки був немислимий. Маючи великий досвід «спілкування» з власною вагою, можу сказати абсолютно чітко, — у худненні головне налаштуватися на позитив. Не думати про те, що це складно, а навпаки вірити, що їжі, яку ти вживаєш, цілком достатньо. Якщо дуже хочеться поїсти перед сном, випийте склянку мінеральної води. Хтось у таких випадках їсть яблука, але я їх не люблю і їм банан. Після нього добре засинається.

Довідка:

Олена Гребенюк народилася 31 липня 1975 року в Баку. Закінчила середню школу у Києві, Київську консерваторію ім. П. І. Чайковського та її аспірантуру. З 1999 р. — солістка Київського академічного муніципального театру опери та балету. Стажувалася у Національному академічному театрі опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. Нагороджена у номінації «Золота надія України» на Першому міжнародному конкурсі вокалістів ім. І. Паторжинського. 2003 р. — лауреат міжнародного конкурсу вокалістів ім. А. Дворжака (Чехія). З успіхом гастролювала у Канаді, Німеччині, Японії. У червні 2006-го її кліп Le Forze del Destino («Сили долі») переміг на конкурсі відеокліпів Euro Video Grand-Prix в Албанії.

На фото: Олена Гребенюк у кліпі «Сили долі»

Олена Лань, Київ - Львів, «Високий замок»

 

 

Додав Art-Vertep 29 червня 2006