Автори / Український Тиждень / Прип’ятий край
Як «вкусити» Полісся, зокрема це нібито «найглухіше» – берестейсько-пінське, що «прип’яте» до Прип’яті? Можна в дусі романтиків ХІХ сторіччя пробувати шукати тут небачені релікти минулого, дошукуватися в надприп’ятських багнах (до речі, нині назагал осушених) прабатьківщини слов’ян. А можна просто зазирнути у кілька цікавих місць цього регіону сучасної Білорусі, що пов’язаний з Україною не лише географічним сусідством.
Свідченням заплутаності історії Берестейщини, де вже тисячоліття тому сходилися українські та польські впливи, згодом доповнені ще й російськими, є сама назва найголовнішого міста. Найчастіше вживана назва «Брест» – це російська калька з польської назви Brze??, яка у XVI–XVII сторіччях унаслідок полонізації суспільно-політичного життя Великого князівства Литовського замінила давньоукраїнську літописну назву «Берестьє».
Місто миру і війни
Росіяни, які в 1795 році заволоділи західною частиною Берестейського воєводства, взагалі ліквідували старе Берестя, розташоване поміж Бугом та рукавами Мухавця. Житлові квартали перенесли на схід, а на їх місці в 1830–1840-х роках постала фортеця за проектом відомого фортифікатора Карла Оппермана. Вона складалася з цитаделі, розташованої на острові між Західним Бугом і рукавами Мухавця, та бастіонних укріплень (Тереспольського, Волинського, Кобринського), що оточували її з трьох боків і були підсилені численними равелінами та капонірами. Величезне укріплення розраховане на чималий гарнізон: у цитаделі налічувалося до 12 тис. вояків. Згодом фортецю модернізували, але Перша світова війна її оминула. В серпні 1915 року російські війська залишили Берестя, підірвавши частину укріплень і спаливши чимало міських кварталів (наслідки застосування тактики «спаленої землі» можна побачити на поштівках, які тиражувала німецька армія).
Та до світової історії Берестейська фортеця вписалася тоді не війною, а миром – саме тут у грудні 1917 року почалися мирні переговори Центральних держав (Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини) з Українською Народною Республікою та «червоною» Росією. Про мирний договір з останньою від 3 березня 1918 року всі вчили в школі. Але постійно замовчувався договір із УНР, який було підписано майже на місяць раніше, 9 лютого 1918-го. Наслідком договору стала мілітарна допомога Німеччини. Оскільки німці цим актом визнали належність Берестейщини і Холмщини до України, Берестя з весни 1918 року поступово перетворювалося на український адміністративний центр. Проте тут не було повноцінних українських збройних сил, тому в лютому 1919-го, після того як Берестя залишили німецькі частини, місто й весь регіон зайняли поляки. У 1919 –1920 роках на території фортеці діяв табір, у якому перебували полонені українські солдати, а після підписання договору про спільну боротьбу з більшовиками формувалися частини очолюваної Симоном Петлюрою Армії УНР.
Дві оборони славетної фортеці
У міжвоєнний період фортецю використовували і польське військо, і поліційне відомство – саме сюди в 1930 році запроторили опозиційних до санаційного уряду польських політичних діячів, поміж яких був навіть колишній прем’єр-міністр Вінценти Вітос. Можна сказати, що для тодішньої Польщі Поліське воєводство було своєрідним Сибіром чи Соловками, адже в недалекій від Берестя Березі-Картузькій діяв табір для політичних в’язнів, у якому в 1934–1935 роках перебували майбутній головнокомандувач УПА Роман Шухевич і Тарас Боровець, який під псевдонімом Тарас Бульба організував у 1940-х Поліську Січ. А міська в’язниця в Бересті була місцем покарання Степана Бандери, приреченого 1934 року на довічне ув’язнення.
Бандера втік із тюрми 13 вересня 1939 року. А наступного дня відбулося перше хрещення вогнем Берестейської фортеці. Після чотириденної оборони від радянських військ поляки залишили укріплення і перейшли на західний берег Бугу. Незабаром, 23 вересня, після спільного параду підрозділів Вермахту та Червоної армії німці передали фортецю радянському командуванню – Берестя, як і весь регіон, стало обласним центром Білоруської РСР.
Тривалішою була оборона Берестейської фортеці у червні 1941 року: хоча німці й захопили її після тижневої облоги, та деякі форти протрималися до початку серпня. Після війни ці події офіційна радянська пропаганда не популяризувала хоча б тому, що останні оборонці, які потрапили до гітлерівського полону й вижили, після «визволення» знову опинилися в концтаборах – сталінських. «Погода» змінилася наприкінці 1950-х – початку 1960-х, і оборона Берестейської фортеці увійшла в канон радянської історичної пропаганди. Вже 1971 року було створено меморіальний комплекс із численними пафосними пам’ятниками оборонцям та спеціальним музеєм. Як багато іншого в Білорусі – все тут діє на радянський штиб і сьогодні.
Київське вікно на Захід
Перейшовши Холмські ворота Волинського укріплення фортеці, потрапляємо у ХІІІ сторіччя – до схованих у павільйоні залишків старовинного міста. Це Археологічний музей «Берестьє», в якому презентують законсервовані в археологічних розкопах будинки двох вулиць ремісничого кварталу міста, залишки яких близько шести століть зберігала земля.
Хоч у княжу добу Берестейщина була спочатку частиною Київського, згодом Волинського князівств, а Бересть вважався брамою на шляху до Києва (отже, для столиці Русі був вікном на Захід), та після занепаду Галицько-Волинської держави почалося поступове відокремлення регіону від загалу українських земель. Закріпив це унійний сейм 1569 року, коли Берестейське воєводство залишилось у складі Великого князівства Литовського, а прилеглі до нього українські землі перейшли під владу Польського королівства. Цю межу зберегли й керівники Російської імперії, які наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. творили адміністративну карту «Західної Росії».
Мовні та етнографічні дослідження, які почалися в другій половині ХІХ сторіччя, показали, що навколо Берестя й Пінська проживає «малоруське плем’я». Але згодом належність Берестейщини до українського етнокультурного масиву заперечували керівники як відродженої Польщі, так і сталінського СРСР. У 1920-х польська адміністрація застосувала пряму фальсифікацію, приписуючи у статистиках берестейсько-пінським українцям білоруську національність, адже білоруси, як «нерозвинена» нація, не вважалися загрозою для політичних інтересів Варшави. Дійсність це заперечувала – у Поліському воєводстві тоді активно діяли «Просвіта», українська кооперація та політичні партії лівого спрямування (Сельсоюз та Сельроб), за списками яких українців обирали в посли і сенатори польського парламенту. Таку ж стратегію застосував «великий мовознавець» Сталін, приєднуючи восени 1939 року Бересть і Пінськ до Білоруської РСР.
Парадоксально, але етнічний характер Берестейщини без якихось особливих застережень визнала у 1941 році нацистська Німеччина, приєднуючи цю територію до Райхскомісаріату Україна й дозволивши обмежений розвиток українського шкільництва та культурного життя. Звісно, за зв’язок із українським націоналістичним підпіллям, а згодом і УПА карали розстрілом.
Коли влітку 1944 року німців було вигнано, з-за спин червоноармійців миттєво виринули енкаведистські опричники, які вели боротьбу не лише зі збройним підпіллям, а й із мирними проявами «українського націоналізму». Ще кілька років протрималося навчання українською мовою у нечисленних сільських школах, ще деякий час місцевим уродженцям дозволяли вписувати «українець» у графі «національність», а згодом і це заборонили.
Берестейщина в особах
Іпатій Потій (1541–1613) – берестейський каштелян, згодом володимирсько-берестейський єпископ (з 1599 року Київський митрополит). У 1595-му їздив до Рима, де підписував акт церковної унії. Розгорнув активну полемічну діяльність, випускаючи низку творів, поміж яких «Розмова берестянина з братчиком», у яких виправдовував позиції прихильників унії.
Афанасій Филипович (близько 1596–1648) – один із найпалкіших противників церковної унії, святий православної церкви. Навчався у школі берестейського братства, був вихователем другого Лжедимитрія. З 1640 року ігумен Симеонівського монастиря у Бересті. За свої фанатичні виступи проти церковної унії арештований та відісланий до Києва під нагляд митрополита Петра Могили (написав там «Діаріуш, альбо список дієв правдивих...»). Повернувся до Берестя, де у 1648 році його було звинувачено у сприянні повсталим козакам і страчено.
Михайло Кричевський – з 1643 року полковник Чигиринською реєстрового полку, в якому сотником служив Богдан Хмельницький. У 1647-му, після арешту Хмельницького, Кричевський узяв його «на поруку», чим урятував життя, а згодом відпустив на волю, завдяки чому майбутній гетьман міг податися на Січ та організувати збройну боротьбу. Під час воєнної кампанії 1649 року Кричевський як київський полковник очолив козацьке військо, яке заступило дорогу армії Великого князівства Литовського. У битві під Лоєвом козаки зазнали поразки (Кричевський помер від ран), але настільки послабили «литовське» військо, що воно не наважилося вести наступ на Київ.
Юрій Гаврилюк, «Український тиждень»
Додав Art-Vertep 29 травня 2009
Про автора
Перше число нового україномовного суспільно-політичного журналу «Український ТИЖДЕНЬ» побачило світ 2 листопада 2007 року. Це спільний проект австрійської компанії ECEM Media GmbH та відомого журналіста й телеведучого Юрія Макар
