Автори / Катерина Штанко / «Я думаю про абсолютно незрозумілі дорослим речі — луску на хвості русалки і котів Баби-Яги»
Зізнаюся чесно, познайомитися з цією художницею для мене було ні, не мрією дитинства, а швидше справою честі. Бо в дитинстві я ще не цікавилася, хто така Катерина Штанко, але мене дуже цікавили її малюнки — ті, що були в тоненькій книжечці братів Грімм «Білинка й Рожинка». Видання було недороге, як на теперішні часи, можна сказати, копійчане, проте, ілюстрації навіть у дитини викликали враження виняткової роботи художника. «Тоді я вирішила стилізувати малюнки під гравюри часів Північного Відродження», — пояснить мені через багато–багато років сама Катерина Штанко. Витончена й струнка, вона чимось схожа на своїх принцес, якими заселяє казковий світ українських дітей. «Таке буває у багатьох майстрів», — посміхається у відповідь художниця. На зустріч вона приносить ціле портфоліо своїх малюнків, і я вкотре нагадую собі, що дитяча книжка точно починається не зі слова.
Ельфи й царівни замість портретів діячів партії
— Пані Катерино, наскільки видавець втручається у роботу художника? Він просто підказує чи, може, навіть вимагає намалювати те, що йому уявляється?
— Звісно, я узгоджую малюнки з видавцем. Наприклад, у казці про Котигорошка видавцеві Івану Малковичу не сподобалася корона дівчини, тому я зробила модифікацію весільного головного убору гуцулок. Але Малкович — професіонал, мені сподобалося, що, коли я прийшла до нього, він пообіцяв мені хороший друк. Бо у «Веселці», видавництві, що стало моїм першим місцем роботи, було різне: одного разу перевернули догори ногами ілюстрацію у книжці «Місто у табакерці» і так надрукували, що порушило рух на малюнку.
— Ваші батьки не були художниками, але, очевидно, талант до малювання передається у генах.
— У нас малювали всі. Тато малював. Мама вчилася у Сімферопольському художньому училищі, але в післявоєнні роки, під час голоду, змушена була піти на навчання до Сільськогосподарського інституту, бо за це давали мішок картоплі. Тобто батьки були науковцями, коли ж я почала малювати, це було ніби продовженням їхньої мрії.
— Оформлювати казки — це також мрія?
— Перші ілюстрації я зробила, коли мені дуже не сподобалися малюнки російського класика Конашевича. І я вирішила, що це треба переробити і переробила — наскільки це можливо у п’ятирічному віці. А серйозно я малюю з 13 років і дуже люблю книжку: на мою думку, письменник створює паралельну реальність, але ця паралельна реальність часто є для дитини абстракцією, а художник може відкрити у цей паралельний світ віконечко.
Але вирішальним у виборі спеціальності став один випадок. В училищі я вивчала живопис і якось поїхала на склад із фарбами. Зі мною був мій викладач, який підвів мене до портретів керівників Компартії, що зберігалися на складі, і сказав: «Якщо ти закінчиш живописний факультет, то все життя малюватимеш такі речі». Я страшенно злякалася. «А от у книжковій графіці ти зможеш малювати те, що хочеш», — додав він.
— У вас є свій почерк, тобто, дивлячись на ваш малюнок, можна впізнати, що це робота Катерини Штанко. Ви відразу почали використовувати такі образи чи ваша манера ілюстрування сформувалася поступово?
— Коли вчишся в інституті, тебе весь час налаштовують на ноу–хау, на цікаві експериментальні ходи. А коли приходиш у реальне видавництво, виявляється, що виробництво не може відтворити складний макет і так далі, і так далі. Взяти той же бузковий колір, який домінує у книзі «Сни Ганса Християна» видавництва «Грані–Т». Це мій улюблений колір, але використовувати його я не могла, бо казали, що наша поліграфія його не зможе відтворити. І лише тепер це стало можливим — чи не вперше мене цілком влаштував рівень друку. А тоді, коли я робила перші кроки в оформленні книжок, треба було починати з компромісу з видавцями. Але це ламає багатьох молодих художників, які відходять від книжкової графіки і займаються будь–чим, аби тільки ніхто не втручався у їхню творчість. Мені також було важко це подолати, але коли вийшли мої перші книжки і мені почали давати перші дипломи, з’явився певний авторитет, і я вже могла диктувати свої умови.
Перевдягнути Царівну–Жабу у шляхтянку українського бароко
— Де ви «ловите» свої ідеї й образи?
— Я дуже вдячна долі, що маю таку цікаву професію і думаю про абсолютно незрозумілі дорослим речі, наприклад, якої форми луска на хвості у русалки, скільки котів було у Баби–Яги, які вуха у Змія–Горинича.
— Напевне, ви послуговуєтеся якимись етнографічними роботами, щоб створити образи національних, хоч і казкових героїв?
— Звісно. У мене є багато довідників: енциклопедія символів — тому що символ кожної речі має бути переконливим, енциклопедія надприродних істот — там можна прочитати буквально все про Бабу–Ягу, Змія–Горинича й інші породи драконів. Користуюся й «Бестіарієм» Боргеса. Ілюструючи фінські казки, я використовувала авторитетне дореволюційне видання.
— Але це, певне, довідники російських авторів.
— Переважно. Але й російські, як правило, — це передруки з французьких, британських, німецьких видань. Уже почали з’являтися довідники з українського фольклору. Так, ілюстрації до казки «Царівна–Жаба» я стилізувала під українське бароко. Цар — це гетьман, цариця — гетьманша. Одну з наречених братів я одягнула за образом львівської міщанки XVII ст., описаному в книжці Жолтовського. Одяг царівни — збірний, він народився після того, як я прочитала трилогію Богдана Лепкого про Мазепу. Автор писав, що до трапези українські шляхтянки виходили в очіпках, коралях і… європейських робронах — це каркасні спідниці.
— А ваші героїні нагадують жінок Модильяні — з довгими лебединими шиями.
— Так, можна прослідкувати вплив пластики Модильяні на мене. Тобто я не намагалася робити так як він, але під час навчання очевидно засвоїла образи видатних майстрів. Ще в училищі захоплювалася Врубелем, від якого перейшла до Чюрльоніса. Наприкінці навчання в інституті була дуже захоплена роботами словацького ілюстратора Альбіна Бруновського. Пізніше на мене вплинув англійський ілюстратор Джеймс Крістіансен. Мої уподобання змінювалися, але кожне з них залишило свій слід.
Продовження — у сині
— Після «Веселки» ваших робіт довгий час не було у дитячих книжках. Чим тоді займалася художниця Катерина Штанко?
— На початку 1990–х видавництва різко припинили виплачувати гонорари. І оскільки потрібно було жити, я почала малювати українську марку. Мої роботи є в серії «Предмети вжитку», а найбільше досягнення — це блок марок «Квіти України», який отримав «бронзу» на Всесвітньому кубку марок.
Ще у мене була одна абсолютно шалена робота. Нас із Костем Лавро запросили розписувати новий дитячий ляльковий театр у Києві, ми працювали під керівництвом відомого монументаліста Прядка. Там були жахливі умови: доводилося малювати, коли поряд шліфували мармурову підлогу, і в повітрі стояв мармуровий туман. Роботу треба було закінчити за місяць: розмалювати стінку висотою понад два метри і довжиною — дев’ять. Місяць — це термін, упродовж якого я роблю дві ілюстрації. Якби не молоді монументалісти Григор’єви, які швидко допомогли мені опанувати техніку живопису акрилом, то не знаю, як би я подолала композицію «Княже весілля», що на другому поверсі.
— Як відбулося повернення до свого фаху?
— Якось я зробила ілюстрації до дитячої повісті Марії Пригари «Михайлик — джура козацький», яку видавало «Дніпро». На той час редактором там був Кость Лавро. Він помітив мене, і коли Малкович попросив його порекомендувати художників, серед них була і я. Так у 1995–му я потрапила в «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА».
— Часто письменники створюють дитячі тексти, розповідаючи історії власним дітям: так пишуть Марина і Сергій Дяченки, Леся Воронина. А чи малюють художники казки своїм дітям?
— Знаєте, я, як і багато батьків, думаючи про майбутнє свого сина, хотіла, щоб він мав престижну професію. Оскільки в його школі вивчали іноземні мови, то я бачила Володю перекладачем з іспанської. Але напевно через те, що перед його очима постійно малювала і я, і мій чоловік, син не схотів вивчати іноземні мови, а просто взяв мене за руку і відвів до художньої школи, щоб я записала його туди. Тепер він уже випускник Академії мистецтв і вчиться в аспірантурі. Володя проілюстрував уже чимало книжок, а незабаром у видавництві «Грані–Т» має з’явитися подарункове видання «Вечорів на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя з його малюнками.
— Є така літературна премія ім. Астрід Ліндгрен, яку дають як за текст до дитячої книжки, так і за ілюстрації. Ваші видавництва не пробували на неї подаватися?
— Наскільки я знаю, зараз збираються подавати на цю нагороду книжку Лесі Ворониної «Хлюсь та інші». А «Сни Ганса Християна» подали на премію ім. Андерсена.
ДОВІДКА
Катерина Штанко народилася у Сімферополі 24 липня 1951 року. Навчалася у місцевій художній школі, потім — у художньому училищі. Вищу освіту здобула в Київському державному художньому інституті: майстерня книжкової графіки, викладачі — Василь Чебаник і Галина Галинська. У 1979 році, відразу після закінчення інституту, почала працювати у видавництві «Веселка», ілюструвала журнал «Соняшник». Сьогодні книжки з малюнками Катерини Штанко видають «Грані–Т», «Видавництво Старого Лева», «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА».
За ілюстрації до твору Тараса Шевченка «Мені тринадцятий минало» художниця нагороджена дипломом першого ступеню Республіканського конкурсу книжкового мистецтва. Її малюнки до двох видань «100 казок» були відзначені кількома престижними нагородами.
Наталя Дмитренко, «Україна Молода»
Додав Art-Vertep 05 червня 2009
Про автора
Одна з найвідоміших і найулюбленіших українських книжкових графіків. Народилася 24 липня 1951 року в Сімферополі. Закінчила Кримське художнє училище (1973), Українську Академію Мистецтв (1979) та творчу майстерню при Академії мистецтв (1979-83 рр.).
