Автори / Дмитро Лазуткін / Вразливість – зворотній бік популярності
«Тривожні пальці ловлять вітер/ тривожні пальці мов трава.../ я слід сльози цілунком витер/ бо ти не віриш у слова/ весна ховалася за двері/ за спини спізнених людей/ щоб згодом вмерти на папері/ як вогнечас і часоклей/ на тінь лягло нічне сьогодні/ і тінь лягла така тонка/ як ця розчулена природність/ неголосна і нетривка/ я тінь сльози цілунком витер/ бо ти не віриш у слова.../ тоненькі пальці ловлять вітер/ тремтять на вітрі мов трава». Ці рядки написав Дмитро Лазуткін, чиє ім’я, як на мене, впевнено та цілком виправдано стоїть на п’єдесталі галереї поетів його покоління.
Інженер-металург за освітою, він – лауреат літературних премій «Літературний Олімп – 2006», «Смолоскип», «Гранослов», «Русская премія», «Культ реванш». Учасник і організатор багатьох фестивалів, мистецьких акцій і спортивних змагань. Зокрема, він – бронзовий призер Кубка світу з кікбоксингу та кік-джитсу, чемпіон України з козацького двобою, володар чорного пояса (1-го дану) з кемпо-карате та переможець Першого відкритого чемпіонату України з ОБЕРСЛЕМУ. В розмові з Дмитром Лазуткіном ми з’ясовували, яке місце серед усього іншого займає поезія, чим він вразив літературного корифея Ліну Костенко, яка назвала його твори «справжньою чоловічою поезією», і чому письменник проти будь-яких класифікацій та узагальнень.
Прибуток від поезії не вимірюється у грошовому еквіваленті
– В одній із твоїх біографічних довідок на російському сайті натрапила на вельми цікаве, радше сказала б дотепне визначення: «Діма Лазуткін – російський та український поет, який живе в Україні». А справді, поетом якої країни себе вважаєш? Проясни ситуацію.
– Ой, не знаю, де ти знайшла таке визначення – я такого в жодній автобіографії не писав точно. Щиро кажучи, не думаю, що хтось плутається з цього приводу. Я – український поет, який народився в Україні й усе життя тут живе. Хоча факт – упродовж кількох років доволі багато писав російською – якось так воно народжувалося, спокою все не давало. Ну, а вже згодом те, що вийшло, отримало певний резонанс у Москві – премії, книжка, участь у різних антологіях. Але це дуже сумнівна підстава називати мене російським поетом. Про мене кажуть чимало небеззаперечних речей – я звик. Намагаюся не класифікувати себе, аби якимись термінами не звужувати спектр власного перебування у світі.
– Ти пишеш російською, українською, польською, англійською… А якою мовою зазвичай мислиш?
– Мовою – говорю, мовою – пишу. Однак мовою не мислю. Вона – музичний інструмент, на звук якого йду, і звуком якого стаю («Він чує слово, а слово чує його», – так свого часу про Д.Л. висловився поет і президент Асоціації українських письменників Тарас Федюк, – «Газета»).
– Над чим зараз працюєш?
– Пишу. Складаю матеріал для наступної книги. Можливо, навесні наступного року вона і вийде – всі мої книжки за якимось дивним збігом обставин виходять навесні (сміється).
– Привідкрий ширму свого процесу творення. Що вкладаєш у таке ефемерне поняття, як муза?
– Муза... Ну це тітка з крильцями, така – вічно молода й у білизні «Тріумф». Бо творення як таке – завжди тріумф (сміється). А щодо процесу творення, то вірші ніби хвилями накочуються. Можуть виникнути з начебто випадкової фрази і раптом усвідомлюєш – ось воно! І несе. Поштовхом може стати будь-що – зміна погоди, прихід кохання чи навпаки – його втрата, особисті переживання. Часто писання віршів супроводжує надзвичайна ейфорія, це фантастичне відчуття! Не люблю вірші, як-то кажуть, «вимучувати». Так, є внутрішня робота над словом, але на виході – це драйв, радість.
– Ти працював інженером-металургом, юристом, тренером карате, телеведучим, ти – поет… Низку регалій можна продовжувати. А яка з цих граней таланту превалює? І взагалі, поезія – це хобі чи все-таки робота, що приносить стабільний прибуток?
– Прибуток від поезії – це щось таке, що не вимірюється у грошовому еквіваленті. Поезія не хобі й не робота – це мій внутрішній діалог… До речі, юристом працював недовго. Значно довше, наприклад, працював на телебаченні спортивним журналістом – от це дійсно робота, цілком нормальна.
– Свого часу великий Станіславський сказав: «У театрі я ненавиджу театр». Екстраполюючи це на літературу, що тобі не подобається в цій царині?
– Літератури багато, а читати нічого. Це не подобається най¬більше. А ще те, що книжки в магазинах дуже дорогі.
– Основною різницею між літературою і життям називають те, що в книгах відсоток самобутніх людей дуже високий, а тривіальних низький; у житті все навпаки. А на твою думку, в чому різниця між літературою та життям загалом і особисто для тебе зокрема?
– Складно погодитися з цим поділом. Іноді в житті таких персонажів можна зустріти – в жодній книзі не відшукаєш. А щодо мене… Мені приємно змінювати ролі й навколишні ландшафти. Іноді треба «перемикатися», бо зацикленість на чомусь одному заважає дивитися на все «свіжим» оком. Якісь відтінки можна проґавити, а це прикро. Здоровий апетит до життя має бути.
Може, поки що надто лінивий для великої прози, а може, поезія не відпускає
– Тебе вважають секс-символом сучукрліту, а у твоїй творчості можна натрапити на дещо двозначні рядки: «Муравья можно сдуть – /он лёгкий / с девушкой сложнее /не сдувается как-то». Як переносиш надмірну увагу до себе і чи зловживаєш нею?
– Людям простіше жити штампами, визначеннями тощо, тому вони когось кимось вважають, щось собі катологізують. Я намагаюся робити те, що мені подобається, – пишу, коли пишеться, зловживаю, коли зловживається. Хоча в наш час чомусь вважають, що письменник для переконливості має бути ще кимось – шоуменом, провокатором. Мені популярність у певних обмежених колах не заважає жити. Бо не маю від неї психологічної залежності і якщо раптом вона зникне – це не стане трагедією.
– Свого часу відомий український тенор Володимир Гришко назвав бездумну поп-музику «інфекційним менінгітом». А як ти можеш охарактеризувати приклади сучасної бездумної поп-літератури?
– Ну, зараз треба, мабуть, усім хором сказати: Карпа! Але не вважаю її бездумною. У неї в голові водяться цілком симпатичні тарганчики, роздивлятися яких іноді приємно. А іноді й корисно.
– Ліна Костенко, з чиєї літературною манерою деякі критики порівнюють і твої речі, свого часу сказала про твої вірші, що це справжня чоловіча поезія. Зізнайся, як удалося вразити літературного корифея такої величини?
– Чим вразив… Та я не намагався, просто вона ще в ранніх моїх поезіях побачила те, про що інші – у тому числі й літературні критики – почали писати лише рік або два тому.
– Відтак тебе називають найкращим серед свого покоління. Зізнайся, з українською «зеленою жабою» не зустрічався?
– Ну, зараз уже з пісні слів не викинеш... Дякую Тарасові Федюку за високу оцінку, а щодо жаби скажу: коли починаєш щось робити й у тебе добре це виходить, то в кожному разі з’являються люди, які болюче переживають чужий успіх, навіть якщо цей успіх доволі умовний. А могли б порадіти за когось, потішитися творчим знахідкам... Але «зелена жаба» іноді може стати і непоганим стимулом для власного вдосконалення. Творчі люди – вразливі. Це мов зворотній бік медалі, похідна від їхньої підвищеної чутливості.
– Є така китайська сентенція: якщо тобі плюють у спину – отже, ти попереду. Тобі часто плюють у спину?
– Може, і часто, намагаюся не озиратися, аби не влучили в око (сміється). Не так уже й багато часу нам відведено, щоб зробити речі, які зможуть виправдати наше існування, наше загадкове «тут» і наше сумнівне «зараз».
– Тарас Федюк свого часу про тебе сказав: «Якщо він не зрадить поезії, поезія не зрадить його ніколи». І справді, чи плануєш зрадити поезії, маю на увазі – почати писати прозу?
– Якось особливо не кортить переходити на прозу, хоча в мене є кілька оповідань – це історії, які мені здаються веселими і незвичайними, тому відчував необхідність їх розповісти. Дещо друкували – у «Кур’єрі Кривбасу», «Post-Поступі», збірці «Сила малого». Однак не ставлюся до того серйозно – радше, як до забави. Може, поки що надто лінивий для великої прози, а може, поезія не відпускає.
– Поль Валері свого часу про письменників сказав: «Оптимісти пишуть погано». Розкрий секрет, як удається писати так проникливо та ще й бути оптимістом? Чи, може, життєрадісність – це лише маска?
– Не сказав би, що я аж такий оптиміст. Але й бачити в усьому негатив, думаю, шкідливо для власної психіки. Якщо Господь створив такий прекрасний світ – то чого це мені носом крутити. Кожна емоція, кожне враження – нехай навіть і негативне – це неповторний досвід. Можна нарікати, а можна дякувати за нього і робити висновки – навіщо тобі це дано. І це теж, врешті-решт, допомагає писати. Тобто ясна річ – є хороше, є погане. Питання у ставленні до одного й до іншого. Не люблю ниття – людині достатньо подаровано від початку, аби змінити хоча б щось на свою користь навіть у найне¬приємнішій ситуації.
Розмовляла Оксана Жила, «Львівська газета»
Додав Art-Vertep 26 червня 2009
Про автора
Поет, прозаїк, журналіст. Народився у 1978 році в Києві. Закінчив Національний технічний університет України («КПІ»). Автор книг: «Дахи» (2003, Гопак), «Солодощі для плазунів» (2005, Факт), «П
